"Клубок підбирається до горла". Віталій Ажнов розповідає про пророчий діалог зі Ступкою, конфлікт із відомим режисером та про Малевича, якого привласнила Росія.

Віталій Ажнов - зірка столичного Театру Франка, яскравий кіноактор ("І будуть люди", "Гуцулка Ксеня", "Незламна", "Кава з кардамоном", восени відбудеться прем'єра "Малевича", де зіграв головну роль). Викладач з акторської і ораторської майстерності, диктор, віршоман. Вихопити Віталія на розмову - задача з зірочкою, однак OBOZ.UA вдалося вклинитися в непростий графік актора.

Ми зустрілися в маленькому сквері поруч із Театром Франка. Мимо проходили люди, деякі з них навіть обернулися і зробили кілька кроків назад, щоб уважніше розглянути актора. Віталій, тихо висловлюючи свої емоції, в основному за допомогою жестів, то завмирав на місці, то повністю повертався, розкидаючи руки, піднімався, курив, а потім знову зручно влаштовувався на лавці, відповідаючи на наші запитання.

Віталію, вийшло так, що ми зустрілися напередодні твого дня народження. Які в тебе плани на завтра?

Вирішив взяти вихідний — це справжня рідкість для мене. Чесно кажучи, я не дуже люблю святкувати свій день народження. Зазвичай напередодні відчуваю якийсь дивний стан — сумний і депресивний. Я ніколи не планую цього дня. Проте, дивним чином, мене завжди оточують чудові люди, і спонтанно трапляються приємні моменти. Тож, хоча особливих планів на завтра немає, впевнений, що щось цікаве обов'язково станеться.

Тільки що завершили виставу "Лимерівна" на сцені театру Франка, яка користується величезною популярністю серед глядачів. Чи задоволені ви своїм виступом сьогодні?

Я щиро захоплююся "Лимерівною". Це дебютна вистава режисера Івана Уривського в Театрі Франка, і вона наповнена унікальною енергією, чарівністю та атмосферою. Враження від вистави, варто зазначити, часто бувають дуже різними. Сьогодні, здавалося, все пройшло вдало. Хоча я не можу бути абсолютно об'єктивною, оскільки маю схильність до самокритики. З першого погляду може видатися, що я задоволена собою і самовпевнена, але це не зовсім так. Проте ця самокритичність і постійні сумніви допомагають мені не зупинятися на досягнутому, а продовжувати шукати нові ідеї та вдосконалюватися.

Чому ви так інтенсивно займаєтеся? Працюєте в театрі, знімаєтеся в кіно, викладаєте в театральному університеті Карпенка-Карого, проводите майстер-класи з акторського мистецтва, ведете курс з читання поезії та культурний подкаст "Ажнов шоу".

- Через відчуття, що час невблаганний, і ми не знаємо, що буде завтра. Це з'явилося, безумовно, з початком вторгнення. І поступово почало загострюватися. Хочеться зробити максимально багато корисного. Митець - це ж місія, хоч би як гучно зараз це прозвучало. Хочеться бути істинним носієм своєї культури. І потім, знаєте, коли в мене випадає вихідний, я не знаю, що робити з цим часом (сміється).

- А побутове життя? Прибирання, готування - це ваша історія?

У мене виникають труднощі з ранковими стравами. Часто перший прийом їжі відбувається тільки близько першої або другої години дня. Оскільки я більшу частину часу провожу на репетиціях, зазвичай обідаю в якійсь кав'ярні неподалік. Проте, коли я вдома, іноді виникає бажання приготувати щось смачне ввечері — це заняття мені дуже до вподоби. Мені хочеться не просто підсмажити яйця, а приготувати пасту з трюфелями або ж оригінальним соусом. Я навіть можу замаринувати качку. А ще пам'ятаю, як колись готував голубці!

Цього осіннього сезону на великих екранах з'явиться фільм "Малевич", в якому ви виконуєте основну роль – видатного художника та киянина Казимира Малевича. Ви мали можливість представити стрічку на кінофестивалі "Молодість", де разом із глядачами переглянули її. Поділіться своїми враженнями про фільм.

