Вшанування пам'яті журналіста, пластуна та добровольця Віктора Гурняка, відомого під позивним "Гарт".

Віктор Гурняк - настільки багатогранна особистість, що важко писати про нього з якогось одного боку. Утім, нині, у День журналіста, насамперед, згадуємо його як репортера: Віктор знімав для Reuters, Інсайдера, LUFA - був одним із перших репортерів, хто висвітлював війну, яку росія розв'язала проти України в 2014 році.

Енциклопедія сучасної України висвітлює постать Віктора Гурняка, підкреслюючи його роль як активного громадського діяча, фотокореспондента, члена Пласту та військового.

Він народився у Тернополі 8 червня 1987 року, навчався у Тернопільській загальноосвітній школі № 27, закінчив Технічний коледж Тернопільського технічного університету імені І. Пулюя (2006). З 14-ти років у "Пласті", Національній скаутській організації України. Виховував членів юнацького гуртка "Орли". Керував інформаційною ділянкою в Тернопільському "Пласті". Організатор багатьох акцій і комендант всеукраїнського табору "Легіон-11".

Як журналіст, я працював у виданні "20 хвилин" у Тернополі та редагував пластовий журнал "Цвіт України". У період з 2004 по 2005 рік я обіймав посаду прессекретаря партії "ПОРА" в Тернопільській області. У 2005 році став засновником і першим головою Тернопільського осередку Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Фундація регіональних ініціатив". З раннього віку мене захоплювала фотографія, і мої роботи публікувалися в тернопільських медіа. У 2007 році я став свідком пожежі на горі Ай-Петрі, фотографії якої згодом потрапили до ТОП-новин і були опубліковані в провідних українських виданнях. З того часу я співпрацював із численними інформаційними агентствами. Також я є співзасновником фотоагентства "LUFA".

Віктор Гурняк активно долучився до подій Революції гідності, займаючись підготовкою репортажів з Євромайдану. Він висвітлював ситуацію на Майдані, завжди відправляючись у найгарячіші точки конфлікту, щоб донести до світу справжню картину подій. У березні 2014 року, як журналіст, він вирушив до Сімферополя, щоб висвітлювати реалії, які панували в Криму в умовах російської агресії, а також надавати підтримку українським військовим.

Сестра Віктора Ольга розказує, що якось під час поїздки на Схід військовий кореспондент Віктор Гурняк побачив на блокпосту українського військового, який мав порване взуття.

Армія на той час страждала від нестачі ресурсів, і це вразило Віктора настільки, що він зняв свої черевики і віддав їх одному з військових. Цей епізод став для нього потужним імпульсом, що спонукав шукати та надавати необхідне спорядження для захисників України. Він вирішив зайнятися волонтерством: збирав кошти і купував все, що потрібно – від шкарпеток до приладів нічного бачення, від бронежилетів до касок і автомобілів. Також він допомагав з перевезенням вантажів, особисто доставляючи необхідне спорядження бійцям добровольчих батальйонів на Сході України.

У серпні 2014 року Віктор Гурняк добровольцем пішов захищати у 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар" Сухопутних військ Збройних сил України, де був старшим навідником гранатометного відділення. Загинув від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту на Луганщині.

Окрім численних фотографій, які залишив після себе Віктор Гурняк (його близькі та друзі регулярно організовують виставки його творчості в різних містах України та за кордоном, щоб продемонструвати його роботи), він також брав участь у відеокліпах і документальних фільмах. Зокрема, у 2007 році він зіграв роль вояка УПА у кліпі "Не кажучи нікому", створеному музичними гуртами "Тартак" і "Нічлава", а також з'явився в документальному фільмі "Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941" режисера Тараса Химича. Більше того, Віктор сам виступив режисером кліпу на популярну пісню Сашка Положинського "Мій Лицарський Хрест", яка була написана у 2008 році під час пластового табору "Легіон".

