Останні захисники свободи УПА - Газета України "Час"

З 16 лютого по 26 березня 1945 року відбулася одна з найкривавіших битв на Тихому океані, в якій зійшлися збройні сили Японської імперії та США за панування над островом Іодзіма. Японська імператорська армія збудувала на острові складну мережу підземних укріплень та бункерів, що дало їм змогу протистояти атакам супротивника, який мав чисельну і технологічну перевагу, протягом цілого місяця.

Хоча 26 березня битва за острів закінчилася тріумфом американських військ, які практично знищили японську армію (загинуло близько 21 тисячі осіб), кілька сотень японських солдатів залишилися живими і продовжували ховатися в підземних укриттях. Невідомі про поразку, вони продовжували чинити поодинокий опір. Лише 6 січня 1949 року, через чотири роки після завершення військових дій, двоє останніх захисників Іодзіми здалися.

Приклади боротьби за свою ідею після Другої світової війни широко відомі й у Європі. Рухи опору, що створювались у центральній та східній Європі для боротьби з нацизмом, після війни продовжували цю боротьбу із комуністичним окупантом. У Польщі - це Армія Крайова, у країнах Прибалтики - Лісові брати. Однак найдовше тривав спротив представників українського визвольного руху - вояків Української повстанської армії та збройного підпілля Організації українських націоналістів.

Офіційною датою створення УПА є 14 жовтня 1942 року. Після 6 років боротьби за створення Української самостійної соборної держави у 1948-1949 роках керівництво УПА вирішило відмовитись вести військові дії великими відділами, такими як, чота (взвод - авт.) чи сотня (рота - авт.). Повстанці переходили до глибокого підпілля і боролися із ворогом у складі невеликих, добре маневрованих груп, - боївок.

5 березня 1950 року загинув Роман Шухевич, який був Головним командиром УПА, а через чотири роки його наступник, Василь Кук, потрапив до рук радянської державної безпеки. На 1954 рік більшість керівників і звичайних бійців вже загинули або опинилися за ґратами. Здавалося, що боротьба українського визвольного руху проти комуністичного режиму завершилася. Проте окремі групи українських націоналістів та одиночки-підпільники продовжували свою боротьбу навіть після 1954 року.

Останній бій УПА?

Яскравим прикладом невтомної та відданої боротьби стала діяльність боївки під проводом члена надрайонного проводу ОУН - Пасічного Петра, відомого також як "Чорний" або "Іван". Ця група повстанців діяла в період з 1955 по 1960 рік, охоплюючи території Івано-Франківської та Тернопільської областей. Окрім "Чорного", до складу боївки входили ще двоє підпільників: його дружина Пальчак Марія, яка носила псевдонім "Стефа", та Цетнарський Олег, відомий як "Іван молодший".

Бунтівники були оснащені автоматичними гвинтівками та пістолетами, а також мали друкарську машинку, яку застосовували для тиражування підпільної агітаційної продукції. При перепечатці цих матеріалів вони зазначали на них пізнішу дату, ніж фактичний момент випуску, аби створити ілюзію широкого масштабу визвольного руху.

Водночас партизанські групи активно перешкоджали заходам радянської влади та здійснювали дії проти радянських активістів у селах. Так, у червні 1959 року підпільники зробили невдалу спробу ліквідації співробітника КГБ, Підлубного Афанасія. А 12 жовтня того ж року, в лісі поблизу Тростянця в Бережанському районі, під час збройного зіткнення був убитий оперуповноважений районного відділу КГБ, лейтенант Віктор Стороженко. Стороженко, що працював у Бережанському райвідділі, займався оперативним розшуком групи "Петра". У той день він планував зустріч із агентом, який мав надати йому інформацію про діяльність підпільників.

Після цього конфлікту радянські спецслужби активізували свої зусилля в пошуках підпільників. Завдяки отриманій агентурній інформації, їхнє коло поступово звужувалося. У зимовий період 1959-1960 років у селах, де могли ховатися повстанці, поширювалися листівки з закликами до їхньої капітуляції.

Весна 1960 року стала для них справжнім випробуванням. Через страх перед облавами вже в березні їм довелося залишити свою зимову укриття. Проте в лісі ще залишався сніг, що ускладнювало життя підпільників та підвищувало ризик їхнього викриття.

Групу "Чорного" виявили 14 квітня 1960 року поблизу хутора Лози, що в Підгаєцькому районі Тернопільської області. Проти трьох повстанців були спрямовані сили оперативної групи КГБ Тернопільської області та 12-го мотострілецького Римнікського загону внутрішніх військ МВС СРСР, який, до речі, брав участь у придушенні Угорського повстання в 1956-1957 роках.