На мою думку, цей фільм дуже актуальний. Ми знаємо, що за творчість цього митця активно змагаються кілька країн, і Росія, незрозуміло чому, вважає його своїм. У стрічці є момент, коли під час допиту від Малевича вимагали вказати в анкеті, що він росіянин. Але він відмовився, завжди підкреслюючи, що є українцем. У фільмі є цікаві паралелі з сьогоденням, що надзвичайно захоплює. Проте в мене залишається відчуття, що роль можна було виконати ще краще (усміхається). Але таке буває зі мною завжди.

- А буває, що ви задоволені роботою на сто відсотків?

Важко дати однозначну відповідь на це запитання. Я зазвичай залишаю певний запас для себе – нехай навіть невеликий, але важливий. Інакше є ризик зупинитися у своєму розвитку.

- Що буде, якщо зрозумієте, що все - стеля, далі нема куди рухатися?

- Ну, насправді в мене немає відчуття, що в будь-якої людини, незалежно від її професії, повинна бути стеля. Людський потенціал - він же безмежний, і ресурс безмежний. Однак я думаю, що якщо таке трапиться, то дуже би хотів це усвідомити в той момент. Можна ж засидітися, не відчути, а хотілося би вчасно піти із театру. Але я не знаю, що зі мною буде. Може, стану до останнього триматися?

Ваш театр славиться акторами, які віддані своїй справі вже багато років: Хостікоєв, Сумська, Бенюк, Богданович, Задніпровський та багато інших. Чи замислюєтеся ви про те, що залишитесь тут на тривалий час?

Якщо я не втратю свій внутрішній вогонь, адже акторство — це, по суті, про енергію. Ті, кого ви згадали, справжні енерджайзери, живі та сповнені сили. Хто може сказати, чи вийде мені зберегти цю іскру? Але знову ж, повторю: ніхто не знає, чи зможеш ти зрозуміти, коли почнеш поступово зникати.

Шукаєте друзів у театральному середовищі? Ваш колега Олексій Богданович відкрито поділився в інтерв'ю, що у нього немає друзів серед театралів, і Остап Ступка висловив те ж саме.

- Друзі потрібні, але це доволі складний момент. Вони в мене є, але їх небагато. Це Акмал Гурєзов, Христина Корчинська. В нас часом дуже класні розмови відбуваються з Оленою Хохлаткіною. Режисер Іван Уривський - це людина, з якою завжди можна порадитися. Дружина його - Мальвіна Хачатрян. Давид Петросян, Дана Кузь. Це ті, хто найближчі. Чи можемо ми зустрітися десь не в театрі? Буває, але зараз таке вкрай рідко відбувається, бо у всіх життя просто несеться, багато справ.

- Не один рік вашим найближчим другом у театрі була акторка Світлана Косолапова, яка зі вторгненням переїхала до США.

Ця історія почалася ще в 2010 році, коли ми вступили до університету Карпенка-Карого. Пам'ятаю, як одного дня ми разом вирушили до гуртожитку, щоб визначити, де будемо жити. Саме тоді і зав'язалася наша дружба. До речі, повномасштабне вторгнення застало мене в гостях у Світлани. Я зайшов привітати її маму з днем народження, і, оскільки вже стало пізно, залишився на ніч. Прокинувшись о п'ятій ранку, вирішив, що пора йти додому (адже ми жили зовсім близько один від одного), щоб забрати документи.

Пам'ятаю, як мене охопив дивний настрій: я повільно йшов вулицею, немов у фільмі. Навколо панував хаос, люди метушилися, а я наче був у тумані. Додому прийшов, прийняв душ, та все ще відчував цю затримку часу. Вийшов на балкон, закурив сигарету – і раптом, як за помахом чарівної палички, все змінилося. Я швидко зібрав рюкзак і повернувся до квартири Світлани. Разом ми вирушили до Калуша, де живе мій батько в трьохкімнатній квартирі. Там ми оселилися. Навесні відновили репетиції в театрі, і почалися вистави.