У відео, створеному режисером Віктором, маленький українець запитує свого дідуся: "Як можна стати справжнім лицарем?" На що дід відповідає: "Кожен лицар повинен заслужити свій хрест!".

Віктор Гурняк загинув 19 жовтня 2014 року на Луганщині, коли намагався евакуювати поранених і потрапив під вогонь мінометів... Йому залишилося тільки 27 років...

Укрінформ попросив розповісти про те, яким був цей надзвичайний чоловік, його найрідніших людей - маму та молодшу сестру.

Мати Віктора, пані Марія Гурняк, розпочала свою історію про сина з вдячності всім тим, хто захищає нас у цій війні, а також висловила підтримку кожній родині, яка зазнала втрат – будь то сини, чоловіки чи батьки. Крім того, вона звернулася до суспільства з проханням не розділяти війну на АТО/ООС та повномасштабне вторгнення, а навчати дітей і розповідати всім правдиву історію сучасної війни, яка розпочалася ще в 2014 році.

Саме ті молоді чоловіки, які першими стали на захист України, стали опорою для нашої держави. Тому їх не можна називати просто "атошниками" чи "учасниками АТО"; вони є справжніми захисниками України. Для нас, родин Героїв, які загинули, захищаючи Батьківщину в період з 2014 по 2022 рік, це дуже болісно, коли говорять про війну, починаючи з 2022 року. Навіть сам Віктор, у своєму останньому дописі в одній із соціальних мереж, за кілька днів до своєї загибелі, написав: "Мені до сліз хочеться, щоб ми не забували про подвиги всіх Героїв, які віддали своє життя за нас."

Віктор, згідно з розповіддю пані Марії, завжди ставив інтереси інших на перше місце.

У пластунів існує один із трьох основних принципів – надавати допомогу іншим. Цей принцип мій син завжди дотримувався. Коли він був у віці 14 років, у школі Віктор написав твір на тему: "Ким я прагну стати в майбутньому". У ньому він висловив бажання стати психологом або секретарем, мати власну компанію чи працювати на великій фірмі. Проте найбільше його прагнення полягало в тому, щоб зробити значний внесок у розвиток і процвітання нашої країни! - так він сформулював свої думки тоді.

Коли розпочався конфлікт, Віктору виповнилося 26, згадує його мама. У серпні 2014 року він вирішив стати добровольцем у батальйоні "Айдар". Пані Марія зауважує, що син завжди вирушав на Схід з усмішкою на обличчі.

- Просив лише від мене благословення.

Мама Віктора Гурняка каже, що воля і дух свободи, які в ньому жили, не дозволили б йому жити чи чинити якось інакше.

Я часто згадую його слова, які він промовляв між своїми відрядженнями на фронт: "Готуйтеся до великої війни!" Він відчував і розумів, що нас чекає щось жахливе. Вперше про цю війну він заговорив після повернення з Криму навесні 2014 року, коли, працюючи репортером, документував "зелених чоловічків". Він поділився, як болісно йому було бачити наших військових і той український прапор... Вітьок завжди носив із собою синьо-жовтий стяг, захищаючи його під бронежилетом. Коли його не стало, цей прапор назавжди став червоно-чорним від його крові...

Сестра Віктора Гурняка, Оля, зазначає, що між нею та братом існувала сильна зв'язок.

- У нас невелика різниця у віці - Вітьок старший за мене на 1,5 роки, тому у нас було багато спільних пригод, ми з братом були дуже дружніми завжди. У брата була суперсила: він міг домовитися з будь-ким про будь-що, при тому дуже швидко. Душа компанії, завжди усміхнений, каже сестра Віктора Гурняка.

Таких людей важко знайти – вони справді є унікальними! Тому, незважаючи на те, що минуло більше 10 років з моменту його загибелі, багато людей продовжують пам’ятати його. Вони організовують акції на його честь, створюють стипендії в УКУ, облаштовують сквери пам'яті, перейменовують школи на його ім'я та реалізують безліч інших ініціатив. Дехто навіть піднімається в гори, присвячуючи ці миті його пам'яті, як і я.

