Вшанування пам'яті Андрія Савчука, стрільця-санітара гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Під час бойових операцій отримав чотири контузії та зазнав кількох поранень.

Андрій приєднався до захисту України у 2022 році. Протягом більше ніж півтора року він відстоював незалежність країни на активному фронті в Донецькому регіоні. На жаль, його життя обірвалося під час виконання бойового завдання неподалік села Веселе в Донецькій області внаслідок артилерійського удару.

Андрій народився 12 грудня 1971 року у селі Надрічне на Тернопільщині. Після школи навчався в училищі у Львові та здобув професію електрика. Далі проходив строкову службу в армії.

"Мама писала татові листи, коли він служив. Вони мешкали у сусідніх селах Надрічному і Краснопущі, так і познайомилися. Між цими населеними пунктами відстань майже 10 кілометрів. Тато пішки приходив до мами, щоб побачити її. Бабуся розповідає, що він завжди приходив з квітами. А коли повернувся зі строкової служби, вони продовжили зустрічатися і згодом одружилися. Потім з'явилися на світ ми з братом. У сімейному житті тато залишався романтиком - щороку навесні він приносив нам з мамою букети підсніжників. Це один з найтепліших моїх спогадів, від якого зараз дуже боляче, адже більше тато не подарує нам квітів....", - розповідає донька військового Юлія.

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Андрій вступив до тероборони рідного села.

"На початку всіх охопив страх, тож чоловіки з нашого села вирішили створити нічну варту і чергувати на вулицях. Незабаром тато пройшов медичну комісію і потрапив до військової частини, що займалася ремонтом техніки в тилу. Ми були щасливі, що він поруч і в більш-менш безпечному місці. Іноді йому вдавалося навідатися додому на вихідні, але ми ніколи не знали, коли це станеться. Він обожнював робити сюрпризи, раптово з'являючись у нас вдома. Ця традиція виникла ще під час його заробітків за кордоном, і залишилася навіть після того, як він став військовим. Його короткі візити були радісними, але водночас приносили й біль, адже приходилося знову прощатися. Найважче це переживала його мама - моя бабуся. Вона була вже у поважному віці та хворіла, тому завжди хвилювалася, чи ще побачить свого наймолодшого сина. На жаль, вона пішла з життя, коли тато був у лікарні після поранення та операції, і йому не вдалося бути на її похороні..." - продовжує дівчина.

У 2023 році Андрія направили на Донеччину. Він виконував обов'язки стрільця-санітара в 10-й гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс". Його родина дуже стурбована, адже він опинився в самому центрі запеклих бойових дій.

"Тато рідко ділився своїми спогадами про службу, особливо після того, як його перевели в штурмову бригаду. Найбільше його вражали втрати товаришів по зброї. Він глибоко переживав ці втрати, що чітко відображалося в його погляді. Після кожного такого випадку батько все більше починав замикатися в собі. Іноді мені здавалося, що він намагається захистити нас від жахіть війни, які йому довелося бачити і відчувати..." - ділиться своїми спогадами Юлія.

Родина ділиться спогадами, що товариші військового під час телефонних розмов неодноразово підкреслювали, що він є справжнім героєм, на якого завжди можна було покластися в битві. Він не раз рятував своїх побратимів у критичних ситуаціях. В процесі бойових операцій Андрій зазнав чотирьох контузій.

"У мого тата було кілька поранень. Він отримував їх під час штурмів, коли він із побратимами виконував бойові завдання "на нулі". Ми знали, що в цей час у нього буде вимкнений телефон. Зазвичай він попереджав нас, скільки днів з ним не буде зв'язку. Та часто цифра була більшою. Бувало, він по 7-8 днів не виходив на зв'язок. Потім телефонував, казав, що все добре. Або ж, що він у госпіталі чи лікарні, бо контузія. У нього було важке осколкове поранення у ногу, реабілітація після якого зайняла дуже багато часу. Коли він одужав, то пройшов знову ВЛК і повернувся на фронт", - розповіла донька.

Юлія яскраво згадує свою останню зустріч з батьком. Вона повернулася додому з-за кордону на кілька тижнів, і татові вдалося також вибратися на короткий відпочинок у цей період.

"Він дуже чекав мого приїзду. Дзвонив, просив не затримуватись у Тернополі, а їхати додому. Кілька днів усе було ніби у мирному житті. Ми усі були разом, вдома. Та цей час швидко пролетів і я купила останній квиток для тата на поїзд. Я завжди купляла йому ці кляті квитки в Краматорськ. Ми з мамою поїхали його проводжати. На тернопільському залізничному вокзалі я востаннє бачила його живим, обіймала. Цей спогад буде зі мною завжди...", - пригадує дівчина.

Після повернення на фронт чоловік знову вирушив з побратимами "на нуль". Попередив рідних, що буде кілька днів без зв'язку.

"Наступного вечора до нас на подвір'я прийшла голова сільської ради з документом про його зникнення. Я зв'язалася з батьковим побратимом, аби запитати, чи це правда і всі деталі. Інформації не було. Лише сказали, що був сильний артилерійський обстріл. І після цього зв'язок з ним зник. Ми сподівалися, що татові вдалося врятуватися і до останнього не хотіли думати про найгірше. Кілька днів наші військові не могли запустити дрони над тією територією. Та згодом на мамин телефон зателефонували. Вона була на кухні і я взяла трубку. Тоді я почула те, чого ніколи не хотіла чути. І повинна була повідомити мамі і брату цю страшну новину...", - ділиться спогадами про ті страшні дні Юлія.

Андрія Савчука поховали в його рідному селі. Його донька згадує, що батько мріяв провести відпустку з близькими після повернення з фронту.

"Під час останньої своєї відпустки тато сказав, що після перемоги ми всією сім'єю поїдемо в Буковель. Я ще тоді здивувалась, чому не кудись в теплу країну. А він сказав, що хоче в наші Карпати. Він любив дім. Його дім - це не лише наша хата. Це Україна. Тато завжди повертався в Україну, хоч міг десятки разів залишитись за кордоном. За дім, за нас - його сім'ю, він і боровся. За дім, за Україну він і загинув", - каже Юлія.

Під час своєї служби військовослужбовець отримав медаль "За поранення". Він був удостоєний пам'ятного подарунка від командира батальйону 108 "Пам'ятний Коїн" та подяки зі значком від командира 108-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Посмертно Андрію Савчуку було присвоєно звання "Гордість Бережанщини" і він отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня. Його родина робить все можливе, щоб зберегти пам'ять про найдорожчу людину, яку забрала війна.

"Ми хочемо, щоб про нього пам'ятали наступні покоління. Про те, яким він був сильним і відданим рідній землі. Тому створили петицію, щоб татові присвоїли звання Героя України (посмертно). Будемо вдячні українцям за підтримку. Нам потрібно ще зібрати понад 15 тисяч голосів (на момент публікації матеріалу необхідно зібрати ще 14400 голосів - ред.)", - зазначила Юлія.

У Андрія Савчука є дружина, син і донька.

Світла пам'ять і честь Герою!