"В моем сознании мир предстает именно таким, каким я его себе представляю". Это рассказ о ветеране, который, несмотря на утрату зрения во время войны, обрел способность воспринимать окружающую действительность по-новому.

"Ти в черевиках з важкого матеріалу, в штанях і куртці з м'якої темної тканини. Твій зріст трохи перевищує мій, а на обличчі борода і сучасна зачіска з темним волоссям. Саме таким я тебе бачу," - говорить мені Олег.

Я бездумно проводжу рукою по своїй гладкій голові, і в решті всього він має рацію.

Олег Гураль повністю втратив зір на війні два роки тому. Але він не живе у темряві, як це уявляють зрячі люди. Навколо нього світ, який він створює у власній уяві, і здається, його світ має значно менше недоліків.

Олег провів своє дитинство в містечку Оброшине, що знаходиться неподалік від Львова. У той час, коли він був маленьким, всі тяжкі обов'язки по господарству лягали на плечі його матері.

"Оскільки батька не стало, мені довелося взяти на себе його ролі в родині, коли я підріс," ‒ згадує Олег.

У 2020-му році хлопець закінчив ветеринарний коледж та збирався на практику в Данію, але через пандемію коронавіруса поїздку скасували. Ще й в особистому житті його спіткала невдача. Олег вважає цей момент переломним, адже відтоді його життя різко змінилося - він вирішив піти назустріч своїй мрії з дитинства і вдягнути армійський однострій. На той момент йому виповнилося 20 років.

30 квітня 2020 року Олег уклав угоду з 80-ю бригадою десантно-штурмових військ. Він згадує, що в той момент глянув на свій телефон, щоб уточнити дату, і чомусь запам'ятав точний час ‒ 16:54.

Після укладення угоди та принесення присяги, Олег разом із своєю бригадою провів дев'ять місяців у містечку Щастя, розташованому на Луганщині.

Ми знаходимося поруч з будинком Олега.

Сьогодні йому потрібно подолати 500 метрів від свого дому до зупинки автобуса.

Олег впевнено знаходить хвіртку, і ми виходимо на вулицю. Від стуку, який видає залізна брама, сусідські собаки здіймають галас.

"О! Мої помічники з орієнтування, включилися в роботу. У своєму селі я можу йти лише по собаках", ‒ пояснює він.

Вийшовши з двору, Олег починає оглядати шлях за допомогою тростини. Дороги фактично немає — під ногами лежать глибокі калюжі та залишки розталої криги. Уникати всього цього непросто навіть для зрячих. У місцевій адміністрації вже рік обіцяють забезпечити тверде покриття на його вулиці, але поки що справа лише на стадії обіцянок.

"Тихо, будь ласка," - звертається Олег, і ми зупиняємося. "Цю вулицю я проходжу, минаючи собак, і коли почую гул трансформатора, це сигнал, що потрібно повернути праворуч. Крім того, тут поруч є відкрита територія, де іноді відчувається вітер - ще один indicium, що я на правильному шляху. Тепер ми продовжуємо йти вздовж паркану, прислухаючись до звуків траси."

Звуки здатні на багато чого. Наприклад, я дізнався про твої черевики через те, що почув, як вони стукають об підлогу.

Олег уважно спостерігає за всім, що може надати йому корисну інформацію: напрямком вітру та характеристиками ґрунту під ногами. Кожна локація має свої унікальні ознаки, які допомагають зрозуміти, де він перебуває. Усі ці деталі необхідно зберігати в пам'яті — він прокладає свій шлях за картою, що існує лише в його свідомості.

Нарешті ми наближаємось до пішохідного переходу на дорозі. Для Олега це найбільш ризикована ділянка, оскільки тут немає світлофора. Є особливий сигнал, яким людина з вадами зору сигналізує про намір перейти вулицю. На жаль, водії часто не знають про цей жест. Одного разу Олега ледь не збили.

