Польський журналіст Войцех Тохман зауважив: "Ця війна залишиться з вами навіть після того, як вона закінчиться".

Польський журналіст і автор Войцех Тохман написав кілька книг, що розкривають теми військових конфліктів по всьому світу. Три з його творів були переведені на українську мову: "Ти, немов камінь, їла", "Сьогодні ми зобразимо смерть" та "Піяння півнів, плач псів", які висвітлюють війни в Боснії та Герцеговині, геноцид у Руанді і громадянську війну в Камбоджі. Крім того, Тохман є одним із засновників Інституту Репортажу, що знаходиться у Варшаві, за інформацією видання "Репортер".

Нещодавно в Польщі побачила світ нова книга Войцеха Тохмана під назвою "Delfiny i Belzebub" ("Дельфіни і Вельзевул"), український переклад якої заплановано на травень. У творі порушуються актуальні питання, пов'язані з подіями в Україні, зокрема, про порятунок тварин у воєнних умовах. Про це та інші теми автор поділився під час публічної лекції в Івано-Франківську, що проходила в рамках фестивалю молодих письменників "Прописи", організованого проєктом "Текстура". Далі наводимо слова Войцеха Тохмана.

На тему діяльності журналіста.

Інколи мене питають про місію репортера. У першу чергу, вона в написанні доброго тексту. Репортер не має обов'язку долучатися до речей, до яких я долучаюся, скоріше навіть не варто цього робити. Бо це трохи змішання ролей - не потрібно виходити зі своєї ролі репортера. Але я вважаю, що репортеру дозволено робити все, що не заборонено, - законодавством чи моральними нормами.

Наприклад, психотерапевту не варто обіймати своїх пацієнтів. А я - звісно не за першим разом але, може, за двадцятим, - обіймаю як стару подругу Сашу Мезінову, керівницю притулку для тварин у Федорівці під Києвом, яка є однієї з героїнь моєї книги. Я маю приятельські стосунки зі своїми героями, хоч це може вважатися небажаним - адже ця дружба напевно завершиться наприкінці моєї роботи. Але в цьому немає цинізму чи розрахунку, просто так відбувається. І, на мою думку, якби цього не було, у мене б не виходив гарний текст.

Читайте: Вахтанг Кіпіані: "Ми в боргу перед українками, про яких мало знаємо"

У будь-якій професії у першу чергу треба бути людиною, а вже в другу - фахівцем. Тому я в першу чергу вважаю себе людиною, а вже потім репортером. Тому я поводжусь так, як мене виховали чи як для мене природньо.

Звісно, у моїй роботі є багато емоцій. Але, сідаючи писати, треба відкласти емоції в сторону. І ще під час роботи важливо не страждати більше, ніж героїні репортажу. Одного разу я супроводжував жінок з Боснії на відкритті поховань, які виявились їхніми чоловіками, батьками, братами. Це було дуже важко. Я розумів тоді, що мій дискомфорт - ніщо, бо насправді страждають вони.

Чому я вирішив зосередитися на темі порятунку тварин в Україні?

Вважаю, що ми досягли такого рівня цивілізації, коли людям не потрібно запитувати, чому я пишу про тварин, враховуючи, що "стільки людей гине". У Польщі ми можемо похвалитися тим, що маємо найбільшу кількість собак на домогосподарство в Європі. Навіть у нашій католицькій країні, де нас змалку навчали, що тварини не мають душі, їхнє місце в суспільстві поступово стає все більш визначеним, і цей процес рухається у правильному напрямку.

Також я зрозумів, що в Україні це перша війна, де тварини сприймаються так суб'єктно. Взагалі мені це дуже імпонує в Україні - що люди в цій воєнній катастрофі дуже не хочуть бути безпорадними. Наприклад, якщо подивитися, які гарні кав'ярні та ресторани працюють під час війни у Києві, Львові, Івано-Франківську, навіть у Харкові та Краматорську - це є формою спротиву, спосіб порятунку себе.

