"Я не могу позволить себе тратить время на ожидание чуда". Это рассказ о защитнике, который, вернувшись из плена, снова обрел свое место в армии и сейчас строит свою жизнь в Германии.

Головний персонаж цієї оповіді ‒ чоловік з Маріуполя. Перед початком повномасштабної війни він жив звичним життям: працював у великому супермаркеті та регулярно відвідував рок-концерти.

24 лютого 2022 року він без жодних вагань приєднався до територіальної оборони, щоб захистити свій рідний край від ворогів. Навесні, разом із побратимами, які боронили місто, потрапив у полон.

По завершенні більше року, проведеного в російських тюрмах, його вдалося обміняти. Незабаром він знову вступив до лав Збройних сил України. У той час колишні військовополонені не мали можливості залишити армію.

Зміни до законодавства "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", прийняті в травні 2024 року, надали можливість військовослужбовцям самостійно вирішувати, чи бажають вони повернутися до служби. Чоловік став перед дилемою: залишитися на службі за власним бажанням чи перейти до запасу.

Зараз герой цієї історії разом із дружиною та двома дітьми живе в Німеччині. Під час телефонної розмови він поділився досвідом адаптації після полону, повернення до війська, а згодом - виїзду за кордон з родиною. Звісно, це лише його особистий досвід війни і його особистий вибір - будь-які узагальнення тут недоречні. Але його рефлексії напевно відгукнуться багатьом.

За побажанням персонажа його історію передаємо у формі прямої мови, зберігаючи анонімність.

Коли відбувся обмін, у мене не виникло якихось яскравих емоцій. У в'язниці людина завжди перебуває в стані напруги — незалежно від того, скільки часу ти там провів, чи то місяць, чи рік, відчуття таке, ніби тебе зжали, як пружину.

Процес обміну тільки підсилює це напруження, адже завжди є страх, що все може зірватися в останню мить. Навіть після того, як обмін завершено і стало зрозуміло, що все пройшло успішно, цей стан тривоги не відступає. Ти намагаєшся висловити свої емоції, примушуючи себе радіти, але внутрішня напруга заважає цьому.

Психологи зазначають, що такі переживання є наслідком тривалого перебування в ув'язненні. Це схоже на стан замороження, з якого ти повільно починаєш виходити. Середовище навколо тебе змінилося, психологічний тягар зник, а тіло починає адаптуватися. Проте свідомість ще не встигла звикнути до нових умов, тому емоції поки що залишаються прихованими.

Майже всі проходять через це, хоча в кожного процес триває по-різному. Такий період "відлиги" може тривати від місяця до двох, звісно, якщо немає серйозних психічних травм, бо тоді картина зовсім інша.

Читайте також: Позивний для Мойсея. Максим Буткевич про 850 днів полону, життя над безоднею і диво повернення

Нас обміняли на кордоні з Білгородською областю і привезли до цивільної лікарні в Сумах. В холі нас одразу нагодували. Їжа була дуже легка і дієтична, що було зроблено свідомо. Хлопці повертаються після жорстоких катувань, де страждали від голоду протягом місяців; багато з них мають проблеми зі шлунком та підшлунковою залозою. Якщо відразу почати їсти важкі страви, це може призвести до серйозних проблем.

Після цього всіх направляють на медичний огляд, де, за необхідності, надають термінову медичну допомогу. Потім є можливість освіжитися та привести себе в порядок; видають мобільні телефони, спортивні костюми та кросівки. Лише після всього цього починаєш знову відчувати себе звичайною людиною. Старий одяг збирають для утилізації, адже в російських колоніях можуть бути і воші, і різні інші хвороби. Однак я зберегла футболку, в якій вийшла ‒ вона стала для мене особливою реліквією.

Весь процес у Сумах тривав кілька годин, після чого звільнених з полону розподілили відповідно до їхніх військових підрозділів і відправили у різні напрямки. Оскільки я був у ТРО, мене відвезли до Нових Санжар.

Ми прибули в Санжари вже в темряві. Першу ніч я зовсім не закатив очей, і довгий час після цього мучився зі сном. Звичка до тюремного розпорядку автоматично змінюється на свободу – лягай, коли заманеться, спілкуйся з сусідами, гортай інтернет. Так і затягуєшся до пізньої ночі, а з першими промінчиками сонця очі самі розплющуються.

Те місце, куди нас доставили, мало назву санаторій, але насправді "відновлення" після полону (обов'язково в лапках) зовсім не відповідало нашим уявленням про санаторії. Ви опиняєтеся в умовах військового режиму: без спеціального дозволу вийти за межі території неможливо, навколо височіє паркан, а на прохідній чергує охорона.