Проте чотири рази на тиждень Олегу доводиться перетинати цю трасу, щоб дістатися до зупинки, де його забирає службовий автобус. Він працює масажистом у реабілітаційному центрі, розташованому в сусідньому селищі Великий Любінь. Автобус приходить згідно з розкладом, і попереду їх чекає півгодинна поїздка.

Настав момент зануритися в спогади.

Повномасштабна агресія застала Олега в навчальному центрі "Десна", де він проходив підготовку на бойового медика. Ранок 24 лютого 2022 року розпочався з тривожного сигналу: всіх підняли з ліжок, видали вогнепальну зброю, патрони та спорядження, а також сформували два підрозділи. Спочатку Олег разом з іншими курсантами здійснював патрулювання лісових шляхів, а згодом долучився до протиповітряної оборони поблизу Київського моря.

"Російські літаки, вертольоти та ракети постійно літали близько до води, намагаючись уникнути виявлення радарів. У нас була зенітна установка ЗУ-23 та кулемети, і одного разу, завдяки спільним зусиллям, нам вдалося збити один з літаків. Пілот катапультувався, і ми успішно його затримали та передали відповідним службам," ‒ згадує Олег про найяскравіший момент цього часу.

Після того, як росіян вибили з Київщини, Олег повернувся у свою рідну "вісімдесятку". Десантники обороняли Лисичанськ, Соледар та Сіверськ і врешті восени 2022-го опинилися в авангарді Харківського наступу. Олег пригадує, що події розгорталися непередбачувано.

В один із днів група десантників помітила на шляху ворожий автомобіль. Олег разом із партнером швидко взяли гранатомети і вирішили, що один з них вистрілить в кабіну, а інший — в кузов. Коли машина підійшла ближче, хлопці зрозуміли, що перед ними броньований "Тайфун".

"Хлопці стріляють йому в зад ‒ осічка, мій товариш не потрапив. Я розумію, що ситуація вийшла з-під контролю, і вирішую стріляти по кабіні. Влучив! Автомобіль зупинився, і росіяни почали вибігати. Але далеко ніхто не втік, двох навіть захопили живими. Пізніше з'ясувалося, що нам пощастило", ‒ згадує Олег.

"Тайфун" виявився штабною машиною, а двоє полонених ‒ генералами. В одного з них знайшли карту всіх найважливіших замінувань у районі. Ця інформація суттєво прискорила український наступ.

Автобус підвозить працівників реабілітаційного центру прямо до дверей. За традицією, робочий день починається з перекуру. Олег зупиняється біля входу, запалюючи сигарету сірником. Відчуваючи кут будівлі, він трохи нахиляється вперед і, розслабивши пальці, сірник падає в смітник.

Коли він гасить сигарету, я слідкую за його подальшими рухами ‒ недопалок точно повторює траєкторію сірника. Звертаю увагу, що навколо урни розкидано багато недопалків, проте колір їхнього фільтра не такий, як у Олега ‒ це не влучили зрячі.

Олег з впевненістю пересувається коридорами реабілітаційного центру. Він уже детально освоїв усі маршрути всередині, хоча, на відміну від рідного села, раніше ніколи не побачив цього закладу.

Другий поверх, повертаємо наліво, ще кілька метрів – і ось ми біля дверей його офісу. Раніше Олег уникав нових місць, але з початком створення образу навколишнього світу у своїй голові, цей страх зник.

"Я жодного разу не потрапляв до свого кабінету, але точно знаю, що в ньому є три масажні кімнати, три ліжка, три тумбочки, три стільці, два вікна, стіл з трьома ящиками, а за шторою — рукомийник. Я уявляю цю кімнату та всі предмети в ній, щоб якось орієнтуватися. Крім того, я ніколи не зустрічав своїх колег, але малюю їх образи в своїй уяві, уявляючи, якими вони можуть бути. Можливо, в моїй уяві вони виглядають зовсім інакше, ніж у реальному житті, але це мене не турбує," — зітхає Олег.

