Поезія – це мій засіб вираження, я прагну, щоб він став важливим у часи війни, – зазначила поетеса Крук.

Вона сама себе охрестила "послом меланхолійної поезії", оскільки без прикриттів відтворює сучасну дійсність. Вона стверджує: "Поезія, що народжується з реального життя, не кружляє в словах, а витікає з жорстоких і конкретних істин."

І про це вона розповідає, починаючи з поезії, але при цьому пояснюючи контекст по цілому світу під час своїх літературних турне. Її твори перекладені понад 30 мовами світу. Вона фіналістка премії PEN America за перекладну поезію, а за книгу "Прискорений курс із коктейлів Молотова" увійшла до короткого списку канадської літературної нагороди Griffin Poetry Prize.

Письменниця, перекладачка, літературознавиця, яка дуже глибоко переживає нашу воєнну реальність, а ще дружина ветерана - Галина Крук.

Галино, як це бути дружиною ветерана - пройти разом мобілізацію, перебування на фронті, травми, лікування, адаптацію до реальності?

Цей досвід суттєво відрізнявся на різних етапах. У нашому випадку, він тривав приблизно шість років, адже чоловік пішов на фронт добровільно ще в 2015 році. Часом він служив у складі "Азову" неподалік села Широкине. Після певного періоду служби він демобілізувався, але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, знову, з перших днів, повернувся до лав "Азову". Цей новий етап став для нього зовсім іншим досвідом. Я усвідомлюю, що багато його побратимів пройшли через складні випробування, пов'язані з Маріуполем, полоном та іншими важкими обставинами, що можуть бути важко зрозумілими. На щастя, цього його обійшло, і після шести років служби він знову повернувся до цивільного життя.

Я пригадую собі дуже різні етапи. Був такий дивний досвід, коли він пояснював мені, що працює там, де є досить великий склад зброї. Якщо по них прилетить - в якийсь момент ми проговорювали такий варіант - мені не буде що ховати. Насправді усвідомлюючи такі речі та багато таких моментів, я, наприклад, випитувала телефони військових побратимів або до кого звертатися в випадку чого. Ти на всякий випадок розумієш, що ти мусиш це знати. Або, наприклад, коли я фотографувала номерки - у чоловіка два, оскільки він спочатку йшов у 2015 році, а потім уже під час повномасштабного вторгнення - оці "смертнички". Скажімо, приїхати до госпіталю, бо ти єдина, хто може приїхати до своїх чоловіків чи синів, бо розумієш, як багато залежить від того, чи є люди поряд. Багато сімей немає змоги, особливо сім'ї з малими дітьми або виїхали за кордон, просто приїхати і побути поряд.

Це цілий комплекс таких переживань і емоцій, через які я проходила - всі ці періоди, коли було боляче. Наприклад, під час свят розумієш, що ти навіть не хочеш святкувати, тому що чоловік десь на позиції і в нього теж немає цього повноцінного свята. У мене, на жаль, під час війни дуже багато таких ритуальних, святкових традицій відпало. Тому що в таких ситуаціях дуже багато речей переосмислюється. І, напевно, вони для мене були важливими в контексті розділеної радості. А коли цієї розділеної радості не було, то просто дотримуватися цього ритуалу мені якось було недостатньо, щоб цього триматися.

Ви колись випустили збірку віршів про Різдво, охоплюючи період з 1999 року до сьогодні. Які зміни ви помітили у своєму настрої та емоціях за цей час? Як еволюціонувала ваша поезія, і які зміни відбулися у вас як особистості?

Воно поступово мінялося, напевно, через те, що це для мене було не так різко, як для багатьох тих, хто раптом усвідомив і побачив війну під час повномасштабного вторгнення. Я наближалася до цього в кілька етапів. Пригадую, були такі волонтерські, письменницькі поїздки ще в 2015-2019 роках, коли я собі набагато різкіше уявила і ближче побачила, як виглядає, наприклад, "сіра зона", як виглядають ці терени.

