"Софійка усміхалася, але через кілька хвилин її вже не стало на сцені": бесіда з матір'ю, чия дитина стала жертвою агресії з боку рф.

"І Джавеліни, і байрактари захищають Україну від ворога. І незабаром від цього ворога не залишиться й сліду, а на Землі запанує мир!" Саме ці слова, можливо, не до кінця усвідомлюючи їх значення, виголосила шестирічна Софійка Голинська. Будучи ще зовсім маленькою і безпосередньою, вона виступала проти війни. Її мрії не стосувалися велосипедів чи ляльок Барбі; вона бажала, щоб люди навколо любили й поважали один одного. Зараз минає 11-й рік війни, її батько на фронті, ворог все ще присутній, а Софійки вже немає: її життя обірвалося через дії росії.

У Чернігові, в парку, на літній сцені поруч із Драмтеатром, сталася трагічна подія. Уламок ракети впав, коли вона розважалася з іншими дітьми... Це сталося 19 серпня 2023 року.

Протягом її шести років життя важко пригадати моменти, коли вона була в поганому настрої. Хіба що, можливо, в ті дні, коли хворіла й засмучувалася, що не могла піти до дитячого садка. Тоді вона дуже сумувала за своїми друзями...

Завжди навіть якось спішила. Я їй кажу: Софійка, не спіши, ми все встигнемо, ми туди ще поїдемо, не спіши... Ні, треба поїхати, я хочу туди, хочу подорожувати...

- згадує Ольга Голинська, мати Софійки.

росія вбила 669 дітей: як нам їх пам'ятати?

Згідно з даними Офісу Верховного комісара ООН з прав людини, станом на березень 2025 року в Україні зареєстровано 669 дітей, які стали жертвами вбивств з боку Росії. Крім того, 1 833 дитини отримали поранення. Проте ці цифри відображають лише офіційні дані...

Не так давно Україна провела День пам'яті дітей, які загинули через збройну агресію Росії. Проте, пам'ять про всіх цих дітей не повинна обмежуватися лише одним днем на рік і лише в Україні. Ми з вами можемо і повинні віддати їм голос, вшанувати їхню пам'ять та підтримати їхніх батьків у цей важкий час.

Я сама переживала втрату близької людини, тому з-поміж інших важких тем про війну беру на себе саме такі... Саме розмови мені допомагали переводити горе у світлу тугу й пам'ять. Але щодо втрати дитини всі питання здаються безглуздими й жорстокими. Як я можу запитати в матері вбитої дитини: як вам далось пережити горе? Я хоч сама й чайлдфрі, але навіть мені здається, що такі втрати не переживаються...

Спробую отримати рекомендації від психологів щодо того, як у своїй статті можна глибше розглянути цю тему, щоб надати батькам певні поради в їхньому горі, а також як суспільство може зберегти пам'ять про це. На жаль, багато хто відмовляється, вказуючи на складність теми і неможливість коментувати її. Всі ми відчуваємо важкі наслідки війни і часто почуваємося безсилими, намагаючись знайти способи втриматися на плаву і не втратити розум. Як остання спроба отримати пораду і підтримку, звертаюся до близького друга:

В останні часи важко взяти на себе роль "проповідника", який би вказував суспільству, як слід діяти чи реагувати. Це особливо стосується таких болючих тем, як втрата дитини. У таких ситуаціях, крім вмілого управління власним болем і створення максимально підтримуючої атмосфери, яка б допомогла відволікти тих, хто переживає горе, я не бачу багато інших варіантів. Висловлювати свою думку на цю тему наразі не наважуся.

Скажу лише, що шлях страждань, який проходить кожна людина, важко наповнити змістом. Якщо ж страждання не мають сенсу, вони можуть руйнувати зсередини. Є ті, хто намагається прожити своє життя так, як це могла б зробити вже відсутня людина — в пам'ять про неї, в ім'я її спадку.

Психотерапевт Автанділ-Сандро Коходзе спеціалізується на реабілітації військовослужбовців та їхніх дітей.

В Україні є справжні героїні. Коли я стикаюся зі своєю чутливістю та тривожністю, а також із негативними відгуками авторитетних експертів, мені приходить на думку, що, можливо, варто уникати таких складних тем і не завдавати болю батькам ще раз. Але потім я розумію, що ми повинні говорити, підтримувати одне одного і вшановувати пам'ять – це важливо для добра і справедливості. З тривогою я звертаюся до матері загиблої дівчинки, і вона намагається погодитися на інтерв'ю. Вона щиро та мужньо ділиться ідеями, як ми можемо вшанувати пам'ять про Софійку, щоб хоч на мить полегшити її горе і продовжити життя.

Що для вас символізує спогад про вашу дитину? Якими шляхами ми, як громада, можемо виявити повагу до її пам'яті та надати вам підтримку?

Коли її згадують у статтях чи дописах, це стає для мене символом пам’яті про мою дитину. Адже доти, поки про неї говоритимуть, вона залишатиметься живою в наших серцях.