З усмішкою на обличчі він ділиться спогадами про те, як разом з друзями вирушив на природу, але виявилося, що реальність суттєво відрізняється від тих ідилічних знімків, які вони бачили в мережі. Всі були розчаровані, окрім Олега. У його свідомості краєвид залишався бездоганним.

Перший пацієнт ‒ військовий з подвійною ампутацією ніг. Чоловік заїжджає в масажний кабінет на колісному кріслі, перелазить на стіл та допомагає намацати куксу, якою треба зайнятися. Олег спочатку наче "оглядає" куксу руками так, як би це зробив зрячий фахівець очима. Він проводить по шрамах пальцями, щоб зрозуміти їхню форму та не пропустити якісь ділянки, а після цього починає масаж рубців. Ця процедура є доволі поширеною, бо пацієнтів з ампутаціями зараз безліч, а масаж є важливою частиною підготовки до протезування.

Після сеансу Олег зазначає, що його роль часто виходить за межі просто масажу. Він працює з багатьма пацієнтами, які знаходяться в емоційно важкому стані. Це військові, які нещодавно зазнали серйозних травм і ще не знають, як адаптуватися до нового життя.

"Ця особа вважає, що її життя закінчилося, але потім зустрічає мене, сліпого, і бачить, як я подолав труднощі, маю роботу, продовжую жити і ще й підтримую інших. Тоді вона починає інакше сприймати те, що з нею трапилось. Вони порівнюють свої обставини з моїми, і так це відбувається," – ділиться Олег.

Він відкрито говорить про те, що масаж для нього має таку ж велику цінність, як і для його клієнтів. Ця діяльність наповнює його почуттям, що він знову відіграє важливу роль у житті. Це стало ключовим моментом у його особистій реабілітації після травми.

Ця подія відбулася у невеличкому селі на Харківщині, назву якого Олег вже не може згадати. Ворог втік, а підрозділи "вісімдесятки" обстежували будинки вулиця за вулицею. Олег зайшов на подвір'я і натрапив на міну, внаслідок чого став жертвою вибуху.

"Я обійшов будинок, щоб перевірити гараж, і вже боковим зором помітив вибух міни. Я впав, але свідомості не втратив, в очах плавно потемніло. Пам'ятаю, що поставив зброю на запобіжник і почав обмацувати: голову, груди, артерії на ногах ‒ крові не відчув. Підбіг побратим, питаю: "Ваня, що там?". Він відповів, що справи дуже погані", ‒ відтворює події того дня Олег.

Вибухова пристрій завдала серйозних травм голови, що призвели до ушкодження мозку та зорових нервів. Через ці травми Олег впав у кому. Лікарі мали сумніви щодо його можливого пробудження, і навіть якщо це станеться, існувала небезпека, що він може забути про своє минуле.

У стані коми, природно, я не міг нічого спостерігати. Проте я пам’ятаю, як до мене навідувались люди: віталися, спілкувались зі мною, а я відповідав, та вони, здавалося, не чули моїх слів. Ці сни були водночас і реальними, і абсолютно ілюзорними.

Уві сні я прогулювався вулицями рідного села, але щось невидиме тягло мене назад. Я намагався йти вперед, але не виходило. Раптом відчув, як відриваюся від землі, і навколо мене запанувала темрява. Я закликав маму, і вона відповіла: "Олежик, я тут, я поруч, все буде добре, не хвилюйся". Я відповів: "Добре, мамо, дай мені ще трохи поспати". Це вже було на межі реальності, ‒ ділиться Олег.

5 січня 2023 року Олег, після тривалого перебування у комі, нарешті відкрив очі. Найгірші прогнози не справдилися, і він зміг згадати навіть свій поштовий індекс, чим вразив лікаря. Однак шанси на відновлення зору залишалися вкрай низькими. Ще кілька місяців він провів у лікарнях та реабілітаційних центрах, перш ніж знову повернутися додому.

