Останню відьму в Галичині стратили вогнем майже двісті років тому, що стало сумною главою в історії України.

Історики виявили незвичайні аспекти судових розглядів у Львові та інших частинах Галичини, що ілюструють, як страхи, забобони та прагнення до матеріальних благ сформували механізм переслідування невинних громадян.

Полювання на відьом, що розгорнулося в Європі в епоху Середньовіччя, торкнулося також українських територій. У Галичині, подібно до інших частин континенту, жінок і чоловіків звинувачували в чаклунстві, що призводило до жорстоких покарань та страт.

Останню "відьму" в Галичині спалили приблизно двісті років тому, згідно з історичними свідченнями. "Телеграф" надасть більше деталей про цей випадок.

Завдяки стародавнім львівським манускриптам, дослідникам вдалося виявити нові аспекти судових процесів проти відьом, що відбувалися майже 400 років тому. Історик Микола Бандрівський, який очолює Археологічну комісію Наукового товариства імені Шевченка, поділився цими важливими відкриттями. У Львові жінки ставали жертвами обвинувачень у чаклунстві та виклику злих духів. Однією з найгучніших справ було спалення трьох жінок у 1634 році, про що свідчив дослідник Симеон Лехаці. Восени того року трьох львів'янок — Єву Гринбарку, Доротею Смиличку та Єву Питлиху — звинуватили в тому, що їхні магічні дії призвели до загибелі інших людей. В результаті жінок заарештували і помістили до міської в'язниці.

"...І знову у 1083 році вірменського літочислення (тобто 1634 року -- М.Б.), 12 жовтня у Львові спіймали трьох відьом та розклавши за містом велике багаття, спалили їх. Три дні у Львові не розсіювався зловонний дим від їхнього спалення..."

Полювання на відьом було прибутковою справою. Доносник отримував частину майна своєї жертви, а судді та кати -- високу платню. Це створило систему, у якій переслідування відьом стало способом отримання матеріальної вигоди.

Секретар комісії НТШ Володимир Гнатюк у своїй праці "Купанє і паленє відьм у Галичині" (1912) описав випадки спалення відьом на території сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Останню відьму у Галичині спалили біля села Микуличин біля Яремча в 1827 році.

Під час епідемії холери 1821 року в селі Нагуєвичі (сьогодні Дрогобицького району) жителі спалили кількох осіб, яких вважали упирями. Ця трагічна подія не зупинила епідемію, а організаторів було пізніше притягнуто до відповідальності. За свідченнями очевидців, деякі з тих, кого звинувачували в упирстві, змогли визволитися і втекти під час спалення.

У Гуцульському краї також практикували спалення відьом. У селищі Верхній Березів, що на Косівщині, існувала локація, яка отримала назву "згарище", де спалювали мертвих "упирів". У сусідньому селі Голови, жителі звинувачували стару Кашулю в тому, що вона нібито викрала дощ під час тривалої посухи, і планували її спалити. Але несподівано почався дощ, який врятував жінку. Ця історія ілюструє, як страх і забобонність могли призводити до жорстоких вчинків щодо тих, кого вважали відьмами чи упирями.

У Львові процеси проти відьом відбувалися частіше у XVII столітті. Одним з найвідоміших випадків є справа проти Катерини Рибярки, яку звинувачували у зачаруванні за допомогою чарівного порошку. Суд вирішив піддати її тортурам, щоб вона зізналася у злочині.

Ці оповідання відображають трагічні моменти в історії Галичини, де панування страху та забобонів призводило до жорстоких вчинків проти людей, яких вважали відьмами або упирями. Хоча в Україні смертна кара за чаклунство траплялася нечасто, в основному це відбувалося через спалення або відрубування голови, що вважалося милосердною формою покарання.

Раніше "Телеграф" висвітлював причини, чому життя в Хотинській фортеці у XV столітті могло бути непривабливим. В умовах жорстоких середньовічних укріплень існував окремий світ, що мав свої традиції, соціальну структуру та повсякденні звички.