Фінальний шлях із фронту до рідного дому: як "На щиті" повертаються полеглі захисники ЗСУ – зворушливі розповіді.

Група "На щиті" займається поверненням загиблих українських військових додому. Їхня команда поділилася деталями цього процесу.

В Україні існують ті, хто докладає всіх зусиль для того, щоб fallen українські захисники могли якомога швидше повернутися на батьківщину, щоб їхні близькі мали можливість попрощатися, а сторонні могли зупинитися та віддати належну шану.

Про історію одного з екіпажів, які виконують це складне завдання, у матеріалі кореспондентки ТСН Наталії Нагорної.

ТСН відправилася з Донеччини разом з евакуаційною командою "На щиті", до складу якої увійшли Олег Шиба та Тарас Свистун. За останні кілька років вони провели безліч таких місій, і попереду на них чекає ще безліч нових викликів.

"Я маю одну значну перевагу – мені рідко сняться сни, лише раз на рік, і це дійсно добре. У нас звільнився за віком наш товариш, який служив і займався транспортуванням тіл. Він розповідає, що його сни наповнені бірками, прізвищами та тілами", - ділиться Тарас Свистун, учасник групи пошуку та евакуації "На щиті".

"Я справді бачу у снах, що багато моїх друзів і знайомих загинули," - ділиться Олег Шиба, учасник команди пошуку та евакуації "На щиті".

Перша точка призначення за маршрутом - один з місцевих моргів, де чекають побратими, аби передати тіла чотирьох загиблих. Процесом оформлення у морзі керує Марго - вона контролює, аби перед відправкою перевірили кожного загиблого і їхні документи.

У цьому моменті група "На щиті" виявляє, що їм потрібно врятувати не чотирьох, а цілих сім бійців.

Богдан, офіцер військово-цивільного співробітництва, повідомляє, що під час штурму, який відбувся напередодні, загинули двоє солдатів, а ще один спочатку вважався зниклим, проте його вдалося знайти і врятувати. Кожен повернутий у таких складних умовах - це вже велике досягнення.

"Найважче - це дістати з поля бою. Не скажу, що якийсь з процесів більш складний, але найризикованіший - дістати з поля бою, а бюрократичний - щодо остаточного місця поховання", - каже офіцер військово-цивільного співробітництва 3 штурмової бригади Богдан Кулаков.

Поряд із моргом стоять військові, серед усіх загиблих виявився молодий командир їхнього батальйону, і вони ледь стримують свої емоції.

Оформлення в морзі займає менше години, але попереду ще чекає тривалий шлях. Раніше всі тіла відправляли на експертизу в Дніпро, але нещодавно маршрут змінився. Група зробить зупинку, щоб передати деякі тіла побратимам.

"Щоби всі тіла їхали на Дніпро, то Дніпро б не справилось. Зробили такий проєкт, волонтери забирають тіла на весь захід України", - каже Тарас.

Весь шлях додому сповнений спогадів. Їх накопичилося чимало, і кожен з них завдає болю: "Забирав підлітка, який народився в 2006 році, сам з Маріуполя, він виїхав під час окупації. Його вік такий, як у моєї дитини, і він загинув, а мама залишилася на окупованій території – ви тільки уявіть це. Брав хлопця, який служив разом із його батьком; батько просив: - Їдь повільніше, я хочу ще трохи побути з ним."

Наша дорога проходить через траси, які під вогневим контролем ворога, але наші супутники переживають не за себе.

Тарас та Олег походять з Львівщини, де були сусідами. На фронті ж їхні шляхи переплелися, перетворивши їх на справжніх побратимів. Коли у 2014 році Росія вторглася в Україну, Олег, який мав власний бізнес, вирішив інвестувати свої кошти в організацію першого добровольчого шпиталю імені Пирогова. З початком повномасштабного вторгнення вони обидва вступили до війська та стали частиною групи, яка займається пошуком і евакуацією загиблих під назвою "На щиті".

"Ми з Олегом везли нашого побратима додому, він один день воював, один день, приїхали, розселилися і зразу, так буває в нашому житті", - згадує Тарас.

У Дніпропетровській області волонтери беруть на себе місію передати полеглих захисників, які продовжать свою подорож на захід. Коли загиблі повертаються додому, це вже не просто історія про неймовірні зусилля з їх пошуку та транспортування, а про те, як гідно їх зустріти та провести в останню путь.

У Тернополі про повернення сповіщають сирени. На вулицях зупиняються машини і люди, аби зустріти своїх захисників. У Львові загиблих відспівують у храмі - перед ними стають на коліна, прикладаються до закритих трун. Після цього обов'язкова зупинка біля Ратуші - аби зупинилося місто. І сурмач заграв прощальну мелодію.