Повстанці прийняли бій. За певний час Пасічний та Цетнарський були тяжко поранені та застрілились, щоб не здатись живими в руки ворога. Марія Пальчак, теж будучи пораненою, здійснила невдалу спробу самогубства та була схоплена й ув'язнена. Втрати противника становили - двоє поранених.

Марія Пальчак отримала вирок у вигляді 15 років ув'язнення, які вона провела в тюрмі та виправно-трудових установах. Після відбуття всього терміну, вона вийшла на свободу в 1975 році. Жінка дожила до моменту проголошення незалежності України та пішла з життя в 1997 році.

Цей бій нещодавно вважався останнім випадком збройного опору з боку українських повстанців. Проте нові документи, знайдені в архіві СБУ, підтверджують, що збройні конфлікти та активність українських підпільників продовжувалися і після 1960 року.

"Бродяга" із Холодного Яру та "бурякові робінгуди"

20 жовтня 1960 року в селі Словʼятин, що на Тернопільщині, співробітники КГБ знайшли криївку та затримали повстанця Михайла Перегінця, відомого під псевдонімами "Білий" і "Роман". Раніше він був членом групи під командуванням Петра Пасічного, який мав псевдо "Чорний".

У жовтні цього року, завдяки спільним зусиллям комуністичної спецслужби Польської Народної Республіки та КГБ Української РСР, було зафіксовано перетин кордону в напрямку УРСР неподалік Перемишля групи підпільників з закордонних частин ОУН. Для їхньої розшукової діяльності була започаткована оперативно-розшукова справа під назвою "Рулон", проте ці заходи не принесли очікуваних результатів.

У липні 1961 року, працівники КГБ в Черкаській області провели операцію з ліквідації "особливо небезпечного державного злочинця", відомого під псевдонімом "Бродяга", який діяв у Чигиринському та Смілянському районах. Для реалізації цієї операції були залучені агентурні сили з інших регіонів, а сама місія тривала приблизно тиждень. Протягом цього часу оперативники КГБ обстежували лісові угіддя, маскуючись під лісознавців.

У березні 1962 року в селі Староміщина Тернопільської області було затримано підпільника ОУН Григорія Осадчука. Після того як у 1951 році більшість його товаришів по боротьбі були або заарештовані, або загинули, він вирішив піти в глибоке підпілля. Розшукові заходи, допити його родичів та знайомих не принесли результатів. Протягом десяти років йому вдавалося залишатися непоміченим. Проте тітка Григорія не витримала тиску та звернулася до КГБ з зізнанням. В результаті, Осадчука заарештували і засудили до десяти років ув’язнення, з яких він відбув вісім років.

У 1962 році в Сколівському районі Львівської області повстанець П. Корчинський, відомий під псевдонімом "Стрийко", довгий час перебував у підпіллі. Він майже втратив зір і страждав від серйозних хвороб. Не бажаючи потрапити в руки ворога, він вийшов із лісу і зустрів свого товариша М. Лопотича. "Стрийко" попросив його допомогти з останнім побажанням — закопати його в могилу. Разом вони пішли до лісу, де було підготовлено місце поховання, застелене смерековими гілками. Після того як "Стрийко" спустився в могилу, він зробив фатальний крок — застрелився.

Інший підпільник, Поголод Микола, повернувся у Бережанський район Тернопільської області восени 1963 року із Закарпаття, де перебував на нелегальному становищі. Він разом із своїм побратимом разом переховувались в с. Молохів цього ж району.

Двом підпільникам вдалось втілити в життя один свій авантюрний задум. У колгоспі села Августівка вони викрали грузовий автомобіль та близько двох тижнів возили на ньому буряк із колгоспних полів і роздавали людям. Авантюра полягала ще й в тому, що їм вдавалося заправляти автомобіль за колгоспних рахунок, постійно міняючи заправні станції.

У листопаді 1963 року група підпільників намірювалася вирушити до Карпат, але 5 листопада їх виявив підрозділ КГБ, що призвело до сутички, в якій вони загинули.

Після п'яти років від дня бою боївки "Чорного" у квітні 1965 року у селі Улашківці Тернопільської області співробітники міліції виявили криївку, в якій переховувався член ОУН - Басюк Петро. Повстанець прийняв бій та відстрілюючись зміг смертельно поранити голову сільської ради. Водночас, розуміючи безвихідь своєї ситуації та щоб не здатись живим в руки ворога, після кількагодинного бою підірвав себе гранатою.