Я пригадую перший момент такої зміни в мене, який був пов'язаний з виступами у 2015 році. Ми виступали в десяти різних батальйонах, це було вздовж лінії фронту на Донеччині. Тоді я побачила цих людей і зрозуміла, що я не знаю, що можу сказати поезією. Про життя і смерть вони знають набагато більше, ніж я. Ось, вони знаходяться прямо тут, на цій гострій межі, а я собі можу фантазувати, думати про якісь екзистенційні прірви, моменти. І я інстинктивно почала читати більше віршів про дім, про якісь світлі спогади з дитинства, про родину, про батьків, про дітей - це стало виходом і для мене, і для цих людей було важливим. Тому що вони могли через такі вірші, через такі тексти прожити якісь ті емоції, які їм хотілося зберегти, які в тій реальності були недоступними. І за рахунок таких маленьких кроків, поступового наближення я для себе зрозуміла, якою різною може бути поезія в час війни і як вона може заходити туди, куди ми ще, може, не зовсім готові дотягнутися зі своїми цивільними досвідами і відстанями.

Пригадую, що у 2016-2017 роках я відчував біль, коли більшість людей у професійній сфері не була готова до публікації поезії про війну. Лише кілька видавництв, спеціально створених для комбатантської або ветеранської літератури, наважувалися займатися цим жанром. Вважалося, що література на тему війни і самі теми війни мають бути розділені. Але, на жаль, коли ми всі усвідомили, що війна стала частиною нашого повсякденного життя, для багатьох це стало травматичним досвідом, і тоді кількість текстів про війну різко зросла. Іноді це призводить до розмивання гостроти сприйняття теми. Виникає багато спонтанних і не завжди якісних творів. Тому важливо підходити до літератури про війну без вузьких рамок. Я вже давно стверджую, і з кожним разом усе більше переконуюсь у цьому, що література повинна виконувати різноманітні функції.

Поэтесса Галина Крук, изображение: facebook.com/halyna.kruk

Більше почали видавати, тому що побачили, що це може бути прибутково. Чи є потреба в суспільстві, щоб цієї літератури було більше? І ще друге запитання: У 2015-16 роках, ви їздили на фронт до військових і читали їм поезію, а зараз є така потреба і чи є така можливість? Чи є місце поезії зараз на лінії фронту?

Я думаю, саме там, де все відбувається, такої змоги немає, навіть потреби. Може, потреба і є, але змоги такої немає. Я так розумію, що хлопці та дівчата, які відбули якісь свої виходи і повернулися назад передихнути в порівняно безпечніший простір, то все одно вони мають доволі зайнятий графік. Треба дати кожному можливість побути в своєму приватному просторі, а цього дуже мало. Наростає оця втома, та й демобілізація відсутня.

Мій чоловік демобілізувався, коли йому виповнилося 60 років, адже в іншому випадку, якби він був молодшим, продовжував би служити. Якщо стан здоров'я не є критичним і немає серйозних травм, які унеможливлюють службу, доводиться довго доводити, що ти не здатен виконувати свої обов'язки, і це створює величезні труднощі. Я знаю багато родин, які відчувають на собі цей тягар. Жінки змушені самі впоратися з усім: вихованням дітей, побутовими справами, і у них немає можливості відпочити чи переключитися. Вони стають тими, хто слухає, хто підтримує, хто намагається зрозуміти, але не всім вдається бути такими сильними і витривалими.

Зараз різні цифри - 1,5-2 млн ухилянтів. Наскільки тригерять вас такі історії про те, що хтось просто сидить вдома, не виходить, бо має різні страхи і боїться потрапити на фронт?

Це непросте питання, подібно до теми СЗЧ. Військові несуть величезну відповідальність. Я знаю з власного досвіду, що існує безліч ситуацій, коли людина не може отримати звільнення, навіть якщо це необхідно. Мене вразило, що, коли у родичів діагностують термінальну стадію раку, військовослужбовець не має права на звільнення, щоб доглядати за ними, оскільки це не вважається інвалідністю, а просто критичним станом. Це справді несправедливо. Наприклад, протягом шести років служби мій чоловік втратив обох батьків. Вони покинули цей світ без нього, і він зміг приїхати лише на похорон.

