Шабля та книга: Роздуми про українську шляхту.

Колись один старший чоловік, із дрогобицьких передміщан, розповів мені цікаву історію. Десь у 1960-х роках його призначали на важливу чиновницьку посаду в місті Турці. Коли він туди приїхав, інші чиновники, нижчі рангом, спитали, чи він зі шляхти. Той відповів ствердно, а потім поцікавився, чому це важливо. "Дуже важливо, - відповіли йому. - Бо якби ти був не з шляхетського роду, то ми б тебе звідси швидко вижили. А раз ти свій, то можемо працювати". Уявляю собі обурення покоління, яке виросло в більшовицькій зневазі до людей, що просто зберігають традиції свого роду, пишаються своїм корінням. Тепер це називається необільшовизмом і віднедавна я натрапляю на поки що несміливі спроби звинуватити істориків чи суспільних діячів в ідеалізації шляхетського стану й перебільшенні його значення в історії української держави та культури. Боюся, що агресія наростатиме, і поясню чому, а ви вже здогадайтесь, кому це вигідно.

Хто ж тоді творив українську державу, націю, церкву, культуру? Раби, підневільні люди, колонізатори, окупанти? Нації і держави створює військово-політична еліта, яка захищає зовнішні і внутрішні кордони Батьківщини і передає відповідальність за них від покоління до покоління. На сторожі національної ідентичності століттями стояла шляхта України-Русі, велика, середня і дрібна, тільки та, яка не спольщилась, не обрусіла і не покатоличилась. Найменш відповідальною виявилась магнатерія, яка зрадила і стала на службу імперій різного штибу задля привілеїв, статків і влади. Потім здалася із цією ж метою середня шляхта. Без зради мови, віри і предків українські шляхтичі не мали змоги піднятися соціальним ліфтом. Впав навіть дім Острозьких, що так багато зробив для української культури. Відтак спроби створити власну державу зазнавали невдачі, однак її ідея цвяшком засіла в головах скромних дрібних шляхтичів, які не просто залишалися вірними шляхетській традиції, а й використовували всі можливості, аби служити на благо України-Русі. Дрібна шляхта підтримувала духовенство, яке вийшло з неї і яке породило в наступних поколіннях учителів, лікарів, адвокатів, письменників, а в лихі часи - воїнів. Шляхтичем не просто треба народитися - ним потрібно стати, передавши згодом від батька до сина реальну чи умовну шаблю, а не просто старі грамоти й герби. Старі папери берегли не тільки для того, щоб похизуватися перед іншими родами давністю свого роду, а й щоб захистити себе від неволі. Легітимного шляхтича не можна було закріпачити.

Колись я розповіла своїм читачам про відомого єпископа перемишльського та митрополита київського Антонія Винницького (1600-1679), який походив з мого рідного Урожа. Він був сином невеликого шляхтича Федора Винницького, що здобув своє походження і багатство в лавах війська Речі Посполитої, а сам Антоній, перейшовши з військової служби на духовний шлях, став священиком. Протягом усього свого довгого життя Антоній Винницький невтомно боровся проти унії, яку запроваджували з порушеннями і навіть агресією. Світська влада відкрито втручалася у справи церкви. Щоб зберегти одну з найдавніших українських єпархій — Перемишльську — православною, Винницькому довелося знову взяти до рук шаблю.

Силовий підхід використовувала тодішня шляхта, як польська, так і руська, не покладаючись на систему правосуддя. Це призводило до нападів, захоплень храмів, побиттів і навіть вбивств з обох сторін. Антоній також мав військовий досвід, здобутий під час війни з турками. Коли його в'язнили у вежі в Перемишлі, дрібна шляхта разом зі своїми єдиними союзниками — міщанами та селянами — зібралася, щоб оточити вежу і домогтися його звільнення.

Одного разу Антоній спіймав домініканця Євзебія, який завдавав йому значних прикростей своїми наклепами. Він привіз його до своєї резиденції і змусив зректися католицизму. Якось Євзебію вдалося втекти і розповісти про те, що з ним сталося. Змушення духовної особи відмовитися від своєї віри вважалося тоді страшним злочином. Незабаром до Урожа вирушила делегація львівських патриціїв із невеличким військом. Вони сподівалися на просту перемогу і швидке покарання святотатця катом у Львові. Проте, коли делегація наблизилася до Урожа, їх зустріла стіна з дрібних шляхтичів та селян, озброєних списами, косами та палицями — близько 11 тисяч людей. Тільки-но показавши судовий припис одному з охоронців, делегація поспіхом повернула назад. Дорога до Львова була близько ста кілометрів. Так завершилася ця ганебна експедиція. Незважаючи на різні непорозуміння та жартівливі зауваження, дрібна шляхта вважала селян та міщан своїми союзниками і відзначалася демократичними поглядами. Часто шляхтичі не відрізнялися від простолюдинів у способі життя чи одязі, але завжди проявляли більшу соціальну активність, не дозволяючи собі принижуватися. Вони усвідомлювали важливість освіти, адже шабля та книга були їхніми основними інструментами. Вони прагнули досягти чогось значущого, прославити свій рід або хоча б не зганьбити його. Хоча багато родів занепадали, а деякі зовсім зникали, адже, як відомо, у кожній сім'ї може бути виродок.

І що цікаво. Коли мою статтю прочитали нащадки Винницьких, мої сусіди й родичі, то одні страшенно образилися, а молодше покоління відреагувало дуже схвально. Бо я не згладжувала гострих кутів, не приховувала зарозумілості, агресивності, сварливості Винницьких, чия вдача за століття не змінилася, а просто подавала факти. У підсумку залишилися відданість вірі предків і малій Батьківщині та почуття гідності й честі, які передаються від покоління до покоління.

Винницькі були не єдиними шляхтичами з Урожа, яким вдалося підтвердити в Австро-Угорській імперії свої привілеї. Були і є ще Білинські, Городиські, Добрянські. Загалом на кілька десятків родів це змогли зробити лише одиниці, бо коштувало воно чималих грошей і зусиль. Однак нелегітимізовані не перестали бути шляхтичами, хоча й почали поволі втрачати коріння.

Якими тепер є сучасні, наприклад, галицькі шляхтичі? Це дуже цікава тема. Для себе я би відзначила їхню принципову позицію - не втягуватись у велику політику, не створювати партій. Українське шляхетське товариство займається генеалогічними дослідженнями, що само собою зрозуміло, видає історичні збірники, популяризує визначних діячів минулого через публікації у книгах і пресі, проводить зустрічі представників того чи іншого шляхетського роду, краєзнавчі дослідження. Взаємодіє з науковими товариствами, влаштовує фестивалі. І останнім часом у цьому колі назріла проблема передачі естафети молодому поколінню, бо основний меседж шляхти, не тільки української: "Шляхтичем вважається той, у кого син шляхтич". Чи буде ця передача успішною, на тлі глобалізації і викликів часу, побачимо. Чимало залежить від школи, яка мала б заохочувати молоде покоління до вивчення локальної історії і краєзнавства.