Оригінальні культурні значення Барського МХАТу

Аматорський театр з Вінниччини займається реабілітацією військових та соціалізацією людей з проблемами зі зором.

У невеличкому містечку на Вінниччині вже дев'ять років успішно функціонує театр, що є скоріше винятком, ніж нормою в наших умовах. Його засновники назвали свою трупу Барським МХАТом. Проте вони просять не порівнювати їх з російським аналогом, адже це лише гра слів: абревіатура розшифровується як міський художній аматорський театр. Це радше жарт, адже цей театр, на відміну від московських культурних наративів, ставить перед собою мету створення нових українських культурних значень. Здійснюють це звичайні мешканці міста, які отримали шанс втілити свою мрію про сцену. Окрім того, тут реалізуються два проєкти, що почалися як грантові ініціативи і стали невід’ємною частиною Барського МХАТу: завдяки мистецтву вже кілька років проходить реабілітація військових, а також допомога людям із порушеннями зору в їхній соціалізації.

Директор Громадської організації "Барський міський художній аматорський театр" Роман Григор'єв та режисерка Барського МХАТу Ірина Дєдова поділилися інформацією про свій неповторний колектив Укрінформу.

"Ми не просто виступаємо в театрі - ми творимо в його стінах."

У Барі, розташованому у Вінницькій області, перед початком повномасштабного вторгнення населення ледь перевищувало 15 тисяч осіб. Попри це, у цьому скромному містечку виникло унікальне явище — Барський МХАТ. Протягом свого існування цей колектив пройшов шлях від невеликого аматорського ансамблю до визнаної організації, що реалізує культурно-мистецькі проєкти в різних регіонах України.

Роман Григор'єв каже, що наразі театрів у малих містах зовсім небагато. Та ще й таких, які збереглися попри війну і регулярно тішать своїх глядачів прем'єрами.

Хоча ми є аматорським колективом, наші виступи не обмежуються лише міськими заходами. Ми прагнемо створити справжній театр, де ми не просто граємо, а по-справжньому живемо театральним мистецтвом. Наша репертуарна стратегія добре продумана, і ми завжди намагаємось підбирати декорації та реквізит з максимальною увагою до деталей і реалістичності. Це підтверджує наша історія отримання грантів: з 2018 року ми залучили близько семи мільйонів гривень на культурно-мистецькі проєкти. Отже, наша діяльність має значний і серйозний характер, - зазначає Григор'єв.

Він переконаний, що аматорський театр заслуговує на своє існування, має потенціал для успіху та може досягти значних висот. Найважливіше, щоб, попри свій статус, колектив проявляв професіоналізм або прагнув максимально наблизитися до нього.

Усе розпочалося у 2016 році завдяки ініціативі Артура Цицюрського, який на той момент обіймав посаду міського голови Бару. Саме він висунув ідею заснувати театр для професійної режисерки Ірини Дєдової, що працювала методистом у міському будинку культури. Ірина займалася створенням невеликих театральних постановок, зокрема, організовувала реквієми на честь пам'яті жертв Голодоморів.

- Ця тема надзвичайно близька моєму серцю, - ділиться Ірина. - Я проносила її через наш колектив, як червону нитку. Згодом я згадала про свою освіту та усвідомила, що можу взяти на себе амбіційний проєкт. І вирішила спробувати. Пригадую, як у дитинстві я "виступала" перед сусідськими бабусями з концертами та театральними постановками. На горищі у бабусі знайшла стару антологію українських водевілів і обходила сусідів, розподіляючи ролі. Але одному це не під силу. Вже тоді я співпрацювала з Романом, ми зустрічалися на різних концертних заходах. Тож я запропонувала йому стати моїм партнером у цій справі — створити театр.

МРІЯ ПРО СЦЕНУ ДЛЯ ЧОБОТАРЯ

Для втілення цієї ідеї ми вирішили діяти просто. Спочатку вибрали виставу, а потім розмістили оголошення в місцевій газеті та на Facebook, запрошуючи всіх бажаючих на кастинг для ролей у п'єсі Михайла Старицького "По-модньому".