Я знаю ситуації, коли люди йдуть в СЗЧ, тому що вони хочуть опинитися, хочуть побути разом зі своїми рідними: хтось намагається таким чином врятувати родину, хтось має якісь інші обставини. Люди психічно здають. Людина може бути візуально, фізично здоровою, але вона може бути не в стані витримувати цього. І так само я розумію, що це серед тих людей, які не воюють, теж є дуже різні люди. Люди, які ухиляються: хтось боїться, хтось вважає, що для цього є спеціально народжені люди, хтось намагається знайти собі причину, де він може бути корисніший, а хтось просто вважає, що йому ця країна нічого не дала і він не мусить нічого. Тобто це дуже часто різний комплекс мотивів. Хтось боїться, наприклад, втратити свободу, оскільки ситуація зі службою, з цією мобілізацією пов'язана і обросла дуже багатьма російськими наративами - як жахливо поводяться з мобілізованими, що це дорога в один кінець, це повна втрата свободи. Усі ці речі, які накручуються, і змушують навіть притомних людей потім починати сумніватися, ухилятися, але це обов'язок.

Чим більше часу триває конфлікт, тим менше залишається тих, хто бере в ньому участь. Мене гнітить думка про можливе майбутнє, коли в нашій країні не залишиться людей, які з великою рішучістю та усвідомленням обрали захист Вітчизни. Натомість ми можемо отримати суспільство, в якому буде багато осіб, що висловлюватимуть невдоволення державою та ставитим вимоги до тих, хто вижив, боронячи нашу землю.

Ви згадали про всі ці теми у своїх творах. Одного разу ви висловили думку, що поезія виконує для вас роль терапії. Чи може вона також надавати таку ж емоційну підтримку читачам? Якою мірою письмо є для вас джерелом допомоги?

Звісно, я не закладаю відразу собі такої задачі, що зараз напишу вірш, який зробить легше усім нам. Я просто роблю інтуїтивно те, що звикла робити, що для мене працює, як методика якогось самозаспокоєння, саморефлексії. Дуже часто процес письма, процес висловлювання того, що я переживаю, - називання речей своїми іменами - допомагає мені краще пережити певні ситуації. Так було і після Бучі, так було і після Ізюма, так було і після інших дуже емоційно важких ситуацій. Звичайно, не до всіх цих ситуацій я була особисто причетна. Це був не мій особистий біль, але це був теж і мій біль, тому що багато речей, які ми переживаємо, це таке поняття - колективний досвід.

З іншого боку, якщо цей біль чужий, ти можеш його, розділивши, трошки перейняти на себе, але при тому всьому не вимагати для себе такого самого співчуття, такої самої уваги, таких самих поблажок, як до людини, яка переживає самовтрату чи яка зазнала якогось важкого досвіду. Чесність, етична позиція передбачають оце розуміння - де закінчується співчуття і на що воно дає право.

За вашими відчуттями, люди, які не мають досвіду перебування неподалік зони бойових дій, не втратили домівки, не поранені, можуть сприймати вашу поезію, так само як ті, хто має цей досвід?

Це абсолютно різні рівні сприйняття. Проте поезія, як жанр, є сугестивною формою мистецтва, яка здатна навіювати певні стани та емоції. Вона прагне створити атмосферу, в якій читач може пережити подібні емоції. Поезія, безсумнівно, наближає і допомагає навіть тим, хто не має особистого досвіду, зрозуміти глибину цих переживань та ситуацій. Я це відчула під час виступів у різних країнах, коли люди, далеким від українського контексту, реагували з великим співчуттям на те, що я читала. Іноді мені здавалося, що це лише українці, які прийшли на мій захід, але згодом я дізнавалася, що ці люди знаходили в своєму особистому досвіді або досвіді своїх родин щось, що резонувало з моїми словами.