Вперше я поговорив із дружиною телефоном ще в Сумах. Що я сказав? Лише головне: що кохаю її й повертаюсь додому. Вже наступного дня вона приїхала в Санжари. Вперше я її побачив біля воріт прохідної з валізою в руках.

Ми обіймалися і цілунками обмінювалися, а потім довго ділилися враженнями про все, що відбулося за останній рік. Я старався не навантажувати її зайвими подробицями, але вона, зрозумівши це, запитала: "Чому ти не ділиться всім?". Я відповів: "Машо, навіщо тобі вдаватися в ті неприємності?"

Згідно з протоколом, родичів не допускають до зустрічі одразу – зміни в поведінці близької людини після полону можуть виявитися неприємною несподіванкою. Проте через кілька днів нам зробили поступку, і вона отримала можливість оселитися в санаторії.

Іноді після звільнення у людей справді "зриває дах". Під час перебування в полоні, за тобою продовжували зберігати зарплату. Якщо твої близькі її не витратили, ти можеш отримати чималеньку суму, і тоді люди вирушають святкувати на повну - активно п’ють або вживають наркотики.

На щастя, в мене ніколи не виникало думок про те, щоб купити відро горілки та пити до безумства. Досить довго я переживав, що можу зриватися, і що, можливо, один келих стане початком чогось поганого. Проте я виявився досить стриманим і навіть здивувався своєму власному контролю в цій ситуації.

Коли ти звільняєшся з полону, незабаром починають звертатися родичі інших ув'язнених. Для них важливо почути хоч щось від людини, яка мала безпосередній зв'язок із їхнім близьким. Це як можливість бути ближче до нього, навіть якщо через іншу людину. Цей зв'язок стає єдиним, що їм доступний. І розмова виходить неймовірно дивною: ти спілкуєшся з жінкою, яку ніколи не зустрічав, і раптом відчуваєш, що стаєш заміною її сина, утворюючи між вами неймовірний емоційний зв'язок.

Ти заздалегідь готуєшся, щоб якнайдетальніше розповісти на волі про всіх, кого бачив у полоні. Але в такі моменти психіка може підвести і вилазять всякі приколи. Наприклад, ти прекрасно знаєш свого друга, знайомий із його родиною багато років, а тут раптом не можеш згадати його ім'я. Все, що залишається ‒ це злитися на себе.

Психологи радять зменшити спілкування, щоб людина мала можливість спочатку відновити свої думки. Проте, як донести цю ідею до матерів і дружин, які з нетерпінням очікують хоч би найменшої інформації? Я старався підтримати контакт, як міг, і часом наші розмови тривали по дві години.

У санаторії працюють психологи, але, на жаль, вони вже давно вичерпані. Схоже, що їм самим потрібна підтримка. Коли я ділюсь своїм досвідом і переживаннями, раптом відчуваю, як увага переключається — вже не я розповідаю, а їхні проблеми виходять на перший план. Вони, безсумнівно, добрі люди, проте не можуть надати допомогу, оскільки занадто багато особистого переживають.

Ще один суттєвий аспект: з військовополоненими повинні взаємодіяти ті, хто також пережив подібний досвід.

Тут справа не в професійних навичках, а в досвіді, який неможливо здобути в цивільному житті.

Ті, хто не відвідував це місце, не зможуть відчути той особливий "настрій", в якому ми опинилися. Я називаю це "бар'єр досвіду" — напевно, ми з різних світів. Це все, саме так починається і завершується професійна терапія. А потім ти починаєш розмовляти з якимось Василем, який мешкав у сусідньому бараці, і ви одразу знаходите спільну мову, і процес стає двостороннім.

Врешті виходить, що ми самі собі психологи.

Ось ще один варіант: "Не пропустіть: 'Всіх вас потрібно зґвалтувати, щоб ви народили росіян', - заявляли тюремники. Світлана Ворова ("Азов") розповідає про 11 місяців перебування в полоні."

Фізична реабілітація також не на висоті. У військовій медицині нині все зводиться до простого принципу: якщо ти не помираєш, значить, ти здоровий. Всі процедури проходять згідно з військовими стандартами, є начальник медичної служби, який чітко знає, що цю хворобу потрібно лікувати протягом семи днів. Минув тиждень, результат може бути будь-яким, але далі ‒ прощавай.