Деякі люди виявляють свій протест іншим чином – вони рятують тих, кого можуть. Вони зізнаються, що не в змозі врятувати чоловіка в окопі чи дітей у лікарні, яку бомбардують агресори, але беруться за порятунок собаки чи кота. Адже кожне життя має значення. Я зустрічав чимало таких людей, переважно жінок, з огляду на обставини, які змушують їх діяти. Серед них є особи, які евакуюють тварин з фронтових зон. Цих людей не так багато, їх можна охарактеризувати як відчайдушних. Проте їхній вчинок не є проявом божевілля, а радше відображенням жахливих наслідків війни. На мою думку, це щось нове, чого не спостерігалося в попередніх конфліктах – люди рятують навіть не своїх тварин, а тих, що належать іншим.

Отже, коли я взявся за написання книги про війну в Україні, я зрозумів, що не можу обійтися без участі у евакуації разом із волонтерами. Наприкінці 2024 року ми провели тиждень у Куп'янську, а потім об’їхали більшість неокупованих районів Донецької області. Якби їхня згода не виникла, ця книга ніколи б не з’явилася.

Читайте: Володимир Єрмоленко: "ХХІ століття може бути століттям імперій"

Про роботу в далеких країнах і мовний бар'єр

У Руанді мені допомагала перекладачка та фіксерка Асcумта Мeгіранеза, представниця народу тутсі, який зазнав жорстокого геноциду в 1994 році. Пізніше в інтерв'ю вона зазначила, що під час нашої співпраці я не мав "ні статевої, ні расової, ні вікової ідентичності". Це стосувалося моїх розмов із жінками тутсі, які стали жертвами етнічного насильства. Я сприйняв це як великий комплімент для себе як журналіста. Чому так сталося, важко сказати, але, можливо, причина в тому, що я майже не ставив традиційних запитань. Звичайно, я міг запитати "Це сталося вранці чи ввечері?", але точно не "Скільки їх було?".

Звичайно, працювати в Україні було простіше, оскільки я вільно володію українською мовою. Щодо кхмерської, то я не намагався її опанувати, хоча протягом десятиріччя активно досліджував Камбоджу перед тим, як почати писати про цю країну. Там, як і в Руанді, культура зовсім інша і дещо мені незрозуміла, тому, безперечно, щось втрачається в процесі. Мабуть, бар'єр, що відділяє мене від героїв моїх репортажів, значно товстіший, ніж в Україні.

Все ж, я впевнений, що всі люди на планеті в певних ситуаціях є досить схожі. Незважаючи на культурні, економічні, релігійні відмінності, ми схоже переживаємо радість, кохання, ненависть, втрату. А я пишу саме про ці речі.

Про травму, котра передається через покоління

Врешті-решт, ця книга присвячена людям. Вона розповідає про тих, чиї військові життєві шляхи перетинаються з тими тваринами, які страждають від наслідків війни. Сподіваюся, в ній немає надмірної емоційності. Андрій Бондар, який вже завершив переклад, підкреслив, що це "життєва книга про смерть". Ця книга не з радісних, і я іноді дивуюся, скільки в ній горя.

Усі попередні книжки я писав про вже завершені війни, а "Дельфіни і Вельзевул" - про війну, як триває. І навіть у післямові до неї я написав, що не мав би її зараз писати, мав би почекати, щоб ця історія завершилася.

Я не хочу говорити, що буде в Україні після справедливого завершення війни, бо не почуваюся уповноваженим говорити про це. Але я можу сказати, спираючись на досвід написання попередніх трьох книжок, що ця війна, навіть по її закінченню, всередині у вас усіх буде якимось чином тривати. Книжка про Камбоджу показує, що навіть через 40 років після геноциду, ця травма продовжує впливати на життя людей.

Читайте: Боснійський письменник Фарук Шехич: "Я живу в країні, яка постійно очікує нової війни"

У мене виникла концепція для нової книги – зібрати історії родин з різних куточків світу, досліджуючи, як війна вплинула на їхнє життя. Зокрема, я хотів би зосередитися на недавньому впливі війни на одну родину з Івано-Франківська. Наприклад, 24 березня російський "шахед" забрав життя нацгвардійця, коли той відвідував свою дружину в пологовому будинку після народження дитини. Це глибоке горе залишить свій відбиток на цій родині на багато років уперед.