Я бачу, що в багатьох ситуаціях є сенс говорити про це, тому що ми кожного дня змінюємося. Наше сприйняття різних ситуацій, в яких ми опиняємося, - змінне, накладається на попередній. Багато людей на самому початку повномасштабного вторгнення жахалися чи сирен, чи для них був новий досвід збирання тривожного рюкзака чи валізки. Наприклад, люди сприймали, як велику трагедію, перебування в укриттях. Ми зараз до цього дуже спокійно ставимося. Але якщо б не було записано оцих попередніх вражень, якщо б ми не фіксували наших емоцій, бо насправді поезія ж працює не так, як журналістика. Вона працює не так, як відео і не так, як фотофіксація. Поезія фіксує внутрішній стан, тобто людину в момент переживання чогось - її емоції, її враження, її, глибину її переживання.

Ситуація може змінюватися. Коли я створювала вірш про перший обстріл нашого дому в Дніпрі, що призвів до численних жертв, я не могла й уявити, як ця ситуація буде повторюватися знову і знову. Тепер зрозуміло, що цей вірш вже не лише про Дніпро і конкретну дату, а про безліч міст, які також переживають подібні трагедії. Поезія має здатність узагальнювати специфічні, індивідуальні досвіди, і це важливий момент: залишатися свідком, але не перетворювати тему на експлуатацію, адже вона може відгукнутися в серцях багатьох. Для мене це принцип, якого я прагну дотримуватися в літературі — не забирати на себе, а фіксувати важливі моменти та досвіди, роблячи їх яскравими і чуттєвими за допомогою мистецьких прийомів і поетичних засобів.

Часом у мене виникає небажання повертатися до такої поезії, адже вона приносить біль і викликає тривожні спогади. Іноді я обираю читати ці вірші на літературних вечорах, але потім, глянувши на публіку, усвідомлюю, що не прагну завдавати їм страждань. Не хочу бачити сліз у їхніх очах. Проте, слухачі самі просять про це: "Ми прагнемо відчути і звільнитися". Коли людина озвучує певні думки, вона може відпустити їх, сприймаючи як щось, що не потрібно нести з собою, а можна залишити і знати, де воно. Для мене поезія в цей момент стає саме таким інструментом.

Поэтесса Галина Крук, изображение: facebook.com/halyna.kruk

Чи це означає, що пробувати "вдосконалити" ці вірші - неправильно, бо те, як ви тоді відчували, має залишитися на папері, а сьогодні може варто написати інший вірш, а не переписувати чи доповнювати щось?

Я дотримуюсь такого підходу вже досить довго: після написання віршів відразу публікую їх на своїй сторінці у Фейсбуці. Для мене це спосіб уникнути переписування, редагування чи намагань зробити твір більш художнім або естетичним. Мій принцип полягає в тому, що вірші про війну не повинні прагнути до естетизації. Хоча, звісно, вони можуть мати естетичні елементи, адже це вірші. Коли такі твори потрапляють у світ художньої літератури, вони отримують певні риси та ризики, але їхня мета не в тому, щоб прикрашати болісну реальність, яку ми переживаємо. Я вважаю, що вірші мають максимально точно відображати цю реальність, слугуючи художнім свідченням.

У нашій студії недавно був Остап Сливинськийі розповідав про вас, що ви активно, невтомно їздите весь цей час цілим світом, щоб розповідати про нашу війну. Чи вдається попри оці літературні зустрічі, попри читання віршів теж розповідати про контекст, давати більше розуміння і чи не відчувається те, як вони кажуть: "Ми вже втомилися від війни", - чи справді є ця втома?

Я їжджу давно. Їздила і до війни, як письменниця. Просто змінилося те, про що я говорю зараз. Якщо раніше, до війни, я могла просто говорити про те, що притаманне українській літературі, що вирізняє Україну, що характерне для моєї поезії, сфокусуватися на тому, що мені персонально цікаве, то тут оцей спосіб говоріння радикально змінився. Я свідомо це поміняла. І дуже часто я їжджу якраз в ті закордонні середовища, які мене запрошують і знали раніше, це були люди, яким хотілося достовірного свідка, тобто людину, яку вони знали до того, яка може розказати, що ж там відбувається. Відповідно, не завжди ці люди були готові слухати. Є певна межа сприйнятливості. І я була свідома, що частину своїх професійних стосунків за кордоном я поставлю в таку ситуацію, де люди не будуть готові продовжувати комунікувати.

