Ольга Звонарьова, журналистка агентства Укрінформ.

"Філології не буде, зате буде журналістика."

Як ти опинилася у світі журналістики? Коли усвідомила, що це твоє покликання?

У школі я навчалася в класі з поглибленим вивченням української мови та літератури і прагнула отримати медаль, тому планувала вступити до Запорізького національного університету на філологічний факультет. Проте на вечірніх підготовчих курсах, під час першого заняття, ми вивчали філологію, а на другому — журналістику, адже університет тоді тільки-но вирішив відкрити новий факультет. У нашій групі було кілька людей, які мріяли вступити на журналістику. Після цього заняття я повернулася додому і вирішила, що філологія більше не для мене — обрала журналістський факультет. Зараз уже не пам’ятаю, про що йшлося на тому уроці, але мені це дуже сподобалося!

На третьому курсі я вирушила на практику до Львова, де мала можливість працювати в місцевій газеті. Саме тоді я усвідомила, що журналістика — це моє покликання. Я написала свій перший репортаж про концерт і зрозуміла, що здатна працювати швидко та ефективно.

На фінальних курсах університету я вже користувалася вільним відвідуванням, оскільки працювала практично в усіх місцевих газетах. У щоденнику я здобула навички створення матеріалів у форматі "сьогодні на сьогодні": ми виїжджали на різні заходи, збирали коментарі, робили фоторепортажі... До моменту випуску я вже мала солідний професійний досвід, тож до екзаменів з "журналістських" предметів могла й не готуватися.

Після навчання якийсь час працювала у пресслужбах, і паралельно - на новинних сайтах: сиділа на стрічці, виїжджала в область, робила великі репортажі. Тоді і зрозуміла, що мені подобається саме онлайн-журналістика.

Я і в декреті побула зовсім трошки. Власне, у пологовий поїхала вночі після дня роботи. Зателефонувала звідти зранку, попередила, що сьогодні не прийду, бо народжую. З мене всі поржали, подумали, що жартую. А вже через кілька місяців почала виходити на роботу. Часто і доньку зі собою брала, всі вже її знали: о, Соня прийшла!

У дипломі в мене було написано, що я працівник інформаційних агенцій, і це мене дуже дивувало: де в нас ті агенції - і де я? Згадала про це, коли влаштовувалася в Укрінформ. Тут мені близько те, що є і новини, і можливість робити великі тексти.

- Чи війна змінила твоє ставлення до професії?

Війна в повному розпалі позбавила нас можливості відвідувати знайомі місця та насолоджуватися звичними краєвидами. Я раптом усвідомила, що мої думки почали обертатись лише навколо війни, і це викликало у мене тривогу. Таке становище не може тривати, адже це просто жахливо.

Коли в 2014 році у нас з'явилися воєнні кореспонденти, я ними захоплювалася. Чи вважаю я себе такою, як вони? - Ні, для мене це хтось інший, хто спеціалізується тільки на цій темі. Потім ми почали їздити на фронт, до бійців, і в мене в голові виникло питання: а чи це і є військова журналістика, чи вона про щось інше? Бо ми ж їдемо до людей, і знову вмикається моя любов до історій, до чогось особистого. Війна - це ж люди. Зброя - це зброя, але воно ж то про людей. Я не розуміла, чи "такі" репортажі в мене виходять, чи їх взагалі хтось читає... Війна похитнула мою певність: чи я вмію це робити, чи краще не лізти, а зануритися в якісь міські теми і їх розвивати?

Після отриманого поранення мої сумніви лише загострилися. Тепер, оглядаючись навколо, я ставлю собі запитання: чи повернуся я ще на фронт? Чи відвідаю місця, де пролунав вибух? Але залишатися вдома і писати лише короткі новини – це не для мене. Я візуал, а не телевізійник. Обожнюю фоторепортажі: мені подобається, коли до слів додається зображення, яке допомагає краще зрозуміти і відчути те, про що я пишу.

Війна кардинально змінила моє сприйняття світу. Я зрозуміла, що спочатку фокусуєшся лише на війні, а згодом можеш виявити щось більше, що завжди було поруч. Всі стомлені від безперервних новин, від болю, який приносить війна, і важливо просто поглянути на світ під іншим кутом.