На стінах кімнати Олега прикрашені великі знімки, що відображають його військові роки. Найбільше вражає селфі, яке зробив якийсь молодик на фоні солдатів, що стоять поряд з в'їзною стелою міста Ізюм.

Цю світлину зробив мій командир Олександр Сузанський, який вже на жаль не з нами, ‒ ділиться Олег. ‒ Військове братерство стало найціннішим досвідом у моєму житті. У 2022 році до нашої частини приєдналися багато новобранців, які не мали попереднього досвіду, але всіх об'єднувало велике бажання та мета ‒ до армії йшли найкращі. Зараз цього вже немає. Якщо чесно, навіть якби я повернувся на 30 квітня 2020 року з усіма знаннями про те, що чекає на мене в майбутньому, о 16:54 я б знову підписав той контракт.

Я наважуюся поставити, можливо, не зовсім коректне запитання: навіщо незрячому вішати на стіни свої фотографії?

"Можливо, деякі можуть подумати, що зі мною щось не так, адже я повісив свої портрети всюди, хоча сам їх навіть не розглядаю. Але це була мрія моєї матері. Якщо говорити відверто, я багато чого роблю і досі роблю для неї," – ділиться Олег.

Довгий час ніхто не наважувався повідомити йому, що на відновлення зору сподіватися, на жаль, не варто. І хоча з кожним новим обстеженням шанси зменшувалися, він все ще не міг змиритися з цією думкою. Олег пам’ятає, як нещодавно лежав на ліжку, нічого не роблячи, і жив із тими марними сподіваннями. Перша реабілітація навесні 2023 року практично не принесла жодної користі.

"Фахівці запропонували вчитися ходити з тростиною. Я відповів, що не буду, бо я вірю у себе і вірю в те, що скоро буду бачити, тому паличка мені ні до чого. Інструктор мені пояснював, що треба прийняти те, що є, і тоді можна рухатися далі. Я вихопив ту тростину і ледь не відгамселив його нею. На тому і закінчили. Я не міг змиритися з тим, що я сліпий і що це може бути назавжди", ‒ розповідає Олег.

Здавалося, що він залишиться в такому стані назавжди, чекаючи на якесь неймовірне прозріння. Мати Олега, пані Оксана, пам'ятає, як виснажливим був той етап її життя. Кілька місяців вона провела в лікарнях поряд із сином, а після того доглядала його вдома. Водночас їй доводилося самій займатися усіма домашніми справами, піклуватися про побут і заробляти на життя.

"Одного разу мама захворіла, ‒ пригадує Олег. ‒ Хтось мусив взяти на себе всі домашні обов'язки і доглядати за тваринами. Я добре орієнтувався у своєму домі, адже прожив у ньому все своє життя. Уявив у своїй голові план дій, куди йти і що робити, і вирушив. Якось я впорався з усім. Тоді зрозумів, що, мабуть, сліпота моя триватиме ще невідомо скільки, і продовжувати жити так, як раніше, не найкраще рішення. Перше, що я зробив, було не для себе, а для мами."

Навесні 2024-го Олег знову поїхав на реабілітацію.

Зараз більшу частину потрібних йому вдома речей Олег робить самостійно: може приготувати собі їсти, прибратися, одягтися та взутися, скласти одяг. Олег показує, як організована його шафа.

"Шкарпетки білі та чорні окремо. Окремо білизна спідня, термобілизна. Тут нові, а тут старі футболки для роботи. Тут військова форма. Головне ‒ все має лежати непорушно. Якщо я його там поклав, то я знаю, де його взяти, якщо там його немає, то це зайвий час на пошуки. Речі я визначаю на дотик", ‒ пояснює Олег.

Щоб підтвердити свої слова, він дістає з шафи товстовку і обмацує її: "Це чорна кофта Nike з капюшоном", - говорить Олег і кладе її назад. "А це - прапор десантно-штурмових військ", - продовжує він, розгортаючи його догори дриґом, але через кілька секунд, здається, помічає свою помилку і перевертає прапор. Напевно, на ньому є якась позначка.