Це стало для нас своєрідним "лакмусовим папірцем": якщо відгуки будуть позитивними, значить, театр потрібен місту, інакше — ні. І ось, після публікації оголошення, ми миттєво заповнили всі ролі для цього водевілю! Кожну роль хотіли грати кілька кандидатів. Ми організували кастинг, де прослуховували учасників і запитували про їхнє бачення персонажа та його життєвого шляху. Вибрали тих, хто найбільше відповідав вимогам, і почали працювати над постановкою, - згадує Дєдова.

На кастинг прийшли люди з різних верств суспільства. Творці театру визначили його як вільний мистецький простір, що відкритий для всіх, незалежно від віку, статі чи соціального статусу. Тому серед учасників театральної трупи можна зустріти вчителів, робітників, чоботарів і військовослужбовців. На відміну від дітей, які мають можливість відвідувати численні гуртки та секції, ці дорослі отримали унікальний шанс реалізувати свою дитячу мрію - виступати на театральній сцені. У своїх 60 або 20 років вони вперше виходили на сцену і були неймовірно щасливі від цього досвіду.

Це надзвичайно підбадьорює та надихає, коли чуєш: "Боже, я завжди мріяв виступати на сцені, і ось цей момент настав!". Навіть одна така фраза може мати великий вплив. Іноді вона трансформується у вагомі ролі, коли актори чи акторки щороку працюють з нами, розвиваються та змінюються. І часом складається враження, що вони більше цінують театр, ніж ми самі. Це місце, яке об'єднує людей з поглядами, що відрізняються від загальноприйнятих. Тут є військові, тут їхні родини. Нам не потрібно пояснювати, чому важливо підтримувати захисників та їхніх близьких, - зазначає Дєдова.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ ЗА ДОПОМОГОЮ АРТТЕРАПІЇ

На справжню увагу заслуговує склад колективу Барського МХАТу, адже він не є випадковим. Завдяки підтримці Українського культурного фонду (УКФ) тут активно співпрацюють з ветеранами.

Наш проєкт стартував у 2019 році, коли конфлікт на Сході України вступив у "заморожену" фазу. Ми обрали арттерапію, оскільки це визнана практика, що може суттєво допомогти ветеранам у процесі реабілітації. Після повернення з фронту багато з них стикаються з посттравматичним стресовим розладом. Вони самі відзначають, що їхня душа поранена, і для її зцілення необхідні підтримка родини, мистецтво та активна діяльність. Окрім арттерапії, наш проєкт також включає участь професійного психолога Людмили Черкас, що значно підвищило ефективність програми. Ми отримали безліч позитивних відгуків як від учасників, так і від їхніх товаришів, що підтверджує необхідність нашої роботи. Люди почали приходити до нас разом із родинами, - зазначає директор театру.

Він розповідає, що Барський МХАТ за участю ветеранів та їхніх родин представив виставу "Сто тисяч" за твором Карпенка-Карого. Це стало початком першого великого гастрольного туру театру. З цією постановкою вони завітали до Бару, Вінниці, Маріуполя, Слов'янська, Сєвєродонецька та Косова, охоплюючи центральні, прифронтові та західні регіони України. Проект виявився успішним і викликав значний резонанс, тому його діяльність продовжується й досьогодні.

Роман Григор'єв підкреслює, що унікальність театральних проєктів полягає в їх безперервності навіть після закінчення фінансування з грантів, що було виділено на їх реалізацію. Наприклад, у Барському МХАТі вже активно займаються важливими темами, такими як творча реабілітація ветеранів або соціальна адаптація людей з порушеннями зору, і ці ініціативи реалізуються на постійній основі.

Отже, спочатку планувалася окрема вистава для ветеранів та їхніх родичів, але згодом учасники змогли об'єднатися в колектив. Тепер у театрі виставляють спільні постановки, до яких залучаються люди різних груп. Серед 44 учасників колективу половину складають ветерани та їхні сім'ї, серед яких є семеро військовослужбовців.

З огляду на те, що триває активне військове вторгнення, зростає кількість ветеранів та їхніх родин у нашому колективі. Люди з таким статусом приходять самостійно або їх запрошують колеги-актори. Водночас, чоловіки, які вже працювали в театрі, вирушають на фронт. Наприклад, чоловік Ірини, наш звукорежисер Олександр Дєдов, зараз служить на передовій. Також до війни йдуть чоловіки наших актрис. Тому ми маємо намір продовжувати цю діяльність, - наголошує Григор'єв.

