Вічна пам'ять Герою України, молодшому сержанту Петру Федорчуку.

Протягом шести років він захищав Україну в зоні АТО, а Велику війну зустрів у Маріуполі, загинув під час спроби вирватися з оточення.

Петро народився 12 липня 1995 року в селищі Верховина на Івано-Франківщині. Був первістком у сім'ї.

"Він з'явився на світ у день святих Петра і Павла. Це була дитина, на яку ми так довго чекали. Як тільки Петрусь заплакав у родзалі, у церкві пролунав дзвін. І всі одразу ж зазначили: 'Ця дитина прийшла з ім'ям'", - згадує мама, пані Любов.

Хлопець з раннього віку зростав у військовому середовищі — на момент його народження батько обіймав посаду в Верховинському військкоматі. Згодом його батьки змінили місце служби і переїхали до прикордонної застави, що розташована в селі Шибене Верховинського району.

Найбільше в дитинстві Петро любив складати конструктор і машинки в нього "завжди були викладені від найменшої до найбільшої". Молодшу школу хлопчик закінчив у Верховині, а з п'ятого класу навчався в ліцеї в селі Зелене. Крім улюблених біології, географії та інформатики, Петро захоплювався малюванням, грав на баяні та любив усе, пов'язане з військовою тематикою.

Після закінчення школи молодий чоловік вирішив продовжити навчання у вищому професійному училищі № 36, розташованому в селі Балин Хмельницької області, де здобував знання з ремонту сільськогосподарської техніки. За рік він вступив на заочну форму навчання до Кам'янець-Подільського фахового коледжу Подільського державного університету, обравши ту ж спеціалізацію.

Сестра Іванна згадує, що Петро завжди був дуже дбайливим братом. Неодноразово він залишався вдома, щоб доглядати за нею, поки батьки були на роботі. "Він навчав мене боксу і казав: 'Це потрібно, щоб ти могла відстояти себе'. Коли він йшов грати у волейбол з друзями, то завжди брав мене з собою. І саме з ним я вперше відвідала дискотеки. Петро завжди брав на себе відповідальність за мене", - ділиться спогадами Іванна.

Зрештою, покликання до військової служби переважило. Батьки благали Петра залишитися на прикордонній заставі, проте він обрав шлях у Збройні Сили України: у 2016 році підписав контракт і пройшов навчання в Старичах, що на Львівщині. Служив в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала М. Білинського на посаді водія-механіка самохідних артилерійських установок. У грудні 2016 року Петро вирушив до Маріуполя. На початку 2017 року його під час виконання обов'язків було поранено — важка контузія, але після лікування він знову повернувся на фронт. Протягом шести років цей захисник відстоював незалежність країни в зоні АТО/ООС, беручи участь у боях за Широкине, Водяне, Маріуполь, Сартану та Волноваху.

Початок Великої війни підрозділ Петра Федорчука зустрів на своїх позиціях у Маріуполі, де морські піхотинці виконували завдання з грудня 2021 року. На той момент він обіймав посаду командира відділення артилерійської розвідки.

"Він зателефонував нам і повідомив про війну. Там було жахливо, артилерія сильно гатила. Ми дізналися, що Петрусь знову зазнав серйозної контузії. ...На той момент вони вже перебували на заводі Ілліча, у бункері. Його товариш зателефонував і сказав: 'Не хвилюйтеся, Петя виконує свої обов'язки в бункері, вийти не може'", - розповідає пані Любов.

А потім ні Петро, ні його побратими не виходили на зв'язок упродовж двох тижнів. 29 березня 2022 року він надіслав рідним останнє відео. "Син сказав: "Мамулько, у нас усе добре. Не переживайте, всі живі, здорові, скоро приїдемо додому". Це були останні слова, які ми чули від нього живого. Потім - голосове повідомлення: "Мамо, телефон віддаю командиру, він зараз перекине вам гроші". Сказав, що не знає, коли вийде на зв'язок", - пригадує мама Героя.

10 квітня пані Любов прочитала в мережі прощальну записку, ймовірно, від імені бійців 36-ї бригади морської піхоти: ""Прощайте нас, ми - вірні завжди". Вони прощалися з Україною. Воювати нема чим, зброї немає, немає боєприпасів, їжа закінчується, будуть іти в рукопашний".

На початку квітня 2022 року через постійні авіаудари, відсутність боєприпасів та їжі командування 36-ї ОМБр ухвалює рішення виходити з оточеного з трьох боків металургійного комбіната імені Ілліча. У ніч з 11 на 12 квітня Петро разом із побратимами прорвався з оточення. Група військових пішки дійшла до річки в окупованій Волновасі, але він з численними контузіями не зміг йти далі. 12 квітня 2022 року Петро Федорчук загинув у Волновасі: після допиту і знущань російські окупанти його розстріляли. Воїну було 26 років...

Після того, як брат зник зі зв'язку, Іванна щовечора переглядала всі публікації в різних групах і каналах у Viber і Telegram, писала його друзям в Instagram. Рідні сподівалися, що Петро у полоні. 11 червня Іванна знайшла в російському Telegram-каналі світлини закатованого брата.

Його майже рік вважали зниклим безвісти. Тіло бійця обміняли у березні 2023 року. 31 травня 2023 року односельці попрощалися з Петром Федорчуком біля стели Героїв Небесної Сотні у Верховині. Поховали захисника в селі Зелене Верховинського району. У нього залишилися молодший брат, сестра та батьки.

Бойовий шлях воїна був відзначений державними нагородами. У 2017 році Петра Федорчука нагородили медаллю "Захиснику Вітчизни", у 2020 році - відзнакою командувача об'єднаних сил "Козацький Хрест", у березні 2022 року, коли Петро вже перебував у Маріуполі, - орденом "За мужність" III ступеня. 5 липня 2024 року Указом Президента України молодшому сержанту Федорчуку Петру Юрійовичу за особисту мужність і героїзм присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Також посмертно бійця відзначили медалями "Лицар бойового чину" та "За заслуги перед Прикарпаттям".

"Для мене - це дуже велика гордість за брата. Петрусь так мало пожив - ні сім'ї, нічого. Але він так вирішив", - говорить Іванна.

На вшанування пам'яті Героя 12 квітня 2024 року на фасаді ліцею у селі Зелене, де він навчався, встановили меморіальну дошку.