Санаторій - це не лікарня: усі аналізи та обстеження відправляли до Полтави. Незалежно від результатів, час перебування завжди має свої межі. Що встигли вилікувати - те і залишиться з вами, а якщо приймали пігулки - молодець. Це вони називають стабілізаційним лікуванням.

Наступний етап – це пошук можливостей, щоб отримати хоч якісь підстави для медичного лікування. Хронічні недуги, які проявляються у великій кількості, не беруться до уваги. У полоні мені пошкодили руку, і за рік її стан значно погіршився, внаслідок чого вона частково втратила свою функціональність. Виявилося, що необхідно провести операцію на суглобі, і завдяки цьому мене змогли направити на подальше лікування.

Хоча і підозрював, що операцію мені все одно не зроблять, але я отримав якийсь додатковий час. А деякі хлопці тоді з трудом вибили собі відпустку на 10 днів, бо нічого такого після полону не було передбачено. Не маєш поранень ‒ йди служити: всім пофіг, де ти був.

У серпні 2023 року я отримав призначення до військового шпиталю в Києві.

У шпиталі також розмова коротка: "Рука рухається, чого тобі ще треба? Коли зовсім відніметься, тоді це буде випадок інший". На час воєнного стану будь-які планові операції скасовані, тому мені призначили реабілітацію на денному стаціонарі. Головне ‒ приходити на процедури. Весь інший час роби, що хочеш.

Разом із дружиною переїхали до Києва, де з житлом допомогли друзі. Весь цей час ми жили безплатно, за що дуже вдячні. Бо коли я побачив ціни на оренду, то був шокований ‒ цінник, як у готелі. Тоді я вперше зіткнувся з реальністю, якщо можна так сказати.

Реабілітація ‒ це наче робота, кожен день по кілька годин ти маєш займатися. При такому режимі повноцінно працювати неможливо. Отже, багатьом доводиться вирішувати: ти маєш йти заробляти на життя або займатися своїм здоров'ям. Я уявив, що було б, якби я мав серйозні поранення.

Протягом місяця я займався вправами, і хоча це дало певне полегшення, я врешті-решт залишився з тими ж проблемами, з якими починав. Літні дні ми проводили разом з дружиною, і це стало справжньою реабілітацією для мене.

З травня 2024 року діє закон, який дозволяє бійцю після полону обирати, вертатися на службу чи ні. Коли обміняли мене, цього ще не було. Чи можу я, чи готовий до цього ‒ нікого не цікавило. Коли ти військовослужбовець, ти фактично в неволі. Після справжньої зони це дуже важко прийняти, і для багатьох це було потужним стресом.

Місяць реабілітації пролетів швидко. Я поїхав на Донеччину, де був штаб моєї частини. Після лікування я мав право на відпустку, тож написав заяву та отримав ще 30 діб.

Житла немає, рідні за кордоном, я вирішив побачитися хоча б зі старими друзями. Їх розкидало по всій країні, тож я тинявся від міста до міста. Тиждень у Києві, потім Вінниця, Дніпро, Львів. Вже у Львові до мене приєдналася дружина, ми провели разом цілий тиждень, який потім назвали медовим, відвідували концерти.

Але були й неприємні відчуття. В той час йшов контрнаступ на Роботине, і у мене склалося враження, що це теж якийсь концерт. У 2022 році все було по-іншому, а тут бачу, що війну перетворюють на піар-компанію, яку солдати повинні оплатити своїм життям. Це викликало огиду.

Після цього прогулянка Києвом відкриває картину, де всюди курсують розкішні автомобілі. Я працюю в торгівлі, тому все сприймаю через призму грошей. Лише на одній вулиці можна побачити: 100 тисяч доларів, 200, 150, ще 100. Цієї суми вистачило б, щоб забезпечити транспортом цілу команду. І водночас десь люди збирають по 50‒100 гривень, щоб відправити на фронт чергову бляшанку, ремонтують її, щоб вона хоч трохи могла рухатися. Згодом ця старенька техніка опиняється десь за посадкою, і в результаті хтось може загинути.

У нашому середовищі є чимало людей, які володіють автомобілями, вартість комплекту коліс яких дорівнює ціні старого пікапа. І всі ми усвідомлюємо, що таку машину не купують, витрачаючи останні кошти. Ці люди абсолютно не відчувають сорому. Чому так? Цього я не можу зрозуміти.

Між обміном і поверненням до армії у мене було три місяці. Проте впродовж цього часу я відчував себе, немов у тісному коридорі, адже знав, що незабаром моє вільне життя завершиться. Це дуже тиснуло на мене. Я усвідомлював, що моє сприйняття особистого простору та свободи після полону зазнало значних змін.