Вшанування пам'яті від суспільства для мене означає, напевно, назвати один із скверів або площу на честь Софії Голинської, або ж створити мурал з її зображенням у вишиванці на стіні будівлі, що стане символом малечі України – маленької україночки.

Який вид визнання ви б хотіли отримати від України та міжнародної спільноти?

Вважаю, що це має бути встановлена стела з її зображенням. Наскільки мені відомо, що в багатьох містах, де загинули дітки - були встановлені пам'ятні стели із зображенням загиблих в трагічний день. А Софійка, коли загинула - то й досі там на сцені нічого немає.

Чи вірите ви в Бога? Є теорія, що найшвидше він забирає найкращих, бо цей світ занадто жорстокий для життя...

Я вірю. Вірю і завжди вірила в це.

Світ насправді став дуже жорстоким. Зараз ми живемо у дуже складні часи війни.

Однак я не можу засуджувати вчинки Бога. Я лише можу прийняти його волю. Я щиро вірю, що він забирає до себе найкращих. Втрата Софійки сталася в особливий момент... Це був великий день — Спасіння Господнє, день церковного свята, Яблучний Спас.

Проте я усвідомлюю, що загибель Софійки — це не воля Бога. Це наслідок війни. Саме агресор позбавив її життя. Якби не було цього конфлікту, то моя Софійка, а також усі діти, всі люди, цивільні та військові, могли б жити щасливим і мирним життям.

Від трагічної втрати Софійки минуло майже два роки. Чи змінюється відчуття болю з часом?

На сьогоднішній день біль від втрати моєї Софійки, з одного боку, здається, трохи вщухає. Проте, з іншого боку, іноді він просто загострюється. Я згадую найтепліші моменти, і мені дуже бракує її присутності: бракує дотиків, обіймів, не вистачає почути її голос. З часом стають ще більш очевидними речі, які важко передати звичайними словами.

Мені нелегко, і я докладаю зусиль, щоб впоратися зі своїми стражданнями. Проте, слід зазначити, що порожнеча, що виникла після трагічної втрати Софійки, безперервно зростає.

Згадуються певні моменти того дня, який мені важко пережити.

Мені важко усвідомити, що все це трапилося всього за кілька хвилин. Ось вона, Софійка, усміхнена і жива, а через кілька миттєвостей вже лежить на сцені.

Проте я намагаюся відшкодувати це іншими заняттями та вчинками в цей момент.

Чоловік, можливо, відчуває себе краще, ніж я, оскільки його сприйняття болю може бути іншим. Жінки ж, через весь цей досвід – від вагітності до пологів – мають глибший емоційний зв'язок з дитиною. Коли ти носиш малюка під серцем, він стає частиною тебе на все життя.

Чи може в нашій статті зазвучати голос Софійки?

Саме завдяки її пісням та оповідям. Вона любила знімати відео, в яких ділилася своїми справами, розповідала про те, де перебуває, та що її надихає.

Яка перша думка спадає на думку, коли згадуєте про Софійку? Яка риса її характеру найбільше впадає в око?

Чесно кажучи, Софійка настільки була веселою дівчинкою - вона в усьому намагалась шукати позитив та радісні моменти. Завжди: де б ми не були, куди б ми не поїхали. Дуже рідко в неї міг бути поганий настрій.

Лише тоді, коли була хвора, вона постійно повторювала: "Мамочко, коли я зможу повернутися до своїх друзів? Я вже так сумую за ними, і хочу, щоб моє здоров'я покращилось!" Навіть у ті моменти, коли я помічала, що їй дійсно недобре, вона запевняла мене, що почувається відмінно, нічого не турбує, і з нетерпінням чекає на повернення до колективу.

У інший час вона ніколи не сиділа на місці. Її життя - це був постійний рух вперед. Вперед до чогось нового, цікавого, незвіданого. Весь час вона чимось цікавилася.

Вона завжди знаходилася в злагоді з навколишнім світом.

Мене завжди захоплювали її оповіді про всесвіт і його планети. Вона придумувала нові історії, грала роль вчительки, малювала зірки та планети, давала їм імена та прикрашала стіну своїми творами. Потім вона зосереджено розповідала мені про них, наче справжня вчителька.

Постійно згадую, як Софійка насолоджувалася кожною миттю свого життя. Кожною дрібницею. Саме цим вона залишилася в моїй пам'яті. І всі мої знайомі, друзі та колеги також це відзначали. Усі, хто мав щастя знати Софійку, бачили в ній цю яскраву, весняну дівчинку. Дівчинка-соняшник, щебетунка, сповнена радості.

Мабуть, головною характеристикою її особистості було саме лідерство. Я це помічала, і це не залишалося непоміченим для інших. Вихователі не раз зазначали, що вона проявляє лідерські якості. Якщо поруч були діти, які виглядали сильнішими, вона завжди знаходила спосіб виділитися і привернути до себе увагу.