Цікаво, чи така тісна взаємодія з керівником, як Іван Уривський, не створює перешкод у роботі?

- Ні, навпаки. Я вважаю, що створювати в творчості дистанцію - це щось із заскорузлої радянської системи. Питання субординації, звісно, має бути. Розуміння, що режисер - це керманич корабля. Але близькість якраз дозволяє створити кращий результат, як мені здається. Бо інколи в акторів теж виникають божевільні ідеї, які не можеш, скажімо, озвучити на репетиціях. А десь на каві - можеш поговорити.

На мою думку, ми всі маємо величезну удачу з Уривським. Він не лише надзвичайно талановитий, але й добрий, чуйний. Його мудрість і стратегічне мислення вражають, а харизма робить його особливим, хоча іноді він може бути й сором’язливим. Він складний, але в позитивному сенсі. І те саме можу сказати про Давида Петросяна. Під час репетицій "Слуги двох панів" у нас була можливість вільно висловлювати свої ідеї, що, безумовно, є великим плюсом.

- Три роки ви працювати в театрі "Золоті ворота". Христина Корчинська, яка разом з вами та іншими акторами пішла звідти в Театр Франка, в інтерв'ю нам розповідала, що на неї досі ображається його тодішній керівник - режисер Стас Жирков. А про Івана Шарана, за словами актора, Жирков написав у соцмережах, що ніколи не подасть тому руки.

У мене схожа історія, яка насправді не має жодного виправдання. Мій театральний наставник, котрий займає особливе місце в моєму житті, - це Дмитро Богомазов, мій викладач в університеті (зараз він є режисером Театру Франка. - Ред.). Проте обставини склалися так, що на той момент Дмитро Михайлович працював як режисер у Театрі на лівому березі Дніпра. А Стас запропонував мені приєднатися до "Золотих воріт". Це були чудові часи, коли я працював із талановитими молодими режисерами, які зараз стали відомими. Але я постійно відчував певну зарозумілість, навіть токсичність з боку Жиркова стосовно Богомазова. І ця напруга відчувалася і в мою сторону, адже я був його студентом. Я просто не знав, як реагувати на таку ситуацію.

Але питання не в цьому. Люди зростають, життя триває, хочеться йти далі. А у Стаса було якесь хворобливе сприйняття всього цього. Окрім того, занадто високий рівень егоцентризму. Але в будь-якому разі я вдячний йому за можливість попрацювати у театрі "Золоті ворота".

- Що ви думаєте з приводу того, що Стас Жирков виїхав вже від час великої війни за кордон і не повернувся в Україну?

- У мене немає, чесно вам скажу, бажання про це думати. Не хочеться на таке розмінюватися - хоч би як пафосно це зараз прозвучало.

Ви виглядаєте як чутлива особистість. Чи здатні ви, якщо ситуація вимагатиме, проявити рішучість?

Так, можу. Це, в певному сенсі, моя реакція захисту, адже я відчуваю вразливість. У мені немає фізичної агресії, але може виникнути певна реакція як спосіб захисту. Однак мої дотепні зауваження чи слова проявляються лише в тих випадках, коли це дійсно виправдано. Я щиро радий, що навчився визнавати свої помилки — якщо усвідомлюю, що перестарався, обов'язково вибачуся.

Яке у вас ставлення до критики?

- Хейт - це нормально. Щоправда, я ніколи не зазнавав якоїсь публічної масштабної агресії, хоча ніхто від цього не застрахований. Але поодинокі випадки, безумовно, були, однак на таке просто не звертаю уваги. Чому? Дивіться, в чому справа: лише ми знаємо правду про себе, правда ж? Коли ти добре знаєш себе, то що тобі до тих, хто намагається зіпсувати життя, на щось провокує? Ти сам прекрасно розумієш, де не дотягнув, схибив, де вийшло одноманітно. А от критика - це інше. Я створив поле, близьке мені (і це не кілька людей) - така собі фокус-група моїх нових ролей, ідей. Можемо сидіти, пити чай, а я раптом почати розповідати і спостерігати, як реагує людина: запалюється, підхоплює розмову чи навпаки. І роблю висновки.

