У вшанування пам'яті Владислава Романчі, механіка-водія, який працював у виправному центрі.

Уламок пройшов повз захист бронежилета прямісінько в серце героя

До початку повномасштабного російського наступу Владислав Романча майже 8 років служив у Олександрівському виправному центрі (№104), був старшим інспектором групи інтендантського та господарського забезпечення, кар'єрно доріс до спецзвання капітан внутрішньої служби. В ЗСУ мобілізувався добровільно. У війську йому довелося виконувати важливу роботу механіка-водія роти вогневої підтримки парашутно-десантного батальйону 25-ої окремої повітрянодесантної бригади.

Восени 2022 року я брав участь у звільненні Харківської області, а згодом - у контрнаступальних операціях на Донеччині. Загинув у віці 31 року внаслідок важких поранень, виконуючи бойові завдання поблизу селища Нове в Краматорському районі. Посмертно нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".

4 жовтня 2022 року жителі села Ребедайлівки на Кіровоградщині зустрічали свого Героя, створивши довгий "живий коридор пам'яті", щоб вшанувати і висловити повагу Воїну - земляку, чия доля була сповнена випробувань, але який відзначався надзвичайною доброзичливістю та працелюбством.

На жаль, щасливі та безтурботні роки дитинства Владика обірвалися, коли його матір, Валентина Іванівна, яка була вчителькою математики, пішла з життя після тяжкої хвороби. Вона самостійно виховувала єдиного сина, і хлопчикові тоді виповнилося лише сім років, коли він став сиротою…

Батька й маму йому замінили бабуся Оксана Михайлівна з дідусем Іваном Миколайовичем, які вкладали в онука щиру любов. Так само допомагала малому і родина дядька Федора Івановича Романчі, який тривалий час очолював Олександрівський виправний центр №104. Хлопець формально мав усе для нормального життя й навчання, окрім маминого слова та ніжної материнської ласки. Доля змусила хлопця набагато раніше ровесників подорослішати та свідомо брати відповідальність за власне майбуття.

"Коли Владик був у п'ятому класі, я випадково натрапила на його щоденник, де помітила фотографію його мами. Це була ініціатива бабусі, яка намагалася підтримати його пам'ять про неї. Він вже тоді, у свої юні роки, глибоко усвідомлював філософські аспекти життя," - ділиться спогадами Зоя Шевченко, колишня вчителька української мови та літератури і класна керівниця Владислава Романчі.

Після завершення навчання в школі, він здобув диплом механіка у Кіровоградському технікумі механізації та сільського господарства. Пізніше продовжив освіту в Кіровоградському інституті сільгоспмашинобудування, де отримав спеціальність інженера.

Безсумнівно, що у формуванні професійного шляху Владислава величезне значення мав приклад його дядька, котрий працював у пенітенціарній системі до виходу на пенсію. Отже, після завершення освіти влітку 2014 року молодий чоловік отримав посаду в Олександрівському виправному центрі № 104. Федір Іванович вже тоді насолоджувався заслуженим відпочинком.

Однак Владислав не обговорював із дядьком своє рішення йти на війну. Про мобілізацію племінника той дізнався всього за дві години до відправлення в навчальний центр. Владислав зазначає, що це був усвідомлений вибір, до якого він готувався майже з початку повномасштабного вторгнення, коли приєднався до загону самооборони в рідній громаді.

"Я його, звісно, не зупинив би жодним чином. Але, чесно зізнаюся, - хотів... Суто батьківська реакція на рішення йти воювати не маючи військового досвіду, яке він тримав у таємниці до останнього. Причому в одному військкоматі йому, можна сказати, відмовили, але звернувся до іншого, в сусідньому районі, й більш успішно. Влад був добряком, проте упертим, настирливим та правильним в усьому. Його життя змусило змалку бути таким. І стати мужнім ще з першого класу школи і самого себе тягнути. Він мав мою підтримку, але найбільше сподівався все таки на себе. Це головна запорука того, що таки став Людиною, Батьком і Патріотом, бо саме цього жадав!", - резюмує Федір Іванович.

Із майбутньою дружиною - Катериною - Владислав Романча познайомився у виправній установі, адже вона була його колегою й нині теж працює тут молодшим інспектором.