Навіть пам'ятаю, одного дня мені вихователька сказала: мені дуже цікаво, хто з цієї дівчинки виросте. Хоча на той час, я пам'ятаю, вона була ще маленька, десь 2-2,5 рочки. Вона єдина тоді в групі, гарно спілкувалася, розповідала вірші на цілу сторінку. І персоналу садочку дуже було цікаво, хто з неї виросте, що це буде за відома людина.

Який момент з життя Софійки вам особливо дорого й тепло сьогодні згадувати?

Мені з великою теплотою в пам'яті залишився наш спільний відпочинок - остання поїздка Софії. Це сталося влітку, в липні 2023 року, коли я був у відпустці, і ми вирішили вирушити в подорож. Провели тиждень у Львові.

Ми прогулялися площею, і Софійка проявила сміливість, коли їй запропонували виконати гімн України. Вона впевнено підійшла і заявила: "Я хочу заспівати!" Навколо зібралося чимало людей, і я помітила, що вона зовсім не соромилася.

І ніхто не змушував її до цього. Жодного разу я не казала: «Софійко, потрібно щось вивчити, варто піти, щоб щось продемонструвати, заспівати чи станцювати». Ні, я завжди дозволяла їй самій обирати.

Цей спогад зараз для мене надзвичайно цінний і теплий. Я знову згадую той момент, коли ми випадково опинилися на площі, і Софійка заспівала гімн. Це було справжнє свято — всі присутні аплодували, вражені тим, як така маленька дівчинка зуміла продемонструвати таку гідність.

Чи можу я запитати вас: що надихає вас продовжувати? Чи є особи чи предмети, які стали вашою підтримкою в ці нелегкі моменти?

Продовжувати жити мені сприяє, безумовно, моя професійна діяльність. Це дозволяє мені відволікатися, а також я активно долучаюсь до благодійних ініціатив.

Мій чоловік і я регулярно відвідуємо дитячі будинки, і ці зустрічі приносять нам безліч позитивних емоцій. Це допомагає нам відірватися від повсякденності та відволіктися від поганого настрою, щоб не згадувати про той важкий день. Коли приїжджаємо до дітей, їхні усмішки наповнюють наші серця радістю. Ці малюки, які живуть у притулках, такі беззахисні і потребують любові, тепла та обіймів. Я маю можливість дати їм це. Я відкрита, чутлива людина, і мені приносить радість ділитися своїм теплом з дітьми. Вони так прагнуть обійняти тебе, і ти також відчуваєш потребу в цих обіймах, адже розумієш, як сильно тобі не вистачає дитини.

Нашими підтримкою стають ті, хто поділяє з нами наші захоплення та інтереси. Це, безумовно, приносить відволікання і сприяє тому, щоб кожного дня, крок за кроком, рухатися вперед і зцілювати свою душу.

Щоби ви могли порадити людям, які зіштовхуються з таким страшним горем, як ви, сьогодні?

Я би порадила не зациклюватись сильно на своїй травмі. Розумію, що це важко.

Як матір, що пережила втрату єдиного сина, можу порадити – шукайте способи відволіктись. Якщо вам не хочеться спілкуватися, знайдіть заняття. Можливо, вам сподобається малювати, в'язати, вишивати чи плести браслети.

Потім їх можна продавати через аукціони - на потреби військовим. Або займатися волонтерством. Поїхати, наприклад, в той же центр підтримки військових. Можливо, там треба закупити якісь ліки чи приготувати їсти.

Взагалі, оцінюючи масштаби втрати, важливо врахувати, яка саме ситуація сталася і наскільки близька була втрата. Якщо йдеться про дитину, це зовсім інша історія. Втрата коханої людини, батьків, братів чи сестер також має свої особливості. Не можна дати універсальну пораду, адже кожна людина переживає втрату по-своєму.

Гіркота втрати дитини - це не рана, що загоюється за кілька років. Іноді можуть минути 10 або навіть 20 років, перш ніж ти відчуєш, що стало легше.

Навіть я не можу точно сказати, скільки часу мені знадобиться, щоб знайти свій шлях. Не знаю, коли прийде момент, коли я буду цілком цілісною, і всі частини мого життєвого пазлу складуться в єдину картину.

Як ви думаєте, щоби Софійка нам, українцям, хотіла би зараз сказати з неба?

Для Софійки найважливішим у житті була її родина. Вона завжди насолоджувалася моментами, проведеними у колі близьких, і часто повторювала, що найголовніше — це здоров’я і благополуччя кожного з них. Пишаючись своєю сім’єю, вона вважала, що дарувати людям радість, щирість та усмішки — це її покликання. Це було для неї справжнім сенсом життя.

Якби вона і справді могла сказати, то я думаю, що саме такий меседж від неї прозвучав би для всіх людей на землі. Любіть один одного. Поважайте один одного. Збережіть в собі тепло. Берегти кохання і не робити боляче. Вона би сказала з неба, що вона любить і всіх обіймає

Колись Софійку запитали: якщо б у тебе була чарівна паличка, що б ти забажала? Вона забажала, щоб закінчилася війна, і щоб всі були живі та здорові.