Технологічна витривалість українських міст в умовах війни.

Ми часто вважаємо, що система протиповітряної оборони (ППО) повинна захищати нас від усіх загроз — від старих радянських ракет до сучасних систем. Однак у свідомості багатьох людей ППО асоціюється лише з кількома зенітними установками або мобільними підрозділами. Насправді ж це складна багаторівнева структура, в якій кожен компонент є невід'ємною частиною загальної системи.

Росія завдає ударів не лише по інфраструктурі, а й по самій можливості міст функціонувати: забезпечувати населення водою та електрикою, підтримувати логістичні ланцюги, а також діяльність підприємств, навчальних закладів і лікарень. Таким чином, оборона міста перестає бути виключно військовою справою і стає невід'ємною частиною міського управління. А помилка в цьому контексті може призвести до втрати людських життів і паралізує роботу міста.

Як еволюціонували системи протиповітряної оборони в умовах війни

Найбільша помилка — вважати, що безпека міста визначається лише числом пускових установок. Системи, такі як Patriot, IRIS-T та інші, мають велике значення, проте сьогодні вони становлять лише одну з численних складових комплексної системи оборони.

Місто охороняється не одним, а цілою багаторівневою системою, що інтегрує виявлення загроз, їх супровід, радіоелектронне глушіння та фізичне знищення цілей. До цієї системи входять радари, пасивні технології, пеленгувальні пристрої, засоби радіоелектронної розвідки, а також засоби, що порушують навігацію і канали управління. Крім того, у складі системи є мобільні вогневі групи, дрони для перехоплення, літаки та вертольоти.

Жоден із цих елементів не працює окремо: радар не зупиняє атаку, РЕБ не замінює перехоплення, а мобільна група не може закрити все небо. Для багатьох ППО досі виглядає як кілька хлопців із кулеметом на пікапі. Насправді це лише один елемент значно більшої системи.

Географія ризиків: Чому немає універсального вирішення.

Одна з основних помилок полягає в спробах знайти єдине рішення, яке підходило б для всіх міст. Проте в Україні міста існують в абсолютно різних умовах і стикаються з різними викликами.

Прифронтові міста живуть під загрозою одних типів ударів. Столиця і великі міста центру -- під ризиком комбінованих атак, де дрони можуть виснажувати систему, а далі йде балістика. Західні області стикаються з іншою логікою загроз. Відрізняється не лише відстань до фронту чи кордону, а й рельєф, щільність забудови, маршрути підльоту, розташування критичної інфраструктури.

Не існує єдиної моделі для об'єктів критичної інфраструктури: великий об'єкт, як-от нафтопереробний завод, вимагає іншого підходу, ніж менші інсталяції, такі як газотранспортний вузол.

Комплексне забезпечення безпеки міста виходить за межі його адміністративних кордонів. Необхідно формувати захист більш масштабно, враховуючи можливі підходи, маршрути польотів та загальний сценарій атаки. Тому охорона великого міста є надзвичайно витратною та складною справою. Мова йде не лише про кілька ключових точок на карті, а про створення обширного захисного периметру.

Хто несе відповідальність за охорону міста?

Ми повинні відверто визнати: ресурси держави мають свої обмеження. Пріоритет Генерального штабу — це фронт, і це абсолютно зрозуміло. Кожна установка системи ППО, що охороняє мирне місто, означає можливу втрату захисту для військових об'єктів. Проте, у умовах тотальної війни межа між армією та цивільним населенням стає розмитою. Коли крилата ракета націлюється на житловий район Дніпра або логістичний центр Львова, це місто також перетворюється на арену бою.

Ось чому просте сприйняття захисту міста як "все під контролем держави" є недостатнім. У цій сфері діють різні рівні відповідальності. Коли мова йде про всебічне забезпечення безпеки міського середовища, на першому місці стоїть військовий аспект та загальна оборонна структура країни. Що стосується цивільної критичної інфраструктури, такої як енергетика, логістика та важливі об'єкти, тут вже задіяно інший державний механізм, пов'язаний із Міністерством внутрішніх справ. У цій схемі важливу роль відіграють підрозділи, відповідальні за охорону та захист цих об'єктів, зокрема Національна гвардія.

Важливість міста не можна недооцінювати. Міський голова має можливість ініціювати різноманітні заходи, підтримувати місцеві підрозділи, сприяти виділенню фінансування та захищати окремі об'єкти. Проте для комплексного забезпечення безпеки міста потрібна участь не тільки мера; важливу роль відіграє обласна військова адміністрація, яка запускає процеси та координує дії з державними структурами оборони.

Фінансування на охорону може надходити з різних джерел, таких як державний бюджет, обласні та міські органи, громади, бізнес-структури, меценати або спеціалізовані програми. Проте, навіть якщо закупівля здійснюється за рахунок коштів міста або громади, обладнання не переходить у власність міста в традиційному розумінні. Воно передається визначеним державою спеціалізованим підрозділам, які мають право ним користуватися. Отже, місто може виступати як ініціатор та співфінансист, але не є єдиним керівником системи.

Це коштує не просто дорого, а дуже дорого

Повноцінний захист великих міст і великих інфраструктурних об'єктів -- це мільярдні бюджети. У масштабі держави йдеться про мільярди євро. Захист міста -- це не кілька закупівель у межах самого міста. Це ширший контур, який має перекривати підходи до нього. Саме тому ціна настільки висока.

Однак необхідно розглядати обґрунтування таких витрат не лише з точки зору вартості придбання, а й через можливі збитки. Значні витрати на захист можуть обернутися меншими витратами, ніж наслідки навіть одного влучення в критично важливий об'єкт. Справжнє питання полягає не лише в ціні системи, а й у втратах, які можуть виникнути в разі її відсутності.

Аерозагроза залишатиметься актуальною.

В українських умовах відбудова без безпеки -- це будівництво нових мішеней. Критичну інфраструктуру не можна спочатку зводити, а потім думати, як її захищати. Захист має бути закладений у проєкт одразу: від радіоелектронної розвідки, подавлення й мобільних груп до інженерної стійкості, розосередження та захищеності самого об'єкта.

Один з ключових висновків цієї війни полягає в тому, що не слід зосереджувати критично важливу інфраструктуру в одному місці. Необхідно інтегрувати стійкість у саму структуру системи. В іншому випадку, ми фактично створюємо умови для виникнення проблеми з самого початку.

Дрони, засоби радіоелектронної розвідки й боротьби -- це не тимчасовий епізод, а нова реальність. Саме тому захист міста і критичної інфраструктури треба сприймати не як разову закупівлю, а як довгострокову політику стійкості.

Найгірша стратегія -- реактивність. Стійкість міста не будується в момент вибуху, вона будується до нього. Про зиму треба думати влітку, а про нові типи загроз -- до того, як вони стають масовими.

Українські міста не мають залишатися пасивними жертвами. Безпека має стати частиною їхнього стратегічного мислення, бюджету і способу управління. Головний урок цієї війни простий: або ти стаєш системою, або стаєш статистикою в ранковому зведенні.