Особливо я запам'ятав один фестиваль, де перед моїм виступом директор заходу провів зі мною дві години, обговорюючи, що, наприклад, бойкот російської культури є неприйнятним, і що не слід вимагати від західних фестивалів уникати запрошення російських артистів. Подібних випадків було чимало.

Іноді люди думають, що українці, які їдуть за кордон щось розповідати, що це їх привозять, їм дають аудиторію і вони розповідають, аудиторія обіймає їх, радісно підтримує і вони на тому їдуть додому. Найчастіше це виглядає зовсім по-іншому. Ти приходиш в середовище, де люди не готові говорити про війну, не хочуть чути багатьох для них неприємних речей чи робити неприємних відкриттів, де люди не готові брати на себе біль і, наприклад, кажуть: "Ні, ми не хочемо". Це називається емоційна експлуатація - ми не хочемо вас обслуговувати, вашу травму, зверніться з неї до психолога, а ми хочемо жити далі у своєму світі, який безпечний, чудовий. Тобто тут все продумано і немає місця для ваших емоцій. Дуже багато зусиль у мене пішло, не тільки у мене, бо я бачу, що багато людей це роблять.

У 2022 році я мала зустріч з директорами більшості європейських фестивалів і намагалася пояснити, чому українці часто влаштовують демарші, як уникнути репутаційних втрат багатьом фестивалям в цій ситуації, як реагувати на те, що українці не хочуть виступати. У 2022 році було кілька таких ситуацій, де були репутаційні скандали для цих європейських фестивалів. Тому вони хотіли зрозуміти наші аргументи. Я тоді розповідала наші аргументи, з чим вони пов'язані, з чого ми виходимо - ми бойкотуємо, а не намагаємося кенселити, ми просто не хочемо спільних форматів. І поступово, за рахунок того, що в нас була консолідована позиція багатьох українських організацій, ми змогли цю ситуацію змінити, проламати.

Зараз ми стикаємося з новими викликами. Наприклад, в академічному середовищі: якщо український викладач може виступати, а на конференції присутній російський учасник, то немає сенсу відмовлятися від можливості зробити свій виступ. Це стосується форматів, які можуть створити видимість діалогу, примирення або чогось подібного. Я помітила ще тоді, що українські автори в багатьох таких ситуаціях повинні бути готові до різноманітних обставин.

Я намагаюся шукати подібні досвіди. Наприклад, в Ірландії, де тема мови, втрати мови - дуже болісна. Або, наприклад, в Індії, де всілякі постколоніальні дискурси теж важливі, або в Іспанії, де мені доводилося пояснювати абсолютно дивні речі - коли вони вважали, що українська культура мусить бути вдячна, бо війна дає їй шанс бути видимою. Насправді кожного разу доводиться шукати аргументи для того, щоб пояснити на чужому досвіді.

Мене не приваблювало залишатися за кордоном на тривалий час, незважаючи на численні запрошення, серед яких були й досить цікаві та професійні, але я знала, що більше не отримаю таких можливостей. Я відвідувала інші країни лише для виступів. Водночас я усвідомлювала, що можливість спілкуватися і ділитися інформацією про події в Україні була для мене реальною лише тоді, коли я перебувала на рідній землі, коли могла бачити все на власні очі і відчувати це. Я завжди прагнула отримати можливість спостерігати реальність з близька — під час поїздок на схід, в "сіру зону" або в Краматорськ, коли мій чоловік був у госпіталі. Я бачила, як виглядає Краматорськ під час обстрілів, де тривоги стають все більш загрозливими, а відчуття безпеки зникає. Цей досвід завжди надавав мені матеріал для пояснень і відчуття, що я маю право говорити про це. Багато людей, які виїхали з України і залишаються на відстані, часто не відчувають цього права. Вони можуть глибоко переживати біль, оскільки це стосується їхніх близьких, але їхній досвід залишається опосередкованим і не надає їм тієї внутрішньої сили та мотивації, які потрібні, щоб говорити про ситуацію в Україні.

Як відчувається зараз робота російської пропаганди на Заході, коли ви, ваші колеги, багато людей їздить, розповідає, показує на власному прикладі ці всі історії, як там реагують? Як вони працюють, щоб змусити європейців повірити російським наративам?