Мені було нелегко впоратися з втратою. Одного разу я натрапила на свого друга Вітька, військового на ім’я Ігор Карабін. Він поділився, що планує вирушити на Монблан, і згадав, як під час їхньої останньої зустрічі брат зазначив, що колись вони обов’язково піднімуться туди разом. Я сприйняла це як символічний знак від Вітька. У 2016 році я піднялася на вершину Монблану, тримаючи у руках футболку Віктора та прапор.

Наразі Ольга проживає у Нью-Йорку, де разом із друзями створила волонтерську організацію, продовжуючи справу свого брата.

Ми заснували фонд "Перемога для України - це перемога для тебе", щоб збирати кошти та закуповувати військове спорядження, дрони і автомобілі для наших захисників. Окрім цього, ми організовуємо різноманітні заходи, щоб популяризувати українську культуру в Нью-Йорку. Мене радує, що таким чином я можу продовжувати справу свого брата. Весь наш родинний колектив займається цим: батько працює з родинами зниклих безвісти та полоненими, допомагає у пошуках хлопців, координує їхні дії. Ми всі намагаємося продовжити справу Вітька після його відходу... Життя Віктора кардинально змінило наше існування, - ділиться думками Ольга.

Найбільше Ольга шкодує, що їм з братом так мало часу випало побути разом.

Віктор завжди перебував у постійному русі: зранку в Тернополі, ввечері вже в Німеччині, а наступного дня знову перетинав кордон, щоб відправитися на Схід до своїх побратимів. Він тримав два телефони, які ніколи не замовкали. Спати йому практично не доводилося. Постійно щось шукав і перевозив — від шкарпеток, бронежилетів та касок до автомобілів, які разом із друзями самостійно фарбував. Військові дали йому позивний "Олігарх", адже хтось жартома зауважив, що Вітьок може дістати все, що завгодно. Це прізвисько з ним і залишилося. Водночас у Пласті його знають під псевдонімом "Гарт".

Що примітно - усе, що він діставав, віддавав хлопцям, собі не лишаючи майже нічого. Сам ходив у поганенькому бронику без бокової броні. Скільки друзів йому ще за життя казало: "Вітьок, якби не ти, я би не був живий".

Досі мені здається, що він просто поїхав у своїх справах, які ніколи не закінчуються. На екрані мого телефону досі красується його фото... Я не можу наважитися видалити його контакти зі свого списку. На руці в мене татуювання: три вершини, що символізують Віктора, мене і нашого молодшого брата Остапа. Це минуле, сьогодення і те, що ще попереду. Моє життєве завдання - жити так, щоб пам’ять про нього залишалася живою...

У Віктора залишилася донечка на ім'я Юстинка, якій на момент його загибелі було всього 2,5 року. Зараз їй вже 13, і вона вражає своєю зовнішністю, яка нагадує тата. Юстинка також поділяє багато його захоплень: вона є пластункою, талановито малює та захоплюється фотографією.

Віктор Гурняк спочиває у Львові на Личаківському кладовищі, де розташований Пластовий Меморіал, поряд із відомими пластунами та засновниками Пласту. 22 жовтня 2014 року на його похорон прийшло кілька тисяч людей...

Віктор нагороджений бронзовим та залізним Пластовими хрестами (бронзовий хрест дають за врятоване життя, залізний - пластунам, які положили своє власне в боротьбі за Україну - ред.).

Крім отримання найпрестижніших нагород Пласту, 28 серпня 2021 року Віктор Гурняк був посмертно удостоєний найвищої державної відзнаки - звання Герой України та ордена "Золота зірка".

Він також удостоєний Ордену "За мужність" третього ступеня (посмертно, 31 жовтня 2014 року). Після його смерті Віктор отримав численні інші відзнаки та визнання.