Мені довелося повернутися до служби. Єдина перевага, яка тоді пропонувалася звільненим з полону, полягала в можливості переведення. В усіх інших ситуаціях отримати переведення було майже неможливо.

В тому підрозділі ТрО, де я служив у 2022-му, нікого зі знайомих вже не було ‒ або загинули, або в полоні. Я поспілкувався з людьми і зрозумів, що це чергова "розмінна" бригада, яку постійно розбирають на придані підрозділи. До речі, в тій бригаді згодом стався скандал: на посаду командира поставили людину з сепаратистським минулим.

Я перевівся у бригаду Дніпровської ТрО. З колективом та командуванням дуже пощастило і служба була під силу. ВЛК визнала мене обмежено придатним, я мав досвід роботи в логістиці, тому мене відправили на продовольчий склад. Коли в підрозділі намагаються використати здібності людини з цивільного життя - це професійний підхід.

Постачання військового підрозділу ‒ дійсно дуже складний процес: велика кількість людей, маршрути доставлення постійно змінюються, місткість складу обмежена. Не можна просто набрати усього наперед. Все має робитися непомітно, бо завтра прилетить шахед, і все згорить. На додачу, мусиш дотримуватися раціону та умов зберігання, координувати видачу і оце все має працювати без вихідних і перерв.

Окрема тема — це співпраця з постачальниками. У сфері армії можна непогано заробити, і це всім відомо. Іноді вантажі просто зникають або надходять не ті, що були замовлені. Якісь непорядні компанії виграють тендери, а потім виявляється, що не здатні виконати умови контракту. Згідно з процедурою, ти зобов'язаний написати скаргу, яку потім розглянуть і надішлють ще один документ, який нічого не вирішує. А поки на передовій підрозділ невтомно бореться з ворогом, ти змушений говорити: "Вибачте, я подав скаргу; тепер потрібно чекати, поки вона пройде всі бюрократичні кола. А поки що, можливо, вам варто зайнятись чимось іншим".

В таких випадках ми сідали на джипи і їхали переконувати постачальників, що так поводитися не можна. Незабаром все чарівним чином налагоджувалося. Якщо в армії робити все по уставу, то нічого не працюватиме.

Ми розташувалися за 40 кілометрів від лінії фронту на напрямку до Роботиного, в затвореному, занедбаному селищі з давніми будинками. Тут, в кращому випадку, є електрика, а туалет та вода знаходяться на вулиці. Місцеві жителі беруть по 5000 гривень з кожного, а на одну хату можуть поселити 3–5 військових. В результаті, господар заробляє стільки ж, скільки за оренду квартири в Києві. Всі ці населені пункти поблизу фронту існують завдяки фінансовій підтримці військових.

У нашій частині не виникало труднощів із тим, щоб отримати вихідні. Хлопці часто поверталися додому на день-два, щоб провести час із родинами — в бригаді намагалися підтримувати моральний дух. А я не мав куди йти. Згодом почали переконувати: "Поїдь хоч у Дніпро, знайди квартиру, відпочинь трохи".

Коли тебе відпускають додому, а ти не знаєш, куди йти, це справді неприємне відчуття. Можливо, ти зможеш поїхати до Дніпра, зняти квартиру і зробити вигляд, що це твій дім. Але справжнього почуття дому ти не відчуєш. Це буде лише ілюзія, спроба обманути самого себе. Після такого досвіду стає ще складніше. Я одного разу спробував і пообіцяв собі більше не повертатися до цієї безкінечної круговерті служби.

З приводу реалій бойового служіння сказано чимало, але те, що відбувається на другій та третій лініях, залишається в тіні. Тут домінує так звана нова УПА ‒ Українська Паперова Армія. Її формують кадрові військові старої формації, які все своє життя витратили на безглуздість у радянських, а потім в українських збройних силах.

Ці професійні дармоїди вже багато років паразитують на офіцерських посадах у штабах, створюючи ілюзію діяльності. Фронт їм невідомий, і вони навіть не прагнуть туди потрапити. Вони лише чекають, коли з'явиться комфортне місце для роботи. Перевіряльників серед них ‒ безліч: вони їздять один за одним, але реального результату це не приносить. Якщо ж така людина опиняється на командній посаді, вона влаштовує "совкові" порядки на всіх рівнях, навіть якщо виглядає в три шари вишиванок.