Ця історія насправді розпочалася дуже давно. Усі інституції, які діяли для пропаганди ще за часів Радянського Союзу, були перейняті Росією. Це стосується і так званих "пушкінських домів", і будинків дружби в різних країнах, а також дипломатичних і бізнесових структур, що мають глибоке коріння і постійно перебувають під контролем ФСБ. Не можу не згадати і про церкву, адже російська церква завжди була своєрідним центром, який опікується душами не лише росіян, але і тих українців, які іноді не усвідомлюють, що навіть за межами своєї країни можуть бути під контролем. Я помічала цю діяльність ще раніше. Мене завжди гнітила ця нерівність сил: коли ти працюєш сам, за українцями часто не стоїть жодна інституція, і тепер наша боротьба залишається недостатньо інституційно оформленою.

Раніше це було дуже сумно, тому що ти - один, а проти тебе - ворожа держава, яка має багато працівників і багато невидимих сил. Мене колись здивувало, що в багатьох європейських країнах люди мистецтва, наприклад, письменники, яким дуже лестило запрошення на російські заходи, запрошення в Москву. Чому? Тому що дуже часто в капіталістичному світі нічого задарма не дається, ти мусиш досягти всього своєю працею, талантом, а тут раптом тобі стається такий подарунок долі - тебе десь запрошують, тебе возять, тобі щось дають. І дуже часто ці люди залишаються такими агентами впливу, а потім - дуже вдячними агентами впливу, яким подобається оця причетність, ця вибраність до чогось. Крім того, відомо, що російські спецслужби тримають на гачку дуже багатьох - і журналістів, і публічних осіб, і політичних, відповідно, таким чином можуть впливати на них.

Якщо зайти до італійської книгарні, можна помітити, що на полицях представлена російська література — кілька видань Достоєвського та Толстого, досить багато. Натомість українських книжок майже не було: лише дві чи три маленькі книжечки. Я шукала українську поетичну антологію, яка вийшла італійською мовою кілька років тому, здається, у 2023 році. Вони повідомили, що цю книгу можна замовити, але на місці її не було.

Поэтесса Галина Крук, изображение: facebook.com/halyna.kruk

Чому це відбувається? Хто здатен на це вплинути і яким чином?

Цей процес вимагає великої кількості зусиль, залучення численних людей та інституцій. Для його реалізації потрібні ресурси, яких наразі не вистачає, оскільки значна частина наших можливостей витрачається на боротьбу та війну. Я навіть не впевнений, як знайти оптимальне вирішення цієї ситуації, адже це питання є для мене дійсно болючим.

Щоразу, коли я маю можливість виступати за межами країни, я активно використовую переклади, якщо вони доступні. Мені вдалося видати кілька книг англійською мовою, а в США вийшли дві двомовні публікації - "A Crash Course in Molotov Cocktails" ("Швидкий курс з коктейлів Молотова") та "Lost in Living" ("Втрачаючи життя"). Ці видання отримали помітну увагу і стали фіналістами кількох премій.

Що це свідчить? Це свідчить про те, що ці твори привернули увагу. Це книги, що містять вірші, присвячені війні та нашій актуальній ситуації. Часто трапляється, що люди, які не бажають роздумувати про війну, обговорювати її чи навіть стежити за новинами, складають звичайну поетичну аудиторію. Через поезію вони мають можливість зануритися в цю тематику. Вони можуть дослідити ті глибини, яких їхня свідомість намагається уникати, і залишитися в тій глибині.

Я зазвичай використовую в тих країнах, де маю свої переклади, специфічний підхід: додаю контекст до кожного тексту. Між віршами я намагаюся пояснити, в яких обставинах вони були написані, чому я обрав саме ці теми і як це виглядає в реальному житті. Часто така бесіда перетворюється на чудову можливість обговорити ситуацію в Україні, а також через літературу заглибитися в теми, які зазвичай оминають у новинах, куди люди не хочуть заглядати.

Проте, у будь-якому випадку, це запрошення, що означає, що ви не отримали делегування від України, жодного інституту чи конкретної організації, а вас запрошують з іншого місця?