Акторська заздрість - чи знайоме вам це почуття? У своєму інтерв'ю Христина Корчинська поділилася враженнями про свій прихід до Театру Франка. Вона зазначила, що їх зустріли тепло, проте зауважила, що "більш досвідчені актори не очікували, що ми так швидко станемо на ноги і значно розширимо наш репертуар".

- Класно сказано! (сміється) Мені здається, що такі моменти існують у будь-якому колективі, особливо якщо він великий. Є певні несприйняття тих чи інших моментів. Є ревнощі в театрі - до режисера, до ролей. Чимало всього іншого. Але мої інші види діяльності дозволяють мені дивитись на це все трохи ніби збоку, тому вкрай рідко на таке рефлексую.

- Після закінчення театрального вишу вам запропонували викладати, цим ви займаєтеся і зараз. Не виникало незручностей через невелику різницю у віці зі студентами?

Ну, це відчуття дійсно існувало, але тепер я усвідомлюю, що трохи відстаю від нового покоління, яке приходить. Спостерігаю за їхніми цікавими звичками (усміхається). Часто пригадую один випадок, коли після заняття студенти показали мені схрещені вказівний і великий пальці. Я запитав, що це означає. Вони відповіли, що це символ сердечка, швидкий спосіб попрощатися. І в такі моменти стає зрозуміло, що я поступово відстаю (сміється). Іноді навіть помічаю, як після вистави з глядацької зали літають такі сердечка.

Повертаючись до віку, тут же ж питання не в тому, щоб викласти який матеріал з книжки. Творча професія багато в чому ґрунтується на власному досвіді. Так, можна порадити, яку літературу прочитати, викладати за книжкою, але важливіше - інтуїція, відчуття, бо маєш справу з психофізикою людини, а це непросто.

Університет Карпенка-Карого останнім часом опинився в епіцентрі скандалів, пов'язаних із випадками харасменту з боку викладачів щодо студентів, що суттєво шкодить іміджу навчального закладу.

Звісно, чи можемо ми просто закрити очі на все це? Що стосується іміджу університету, ситуація виявляється досить складною, оскільки вона знову ж таки підпорядкована людському фактору. Тут виникають певні питання. Однак я щиро сподіваюся, що ми обов'язково досягнемо прозорої, якісної та відкритої комунікації.

- Під час вашого навчання в театральному спостерігалися подібні історії?

- Ніколи! У нас якраз майстерня була побудована на тому, що найголовніше - це супровід тебе як творчої особистості. Тебе направляють, заохочують прояв до свободи, тобі допомагають, підказують, але не ламають.

Яке ваше бачення ситуації, що склалася в Молодому театрі, де кілька десятків акторів вирішили відкрито виступити проти режисера Андрія Білоуса? Його звинувачують у неналежній поведінці щодо колег та студентів Карпенка-Карого, де він викладає. Проте, незважаючи на ці заяви, Білоус знову повернувся до роботи в театрі. Нещодавно також стало відомо, що йому присвоїли звання доцента на кафедрі університету. Яка ваша реакція на ці події?

Ця тема викликає чимало емоцій. Дії акторів є вираженням їхньої свободи. Але важливо звернути увагу на подальшу реакцію. Вважаю, що це питання потребує обговорення не лише на рівні міського департаменту, а й на рівні Міністерства культури, адже ми маємо справу з культурними аспектами загалом. Тим часом триває розслідування, і сподіваємось на справедливий результат.

- Не секрет, що в театральному колі вас порівнюють із дуже самобутнім актором Віталієм Лінецьким, а ще пророкують у майбутньому славу Богдана Ступки, відзначаючи схожість психофізики. Що відчуваєте, коли таке чуєте?

У такі миті я відчуваю неймовірну відповідальність. Іноді навіть відчуваю, як клубок підступає до горла, адже мені дуже хочеться досягти високого рівня майстерності. Богдана Ступку я бачив лише один раз - в коридорах Театру Франка. Ми з Світланою Косолаповою прийшли на його виставу, і він раптово пройшов повз нас. Зупинившись, він запитав: "Ви театральні студенти? Скоро будете тут працювати". І далі пішов. Це не вигадка - саме так він сказав. Ми стояли, дивлячись йому вслід, відчуваючи суміш усмішки, страху, здивування і захоплення.