"ВІД ТАТА-ЗАХИСНИКА: ПОДАРУНОК ДЛЯ ДУШІ"

Цьогоріч у Барському МХАТі започаткували ще одну практику. За підтримки УКФ і фінансування Міністерства культури Великого Герцогства Люксембург тут записали аудіоальбом казок "На вушко". Звукозаписом займався Олександр Дєдов.

"На вушко" - це, так би мовити, наш домашній проєкт. Нашій доньці вже сім років, і з чоловіком ми щодня читаємо їй казки, починаючи з того часу, коли їй було лише два. Ви ж розумієте, що людська психіка має таку особливість: у розлуці ми найшвидше забуваємо голос близької людини. Але важливо постійно чути цей голос і відчувати присутність, особливо коли тато на війні! - ділиться своїми думками Ірина Дєдова.

Режисерка ділиться своїм досвідом: ми вирішили, що військові будуть читати народні казки для запису. Обрали 15 історій і запросили до участі ветеранів з Барського МХАТу, а також тих, хто відповів на наше оголошення у Facebook. У підсумку до проєкту приєдналися семеро ветеранів та одна ветераночка, причому не тільки з Вінниччини. На озвучені твори додали звукові ефекти, авторську музику від Олександра Дєдова, а також анімовані зображення, і казки стали доступні для широкого загалу. Наразі вони вже зібрали понад 260 тисяч переглядів на різних платформах!

- Хтось із ветеранів прочитав одну казку, інший - три. Начитували, уявляючи своїх близьких. Наш актор Віктор Кімаківський - кадровий офіцер, усе життя у військовій формі. У нього п'ятеро дітей, яким у дитинстві казок не дочитав. Неодноразово даючи інтерв'ю, актор розповідав, що хоче, щоб через цей проєкт хоча б його онуки почули казки голосом дідуся. Мотивація в учасників одна: передати живе слово, емоцію усім українським дітям, серед яких також свої. Адже нам потрібно якнайбільше якісного українськомовного продукту, - ділиться пан Роман.

ТЕАТР РІВНОСТІ: СТВОРЮВАТИ НЕ ЖАЛЬ, А ЗАХОПЛЕННЯ

Сьогодні Барський МХАТ отримав власну постійну сцену, на якій має можливість реалізовувати свої театральні постановки. Ця локація розташована в клубі Барського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих (УТОС).

З 2020 року ми реалізуємо проєкт "Театр Рівності", головною метою якого є соціалізація людей із порушеннями зору. У Барі існує велика спільнота, що налічує більше 160 учасників. Наш УТОС має вражаючу історію діяльності в сфері художньої самодіяльності. Адміністрація підприємства надала нам приміщення театру, а ми активно працюємо над залученням грантових коштів та доходів від вистав, щоб підтримувати зал у належному стані. Це місце стало нашим домом, і вже другий сезон ми регулярно проводимо там вистави, - зазначає Роман Григор'єв.

Він ділиться тим, що шлях "Театру Рівності" бере свій початок від його батька, який має проблеми із зором.

- Це середовище стало для мене рідним, адже я виріс у ньому і з дитинства виступав на сцені УТОСу. Коли наш проєкт із ветеранами успішно стартував, мій батько висловив думку, що було б чудово реалізувати щось подібне з участю людей з порушеннями зору. Ірина підтримала цю ініціативу, і наступного року ми знову подали заявку на конкурс УКФ, і в результаті отримали грант, - розповідає директор Барського МХАТу.

Цей момент став новим етапом і викликом для колективу. Адже театральна вистава — це не лише голос і інтонація, а також жести та рухи тіла.

Режисерка зазначає, що, попри те що їхній театр є аматорським, а актори мають проблеми із зором, їй навіть не спадало на думку, що глядачі повинні жаліти тих, хто виходить на сцену під час їхніх вистав, чи вважати їх любителями. Вона вважає, що люди, які спостерігають за культурними продуктами (як-от п'єсами, виставами чи композиціями), повинні зосереджуватися на змісті, а не на тих, хто його представляє.

- Цьогорічна вистава, яку ми поставили з акторами з порушеннями зору, називається "Лавка". Це гумористичний колаж за моєю п'єсою з використанням гуморесок Павла Глазового та вінничанки Зої Красулі. Історія розповідає про п'ятьох сусідів-самітників, яких несподівано поєднала звичайна лавка. Її побачили сотні глядачів із Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, - розповідає Дєдова.