Для мене цей момент має особливе значення. Я лише кілька разів брала участь у заходах, організованих українськими структурами, коли мене запрошували чи делегували. Але здебільшого я користуюсь тими контактами, які вже маю. Мені важливо, хто буде у залі, адже на українських заходах часто збирається публіка, яка вже звикла відвідувати такі події. Це аудиторія, яка знає, чого очікувати, має готові свої прапори і демонструє їх у відповідний момент. Це, по суті, "тепле середовище", де люди вже звикли до теми України і налаштовані на нашу підтримку.

А от, бувають ситуації, де дійсно приїжджаєш і ти розумієш, що тут, крім тебе ніхто не готовий про це говорити, а тобі треба зайти в цю ситуацію і пояснити її. Можливо, тому що я - педагог за своєю освітою, то цей момент пояснювання - для мене важливий.

Згадаємо події семирічної давнини, коли Київ відзначав 5-ті роковини трагічних подій на Майдані. Тоді в Україні перебував Дональд Туск, який на той момент обіймав посаду президента Європейської Ради, а нині є прем'єр-міністром Польщі. Він зачитав у Верховній Раді ваші слова: "Усі ми, Європо, так глибоко стурбовані, що деякі навіть убиті". Після цього виступу Туск підтвердив укладення угоди про Асоціацію, підкреслюючи визнання Євросоюзом європейських прагнень України та підтримуючи наш вибір на користь Європи. Тепер, через майже сім років, як змінилася позиція Європи щодо України? Чи продовжують вони підтримувати наш європейський вибір? І чи усвідомлюють, що для нас європейські цінності настільки важливі, що ми готові за них віддати свої життя?

Я згадую той момент з Туском. Потім ми зустрілися, коли він приїхав до Львова. Я запитала його, чи знає він про цей переклад польською. Він відповів, що знає, але хотів прочитати всю промову українською, тому наводив цитати з тексту. Здавалося, тоді ми мислили по-іншому, адже на рівні прагнули до Європи, до Європейського Союзу. Нам здавалося, що якщо ця зона безпеки охопить нас і прийме до себе, то ми будемо в безпеці, не за межами цього безпечного світу, а всередині нього.

Проте, як виявилося згодом, ситуація так сильно змінилася, що в більшості європейських країн ці питання вже не потребують пояснень. Багато аспектів, пов’язаних із цим ілюзорним відчуттям безпеки, стали очевидними, особливо в тих країнах, які традиційно дотримуються нейтралітету. Я мав подібні бесіди у Швейцарії, де люди не бачать сенсу вкладати кошти у військові витрати та оборону, оскільки вважають, що їх нейтралітет забезпечує захист від будь-яких конфліктів, адже ніхто не наважиться загрожувати країні, що є основою їх фінансового добробуту.

Однак насправді світ зазнав таких змін, що наша Європа стала значно менш безпечною і менше значущою в контексті всіх тих процесів, що відбуваються поза її межами. Я вже не відчуваю себе експертом у цій справі, а швидше людиною, яка усвідомлює, наскільки серйозними є загрози для цієї частини світу. Мене постійно тягне обговорювати цю тему.

Раніше я вже згадувала про недоліки європейського пацифізму та ілюзії безпеки, які він створює. Навіть якщо розглядати ситуацію без прив'язки до нас, Європа виглядає вразливою. Проте я усвідомлюю, що ми знаходимося на самому краю, на межі. У нашій ситуації нам найважче. Не впевнена, чи здатні мистецтво та література дати відповіді на питання, для вирішення яких потрібні конкретні політичні дії, і на які ми можемо покладатися лише у військовій сфері. Адже література функціонує в іншій часовій площині. Вона має тривалу перспективу. Це те, що ми створюємо для майбутніх поколінь, для дітей, які виростуть і матимуть можливість обирати правильні цінності.

Література та її творці завжди залишають значний слід, проте, на жаль, ми втратили багатьох талановитих людей, таких як Вікторія Амеліна та Володимир Вакуленко. Існує безліч імен, які вже не з нами, але могли б ще долучитися до літературного процесу. Багато митців, поетів і письменників наразі мобілізовані. Вони, з одного боку, захищають нашу країну і нас, а з іншого — могли б створювати ту літературу, яка в майбутньому формуватиме правильні цінності для нових поколінь.