Продовольчий склад став справжнім притулком для безробітних: вони скупчуються навколо нього, подібно до мух. Цікаво, що серед цієї компанії практично немає тих, хто пережив важкі випробування життя.

Дармоїд ‒ це покликання, людина з гідністю цього не витримає. От, зокрема, і через це все тікають з армії нормальні люди. Забацав третю дитину ‒ до побачення. Якщо батьки отримали інвалідність або загинув хтось з рідних ‒ звільняються.

Незалежно від того, наскільки сильно ти налаштований, з часом може настати виснаження, адже конфлікт триває роками.

У військовій службі мене пригнічувало відчуття, що солдат є чимось на кшталт кріпака, що не має можливості вийти з безстрокового ярма. Я переконаний, що впровадження закону про терміни служби могло б суттєво поліпшити ситуацію: отримав би чіткий термін — і знав би, що після нього настане хоча б невелика пауза. Також короткострокові контракти могли б стати альтернативою. Здається, більшість солдатів знову поверталися б до армії, адже війна для багатьох перетворилася на професію.

Мій найбільший страх полягав у можливості знову опинитися в руках російських військових. Це почуття знайоме багатьом, хто колись пережив полон. Якщо тебе спіймають вдруге, шансів на обмін практично немає: або тебе ліквідують на етапі, або ти проведеш решту життя в колонії, страждаючи від жорстоких умов.

Проте все ж є молоді чоловіки, які знову вирушають на фронт. Вони висловлюють думку: "Я не хочу знову потрапити в полон, краще вже покінчу з життям". Здається, це легко: просто натиснути на спусковий гачок і все. Але мені було важко навіть уявити собі таку ситуацію, тому я сильно боявся опинитися перед таким вибором.

В той час існувало неформальне правило: тих, хто потрапив у полон, на "нуль" відправляли лише за їхнім бажанням. Проте, оскільки це не було офіційно закріплено, нічого не заважало якомусь свавільному командиру надіслати тебе на передову.

Такі командири люблять давити на патріотизм, коли треба перевести стрілки на когось іншого. Військова бюрократія в таких випадках працює проти солдата: якщо командиру буде треба свою дупу прикрити, то він знайде причину, чому ти маєш йти на "нуль". Такого бачив багато: хлопці загинули, а на них бойове розпорядження не виписали, тоді починають городити нісенітницю, ніби вони напилися горілки й самі вирішили проявити героїзм.

Коли з'явилася інформація про можливість добровільної служби після звільнення з полону, я усвідомив, що незабаром мені відкриється шанс на повернення до цивільного життя, і почав активну підготовку. Як тільки нові правила набули чинності, у мене вже були на руках усі необхідні документи. Весь процес відбувався досить стрімко. 24 травня 2024 року мені вже видали наказ про звільнення.

У 2022 році я вирішив стати добровольцем, аби захистити свій дім, хоча не мав жодного досвіду військової служби. Тоді мені здавалося, що вибір не йшов навіть у роздуми — я мусив діяти. І тепер вважаю, що вчинив правильно. Я опинився в полоні, місто було захоплене, а моя родина залишилася без нічого — в буквальному сенсі.

Протягом більше року, проведеного в ув'язненні, ситуація моїх близьких не покращилася. Сотні тисяч осіб залишилися без даху над головою, а реальних програм соціальної підтримки досі не існує, навіть через три роки.

Наразі мені 46 років, і я не маю ані власного житла, ані стабільної роботи, ані будь-якого майна. Чекати на диво більше немає сенсу. Я усвідомив, що потрібно починати все з нуля і брати на себе відповідальність. Тому я прийняв рішення залишити армію і разом з родиною вирушити з України. В певний момент мені стало байдуже, чи це Київ, Берлін, чи Австралія — для мене це вже не дім, я скрізь відчуваю себе гостем.

Хоча надія на повернення додому майже зникла, для мене найважливіше — це безпека моєї родини. За кордоном соціальна підтримка забезпечує наші основні потреби, і я впевнений, що ми з дітьми не залишимося без даху над головою. В Україні такої впевненості, на жаль, не існує. Це абсолютно раціональний підхід, і ми не плануємо нічого амбітного на майбутнє.

Думаю, що деякі люди засудять мій вчинок. Відчуття провини у мене є, але коли я бачу, як в Україні одні гинуть на війні, а інші на ній заробляють мільйони... Я не виправлю все це за рахунок свого життя.

У 2022 році я вступив до війська, керуючись бажанням забезпечити краще майбутнє для своєї сім'ї, а в 2024 році я залишив армію з тієї ж мети.