17 вересня 1965 року КГБ затримав мешканця села Перегінськ в Івано-Франківській області, Миколу Прокоповича Мацевича. У період з 1944 по 1948 рік він був членом районної бойової групи СБ ОУН, яку очолював "Верховий" - Костянтин Йосипович Наріжняк.

У 1948 році "Верховий" був вбитий співробітниками радянської держбезпеки, а сам Мацевич пішов у глибоке підпілля та переховувався 17 років. 17 січня 1966 року Мацевич був засуджений до розстрілу.

"Індієць", який тричі втік із радянських в'язниць.

Досить захоплююча історія підпільника та політичного в'язня радянських таборів Антона Олійника, відомого під псевдонімами "Мрія" та "Індія", який народився в селі Друхів на Рівненщині. У 1944 році він приєднався до ОУН, спочатку виконуючи невеликі завдання, а згодом став частиною бойової групи, що забезпечувала охорону районного проводу.

У 1947 році він вперше потрапив за ґрати завдяки агентурній бойовій групі, що маскувалася під оунівців, і отримав 25 років ув'язнення. Три рази йому вдавалося втекти з місць позбавлення волі. Першу втечу він організував разом із іншим в'язнем, але після того, як їм вдалося втекти, з'ясувалося, що вони опинилися на ізольованому острові, де їх швидко затримали і відправили до карцеру.

Друга втеча привела його через 20-метровий тунель, який був викопаний разом з іншими в'язнями. Потім він подолав понад 370 км на човні, проїхав сотні кілометрів потягом і, нарешті, з нетерпінням зустрівся з матір'ю та сестрою. Проте радість тривала недовго: через місяць "Індуса" знову затримали і призначили йому нове покарання — 25 років позбавлення волі.

Третій втеча сталася 12 серпня 1965 року з особливого табору Міністерства внутрішніх справ СРСР "Дубравлаг". Антон втік разом із другом - Романом Семенюком. Досить довго вони мандрували Україною, і у Львові їх навіть прийняли за туристів з Угорщини. Пізніше вони сховалися у знайомого в Костопільському районі Рівненської області, звідки планували вирушити за кордон.

Та не вдалось. 14 листопада 1965 року їх виявили та заарештували співробітники КГБ. 5 жовтня 1966 року Антона Олійника засудили до розстрілу. 6 лютого 1967 року вирок виконано в Києві.

Суперечка в укритті відлюдника

1967 рік наближався до свого середини. У далекому Сході продовжувалися бойові дії В'єтнамської війни, а в червні розгорілася "Шестиденна війна", в якій Ізраїль вступив у конфлікт із Єгиптом, Сирією, Йорданією та Іраком. 8 жовтня було затримано, а наступного дня страчено відомого кубинського революціонера Ернесто Че Гевару.

Цього року відбувся останній, відомий на сьогодні, бій українських націоналістів із комуністичним режимом. Село Рукомиш, що в Бучацькому районі на Тернопільщині, відоме своїми травертиновими печерами. У цих печерах, починаючи із XVIII століття, усамітнювались монахи. У 40-их роках вже ХХ століття повстанець Михайлецький Юрій в одній із таких печер облаштував собі криївку, в якій переховувався близько двох десятиліть.

У 1967 році оперативна група КГБ у Тернопільській області почала розслідування, яке привело їх до сліду повстанця. Влаштувавши засідку, вони оточили вихід з його укриття та спробували витягти його на поверхню, кинувши всередину дві димові шашки.

Юрій, не бажаючи потрапити в полон до ворога, загорнув голову у куфайку, змочив її нафтою, підпалив і згорів заживо. Ймовірно, його можна вважати останнім повстанцем, який загинув у боротьбі з комуністичним режимом.

9 липня 1967 року оперативна група КГБ в Тернопільській області виявила в селі Старі Петликівці укриття, де протягом 20 років ховався повстанець на псевдо "Зір". Це місце знаходилося на території господарства Петрунелії Щербань.

Черкавський Володимир, уродженець с. Ковалівка Тернопільської області, у 1944 році вступив до сотні УПА "Орли" під командуванням "Коца". Після розформування відділу у 1947 році "Зір" перейшов у глибоке підпілля і переховувався в криївці до 1967 року. Виглядала криївка так: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили проміжок. Навпроти нього, з другого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, яки1 і замасковував сховок.

Петрунелія Зір та Щербань були затримані. Повстанця засудили до 15 років ув'язнення, яке він відбував у Мордовській АРСР. Пізніше він отримав свободу і дожив до моменту проголошення незалежності України. Відбувся його останній подих у 2005 році.