Більшість загиблих залишили цей світ саме в тому місці, де перебували. Те, що про них відомо, і той резонанс, який їхня смерть викликала, стали зрозумілими лише після їхньої втрати. Існує певна парадоксальна істина: неможливо потрапити в конкретний момент майбутнього, не проживши сьогоднішній день. Важко уявити, що якби всі лише писали вірші, а не захищали б свою країну, ситуація могла б бути іншою. Це тема, яка часто займає мої думки і є для мене непростою. Завжди починаєш із себе, аналізуєш, чи все робиш правильно, чи віддаєш максимально можливе в цій ситуації, щоб ми змогли подолати труднощі, вийти з цього випробування і знайти в собі сили.

І єдине, що в цій ситуації я можу робити, то це говорити про людей, яких ми втратили. Дуже часто на багатьох зустрічах я розповідаю про Вікторію, яка для мене - болісна втрата, тому що Вікторія була моєю близькою подругою. І це дуже особистий момент для мене, який я нелегко переживала. Чи, скажімо, про Максима Кривцова, чи про Володю Вакуленка, якого я особисто знала. Ситуація насправді зблизька - об'ємніша, ніж ти можеш говорити в правильних словах, в правильних тезах. Я пам'ятаю, що Володя Вакуленко хотів спочатку виїхати, але не міг, тому що на його утриманні був син. Він казав: "Куди я поїду? В мене немає роботи. Я не можу залишити сина, тому що він потребує постійного догляду". І таких об'ємних ситуацій, людських ситуацій дуже багато.

Ми завжди будемо змушені спостерігати за тим, що відбувається навколо нас, звертаючи увагу на безліч деталей, в яких не потрібно шукати жодних ідеальних наративів. Звісно, всі ці постмортальні розповіді про людей зазвичай підносять їх у найкращому світлі, приховуючи незручні моменти для живих, адже інакше їм довелося б визнати, що не все було зроблено так, як слід. Для мене особисто ті, кого ми втрачаємо, а ми щодня відчуваємо ці втрати, — це люди, які залишають по собі порожнечу, створюючи величезну прогалину в майбутньому. Це те, що не буде здійснено, не буде висловлено, не буде записано. Це те, що ми навіть не можемо собі уявити. І це стосується не лише представників літератури, мистецтва та науки, а всіх, хто зараз відсутній.

О, я вже усвідомлюю - з самого початку конфлікту у мене сформувався такий стиль мислення, коли я відчуваю жаль навіть за тим, чого вже не буде.

На чому ви покладаєтеся в своїх пошуках?

Я намагаюся робити те, що я можу робити, що я вмію робити. Намагаюся робити це чесно. Намагаюся не створювати, не використовувати війну як шанс, уникати цієї спокуси. Хоч насправді доволі багато людей зараз не можуть цієї спокуси уникнути. Я не з осудом кажу, я кажу про те, що ми - всі люди. І мій підхід саме такий. Можливо, тому я досить довго не видавала в Україні тих книжок, які навіть вийшли за кордоном, тому що мені не хотілося комерціалізувати біль і втрату. Мені хотілося, щоб це залишалося в межах якогось такого дуже інтимного, приватного переживання, але доступного іншим. Це мій спосіб якось бути чесною з тим, що відбувається.

Ви колись висловили думку: "На жаль, поезія не має вбивчої сили". Чи залишається у вас це відчуття?

Так, це була ключова ідея, з якою я завершила свою коротку промову на фестивалі в Берліні. Після цього, в багатьох країнах, мої інтерв'ю або починалися з цієї тези, або вона обов'язково згадувалася. Кожного разу мені ставили запитання: "Чому так? Ви ж не так вважаєте". Але насправді, я дійсно так вважаю.

Для нас, українців, зрозуміти вашу точку зору — це не складно.

Оскільки для мене це є моїм засобом, я б хотів, щоб цей інструмент виконував ті функції, які є необхідними в умовах війни.