Віталій Лінецький одного разу завітав до нас, студентів, на тренінг, на який його запросив Дмитро Богомазов. Під час заняття я отримав травму коліна, і цей момент залишиться в моїй пам'яті назавжди: він виніс мене на руках з другого поверху до "швидкої". Потім, ми випадково зустрілися на пероні вокзалу, коли я їхав додому на Франківщину. Ще одна зустріч сталася напередодні його трагічної загибелі, коли ми разом брали участь у зйомках однієї стрічки.

Які, на вашу думку, сучасні театральні актори заслуговують на місце в топ-10 найкращих?

- Олег Стефан, Олена Хохлаткіна, Тетяна Міхіна, Ольга Голдіс, Христина Корчинська, Акмал Гурєзов, Олег Стальчук... Боюсь, когось зараз забуду, а потім будуть ображатися. Дуже багато зараз яскравих акторів на сцені. І приємно, що якщо раніше більше говорили про кіномитців, то зараз ситуація стала збалансованішою. Театральних артистів активніше запрошують до якихось колаборацій. Ви бачили Хохлаткіну в рекламі одного з ювелірних брендів? Розкішна! До речі, вона, по суті, моя перша театральна мама - грає її в "Лимерівні". У нас дуже емоційний зв'язок, пані Олена дуже сучасна і легка людина. Як вона реагує на світ - це неймовірно, там такий вогонь всередині!

Так сталося, що під час навчання в університеті ви пережили втрату мами...

- Мій день народження почав відрізнятися саме після цієї трагедії. Вже не мав запалу святкувати, бо поряд немає людини, яка подарувала життя. Це сталося раптово в лютому 2014 року. Хвороба серця. Чи приходить мама до мене у снах? А мені не сняться сни, принаймні я їх не запам'ятовую. Але знаю, що якщо хтось каже перед виставою "Боже, допоможи нам", я можу сказати "Мамо, допоможи". Тато пишається мною, безумовно. Він поки не приїздив на мої вистави в Київ, але бачив "Марію Стюарт" у Львові. Я маю ще старшого брата, він мешкає в Калуші, у нас хороші стосунки. Він бачив мої вистави в Києві.

- Я, як і багато хто з глядачів, які люблять Театр Франка, в захваті від вистави "Калігула". Скажіть, ваш Калігула змінюється? Він такий, яким ви його уявляли з самого початку?

- Ні, звісно, він змінюється. Ми дорослішаємо, тому це впливає на виставу, бо вона так зрежисована Іваном Уривським, що багато чого побудовано на акторах. Для мене ця постановка - не просто про бажання Калігули дістати у власність Місяць, не тільки про політику, не лише про тиранію чи кохання. Вона про свідоме глибинне відчуття самотності. Бо будь-яка людина по життю, як мені бачиться, самотня. Але ми всіляко намагаємося це відчуття приховати, мінімізувати. І останнім часом мене це якось... не те що тривожить. Я розумію та відчуваю оцю самотність прямо свідомо. І вона дуже резонує саме з цією виставою.

Чи відчуваєте ви задоволення від цієї самотності, чи це просто необхідність?

Це дійсно цікаве питання. На мою думку, це, ймовірно, мій свідомий вибір. Адже справа не в родині чи близьких. Суть полягає у внутрішній гармонії. Часто розмірковую: навіщо я займаюся театром? Репетую, виконую ролі, насолоджуюсь ними. Аншлаги, глядачі, миті вистави – це як наркотична залежність. І все це (говорю про себе) справді компенсує відчуття самотності. А потім, пізно ввечері, виходиш з театру і думаєш: тільки що ти був у компанії, а тепер знову наодинці. І здається, що ти вже нікому не потрібен. Ти віддав частинку себе, вони це прийняли, і ми розлучилися.