У листопаді 1967 року співробітники Управління КГБ у Львівській області натрапили на слід повстанця Верещинського Степана, якого вони шукали із 1944 року. Степан, уродженець села Дроговиж Миколаївського району Львівської області, у 1944 році ухилився від призову в Червону армію і перейшов у підпілля. Впродовж кількох років він разом із побратимами діяли в Миколаївському районі, поширювали пропагандивну літературу та проводили заходи проти радянського активу в селах.

26 серпня 1950 року родина Верещинського була виселена до спецпоселення в Красноярський край, оскільки їх вважали сім'єю "злочинця". Після цього Степан вирішив піти в глибоке підпілля і влаштував укриття у господарстві своєї односельчанки Софії Синишин, де залишався до моменту затримання.

10 березня 1968 року він був затриманий оперативною групою УКГБ та згодом отримав вирок, проте не за політичними статтями. Йому пред'явили звинувачення у бандитизмі, і він був засуджений як звичайний злочинець.

27 березня 1968 року в Рівненській області було затримано повстанця Василя Артемовича Ткачука, відомого під псевдонімом "Бик". У 1943 році він приєднався до Української повстанської армії, а згодом став частиною Служби безпеки ОУН. Разом зі своїм підрозділом в околицях Рівного, Ткачук зіграв ключову роль у виявленні та знищенні знаменитої радянської партизанки Анастасії Кудеші, відомої як "Ластівка", яка керувала відділом агітації та пропаганди у підпільній партизанській організації в Рівному.

У 1944 році Ткачук був мобілізований до Червоної армії, де згодом був заарештований за підозрою у приналежності до ОУН. Однак у 1946 році справу стосовно нього було закрито за недоведеністю. Йому вдалось влаштуватись на роботу, він працював завідувачем свиноферми радгоспу "Рівенський" та навіть був відзначений орденом "Знак Пошани".

Проте в 1968 році Ткачука знову затримали, а 20 лютого 1969 року він отримав 15 років ув'язнення. У 1981 році, після відбуття терміну в виправно-трудовому таборі, його випустили, але через серйозну хворобу направили на спецпоселення в Томській області.

22 червня 1973 року працівники КГБ у Тернопільській області були вельми здивовані. До них звернувся з повинною член ОУН на прізвище "Тетива" - Яхів Степан, народжений у 1926 році, родом із села Нове Село.

"Тетива" у період 1944-1946 років належав до ОУН, але через хворобу згодом змушений був перейти в глибоке підпілля і ховатися у батьківському домі, в спеціально обладнаній криївці. Цікаво, що радянські органи безпеки не шукали його, оскільки вважали, що він загинув. Проте у 1972 році співробітники КГБ дізналися, що "Тетива" досі живий і переховується у своїй криївці. Завдяки мережі агентури та родичів "гебісти" почали здійснювати спроби переконати його з'явитися з повинною.

Після серії допитів "Тетиву" помістили на оперативний облік, організували за ним спостереження та передали на поруки батьків.

Ряд повстанців продовжували переховуватись і 70-80-их роках минуло століття. Так, підпільник І. Біда із с. Старичі, що на Львівщині, вийшов з підпілля лише на початку 70-их та легалізувався.

Член СБ ОУН Маньовський Микола "Соловій" переховувався в господарстві дружини в селі Угрин Тернопільської області і не доживши двох років до проголошення незалежності України, помер у 1989 році.

Останнім з повстанців вважається Ілля Оберишин, також відомий під псевдонімами "Стецько" та "Кобзар", який був членом реферантури Служби безпеки ОУН у Тернопільській області.

З 1944 року він входив до складу підпілля ОУН, виконуючи обов'язки в реферантурі СБ. Завдяки своїй медичній освіті, він також організовував санітарні курси для повстанців. У 1951 році його зв'язок із підпіллям обірвався, і певний час він діяв самостійно. Згодом він почав ховатися у Турчин Емілії. Протягом 20 років він перебував у нелегальному становищі. В цей час у них з Емілією народився син на ім'я Аркадій. Однак зустрітися з батьком йому вдалося лише в зрілому віці, коли він міг усвідомити причини його таємного життя.

"Кобзар" з'явився з підпілля 3 грудня 1991 року, коли дізнався про підсумки Всеукраїнського референдуму щодо незалежності.

Схожа ситуація мала місце й на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак знаходив укриття в криївці, розташованій у домі своєї сестри неподалік міста Тлумач, і залишив підпілля тільки в серпні 1991 року.

Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.