"Влад прийшов до нашої організації у 2014 році, і я вже працювала тут. Він відразу привернув увагу своєю добротою та спокоєм. Незважаючи на те, що у молодості не мав можливості жити в повноцінній сім'ї, Владислав виявився справжнім сімейним чоловіком! Його унікальність полягала в бажанні зберегти все, що ми разом досягли. На мою думку, ця спільність стала його найбільшим скарбом. Він буквально зливався з нашою донечкою Соломійкою. Шкода, що доля подарувала нам так мало часу разом..." - ділиться спогадами Катерина Петрівна.

Примітно, що Романчі обидва жадали саме дівчинку. Майбутній малечі довго обирали ім'я.

Не раз ми заглядали в словники з дитячими іменами, міркуючи над майбутнім нашої донечки. І ось, одного дня Влад несподівано виголосив ідею для її імені – Соломія! Мені також дуже сподобалося це ім'я. Коли нашій маленькій було всього три роки, ми провели тата на війну. Дивно, але вона досі пам'ятає моменти, коли вони разом грали, і те, як ми прощалися перед його від’їздом... Наше життя було сповнене щастя, та війна забрала чоловіка і батька нашої дитини. Вона знищила ті плани, які ми будували разом. – ділиться спогадами дружина нашого героя, наповненими гіркотою.

Катерина зізнається, що рішення Владислава йти на фронт стало для домашніх шоком, але зовсім не раптовим. Адже тоді він та інші свідомі земляки об'єдналися в самооборону, - будували блокпости, чергували у після робочий час, щоби ночами ніхто підозрілий не шастав вулицями. Вже з початку березня 2022 року почав проговорювати ідею щодо служби в ЗСУ: "Знаю, що будеш проти, але я вирішив мобілізуватися. Візьмуть мене чи ні, але маю заявити, що готовий захищати країну!". Реальну підготовку намагався приховувати і тільки коли зробив свої справи в ТЦК, повідомив про очікування на виклик до війська.

Двоє вірних товаришів Влада – Богдан Петренко та Віталій Ковальчук – завжди збиралися у нього вдома, коли виникала така нагода. У часи, коли Влад жив сам, він завжди старанно готувався до прийому гостей, відзначаючись господарськими здібностями: консервуючи овочі на зиму та дбайливо підтримуючи порядок у домі, успадкованому від дідів. Одного березневого дня 2022 року, під час чергової телефонної бесіди з Богданом, який уже служив у Збройних Силах України, Владислав розповів, що відвідав військкомат і записався добровольцем. Він пояснив своє рішення так: "Не можу залишатися осторонь, коли гинуть українські діти. Не хочу, щоб моя донечка переживала цю війну!".

...Влад потроху збирав необхідні для служби речі, а 4 червня йому зателефонували. Мандрівка до навчального центру на Львівщині, насичений вишкіл, присяга. Розподіл механіком-водієм МТЛБ у легендарну 25 десантну бригаду. Родина тоді встигла зібрати кошти на якісний бронежилет захисникові, як він відбув звільняти Слобожанщину.

Останнім з відомих боїв став той, що відбувся біля Нового, де територія неодноразово переходила від однієї сторони до іншої. Як і зазвичай, він перевозив особовий склад та боєприпаси до зони виконання завдань на бронемашині.

"Наші тоді штурмували російські позиції за підтримки кількох танків і МТЛБ. Згодом противник почав відбиватися танковим вогнем. Коли геть "припекло" з того боку, Романча сховав у кущах бронемашину, а хлопці взялися шукати надійніший прихисток. Знайшли напіврозвалену хату з погребом, де збиралися перечекати масований обстріл. Влад намагався прикритися за невеличким земляним бугром. Але уламок пройшов повз захист бронежилета прямісінько у серце... Багато побратимів там віддали Богу душу чи зазнали поранень. Потім з допомогою 95-ої бригади ті позиції відбили", - пригадав останній бій Владислава Романчі його побратим Анатолій Панченко "Фізрук".

17 квітня 2025 року в Ребедайлівці було урочисто відкрито Алею пам'яті Героїв, де серед імен восьми загиблих земляків закарбовано також ім'я Владислава Романчі.