Які відчуття вас охоплюють, коли ви постаєте в образі Калігули? Чи відчуваєте ви себе зручно у панчохах, на підборах та в відкритій сукні?

Цей образ потребує певного підходу, і ми довго розмірковували про доцільність включення цих сцен. Підготовка до вистави розпочалася ще до початку війни, а прем'єра відбулася в перші місяці великого конфлікту. Це питання не лише про епатаж, а про важливість моменту в контексті нашої постановки. Тому, врешті-решт, ми колективно вирішили ризикнути. Чи відчуваю я комфорт у такому образі? Спочатку це було досить складно. По-перше, я все ще маю комплекси щодо свого тіла. А по-друге, це справжній акторський виклик.

- Нещодавно в прокаті пройшла еротична картина "Морена" за вашої участі. Легко погоджуєтеся грати в таких картинах? Ваш колега Олександр Рудинський на прем'єрі картини "Дві сестри" розповідав нам, що сцена сексу в стрічці між ним та головною героїнею спала на думку режисеру просто на знімальному майданчику, і актори зіграли її без репетиції.

У "Морені" я не включав еротичні сцени. Як я ставлюсь до таких моментів? Для мене важливо усвідомлювати, що роздягатися перед об'єктивом - це дійсно необхідно. Якщо це служить меті фільму та є частиною творчого процесу, то я був би готовий до цього.

Які жертви ви готові принести заради отримання вдалого персонажа? Наприклад, чи готові ви набрати значну кількість ваги, навіть якщо раніше докладали зусиль для підтримки стрункої фігури?

- Я погодився би на таку роль, бо знаю шлях назад (сміється). І ще на багато іншого погодився би. А от у поганому кіно, знаєте, такому пустенькому, не буду грати навіть за дуже хороший гонорар. Не хочу розмінюватися.

Чи все ще тримаєте під контролем свою вагу? Пам'ятаю, що на перше заняття своїх сценічних курсів ви завжди приносите торт для новачків. А ви самі його пробуєте?

- Ви така дивовижна інтерв'юерка, скільки про мене знаєте (усміхається). У їжі стримую себе досі, торт іноді куштую. Зараз ми в театрі працюємо над новою постановкою "Арлезіанка", прем'єра якої запланована на початок червня. Там у мене дуже гарний персонаж, вже починаю прямо любити його. І от там запланована одна сцена з елементом роздягання (видам невеличкий спойлер), тому я зараз намагаюся себе тримати. От відбуду день народження, а опісля буду дуже категоричний до себе.

У всіх інтерв'ю я уважно аналізую ваш стиль, який має безліч цікавих елементів. Зараз мені хочеться відчути себе Ніколасом Кармою, відомим завдяки блогу "Скільки вартий ваш образ?"

На мені пальто з натуральної шерсті, яке я придбала в секонд-хенді. Хоча я не часто відвідую такі магазини, іноді мені пощастить знайти там цікаві речі завдяки друзям, які знають мій стиль. Це пальто однотонне, але щоб надати йому оригінальності, його розрізали ззаду і зшили витонченим швом білими нитками. Я дуже люблю аксесуари і віддаю перевагу українським брендам. Мій срібний ланцюжок з конвертиком став подарунком від учнів. Наразі ми вивчаємо епістолярний жанр, зокрема листи та щоденники відомих українських діячів. Учні вирішили зробити мені сюрприз – всередині конверта виявився маленький листик.

Мій светр виготовлений брендом Avant Toi, і хоч він коштує чимало, якість справді вражає. Що стосується шапки, то вона звичайна, але я завжди обираю такі, які не потрібно натягувати на вуха — з дитинства не люблю цього. Хоча мама завжди так робила (сміється). Щоб образ не виглядав занадто просто, я додав до шапки аксесуар у формі великого жука. А ще, мої шкарпетки мають люрекс і двосторонній дизайн. Не можу не згадати й мої вінтажні черевики Buffalo.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з акторкою Оленою Кравець, в якому вона ділиться своїми думками про непрості зв'язки з соціальними мережами, повернення до "Квартал 95" і надихаючим висловом, що допомагає долати страхи.