Зазначає, що на створення вистави "Лавка" витратили п'ять місяців.

Для мене надзвичайно важливо, щоб актори з порушеннями зору відчували нашу підтримку і довіру. Водночас, ми повинні уникати будь-якої безцеремонності, фамільярності, зверхності чи жалю в їхньому напрямку. Як я починаю співпрацю з ними? Спершу ознайомлююся з матеріалом і читаю п'єсу. Потім роздаю тексти. Ті, хто має частковий зір, можуть читати самостійно. Актори, які повністю втратили зір, переписують текст шрифтом Брайля, використовуючи допомогу рідних чи сусідів з гуртожитку. Також ми використовуємо аудіопідказки, які були записані в студії. Дуже цікаво, що пам'ять цих людей вражає, як і їхня відповідальність та ставлення до роботи. Завдяки цьому, вони швидко оволодівають текстом, - розповідає режисерка Барського МХАТу.

А далі — все як у класичному театрі, розпочинається процес роботи над роллю. Однак з рухами на сцені виникають певні труднощі: ці актори не здатні виконати гопак, і навіть з кількома спробами це не виходить.

- Але ж ніхто не каже, що треба зупинятися! Прораховуємо кроки, рухи та жести. Акторам із цілковитою втратою зору непросто зрозуміти, що означає "тримай голову рівно", це їх спантеличує. Тоді я прошу дозволу допомогти і своїми руками направляю. Поступово все напрацьовується і запам'ятовується. Акторам подобається те, що їх не жаліють. І якщо хтось робить неправильно, абсолютно чітко кажу, що це - халтура, і що потрібно працювати більше, - зауважує режисерка.

За її словами, актори відчувають радість, коли публіка на виставі реагує сміхом на майстерно відтворену кумедну ситуацію, а не через те, що перед ними знаходяться люди з проблемами зору. Це свідчить про те, що їм вдалося успішно виконати свою роль.

ПРИНОСИТИ УСМІшКИ, А НЕ СЛЬОЗИ

Основну частину репертуару Барського МХАТу складають комедійні постановки. Спілкуючись із ветеранами, людьми з обмеженим зором та звичайними глядачами, керівництво театру усвідомило, що трагедії в сучасних умовах виглядають надто складно.

- Один військовий сказав, що не може дивитися виставу, навіть комедію, де є фігура смерті. Нехай вона комічна, але то - смерть. Отож обираємо такі п'єси, щоб людина, яка прийшла на виставу, максимально відірвалася від реальності. Наприклад, попередня наша вистава - "Біда від ніжного серця" за мотивами п'єси Володимира Сологуба в адаптації Наталії Уварової. Це історія, яка відбувається на початку 1920-х років у Нью-Йорку, де син мільйонера залицяється до трьох дівчат, і що з цього усього виходить. Пишні сукні, автентичні костюми, яскраві декорації..., - каже Ірина Дєдова.

Він також зазначає, що цього року в театрі відбудеться вистава, основана на творах Агати Крісті — детектив, в якому немає вбивства, під назвою "Одного разу в Гастінгсі".

У нас вже були вистави, як-от "Фараони" Олекси Коломійця, "Сто тисяч" Карпенка-Карого, "По-модньому" Старицького, а також мюзикл, натхненний культовим американським фільмом "Сам удома". Окрім того, ми представили літературно-музичну композицію "Кохання, як воно є", створену за творами поетеси Світлани Травневої. Це була перша постановка "Театру Рівності", де наші актори ділилися історіями кохання, що охоплювали теми втрати та вічної вірності, прийняття та неприйняття. Ми завжди прагнемо ставити вистави, які принесуть людям світло навіть у найтемніші часи, - зазначила режисерка.

Вистави Барського МХАТу завжди привертають увагу та наповнюють зали глядачами, серед яких чимало внутрішньо переміщених осіб. Вони відвідують комедії з одного показу на інший, шукаючи полегшення і можливість зробити той важливий вдих, що сприятиме їхньому руху вперед у складному сучасному світі.

Автори Барського театру переконані, що справжнє мистецтво можливе лише тоді, коли сценічне дійство досягає високого рівня майстерності. У таких випадках глядачі не замислюються про те, хто стоїть перед ними: чи то досвідчений актор, людина з вадами зору, чи аматор. Вони просто занурюються у події, вірячи в те, що відбувається на сцені.