Олег постійно прагне вдосконалювати свої навички. Ще рік тому підходити до хвіртки і відкривати її було для нього складним завданням. Наразі він виконує це так само швидко, як і його мама. Якщо раніше він лише вмів варити вареники, то тепер уже освоїв приготування тіста та вміння їх ліпити.

Перед ним відкривається безліч завдань, які для більшості людей можуть виглядати незначними: покращити чистоту взуття, навчитися самостійно переходити дорогу. Для кожної з цих задач необхідно розробити чіткий план дій і щоразу виконувати його без помилок.

"На свою наступну реабілітацію я їхав з бажанням навчитися ходити з тростиною. Сподівався, що це дасть мені якісь нові можливості. Приїхав і кажу: "Ну що, де там ваша паличка?". Всі були здивовані, навіть жартували, що якогось нового Олега привезли", ‒ пригадує він.

Перше завдання, яке йому поставив інструктор ‒ опанувати шлях до курилки. Спочатку з допомогою та підказками, а втретє ‒ самостійно. Все вийшло! Олег усвідомив: якщо впорався в незнайомому місці, то вдома, де він все знає, буде набагато легше. Раптом він відчув, як це класно ‒ бути самостійним.

"До того я всюди ходив з мамою за руку: якщо кудись треба, то хтось має відвести. А з тростиною міг обходитися сам, і це стало неймовірним відчуттям. Я повертався до тих часів, коли міг не залежати ні від кого.

"Одна з моїх основних мотивацій на сьогодні ‒ знижувати свою залежність від оточуючих. Досягти повної самостійності ‒ це, напевно, те, чого я найбільше прагну," ‒ ділиться Олег.

Незабаром настане обідній час, а Олег, перебуваючи на кухні, зайнятий приготуванням салату. Поряд з ним знаходяться мама та кіт Жорик, який з цікавістю досліджує, чи є тут щось смачненьке для нього. "Капусту та помідори візьми з верхньої полиці", ‒ пояснює Оксана. Олег тягнеться до вказаних овочів і починає їх нарізати.

Хоча повністю обійтися без допомоги інших неможливо, Олег намагається уникати обставин, де вона може бути потрібною. Йому неприємно відчувати себе залежним, і його минулі негативні переживання лише підсилюють це відчуття. Олег вважає, що суспільство в цілому не знає, як правильно взаємодіяти з людьми, які втратили зір.

"Я не люблю таку допомогу, коли навіть не намагаються зрозуміти, що тобі потрібно, ‒ каже Олег. ‒ Буває, хапають тебе за руку і тягнуть, навіть не запитавши, в який тобі бік. А ще буває, людина штовхає мене попереду себе, а має бути навпаки, я за ним йти, а не він за мною, бо це ж я не бачу дороги. Отаке просто виводить мене із себе".

З роздратуванням Олег розповідає, як під час прогулянки центром Львова на нього на кожному кроці наштовхувалися перехожі. Йому здалося, що сліпий не він, а всі навколо.

Незважаючи на цей неприємний досвід, Олег вважає, що варто надавати підтримку ветеранам із травмами. Головне – дізнатися, яким чином це зробити правильно, адже одна й та сама ситуація може сприйматися по-різному як ветераном, так і випадковими перехожими. Олег згадує свій перший вихід на вулиці Оброшиного.

"Спочатку я ходив по ночах, ‒ пригадує Олег. ‒ По-перше, мені все одно, що день, що ніч, а по-друге, вночі менше людей, що тобі можуть завадити на дорозі. Мабуть, це виглядало дивно. Також мені не хотілося зустрічати оцих всіх бабусь і жіночок, які знали мене змалку, бо вони починали плакати і жаліти мене. Я цього не люблю, бо сам я ні про що не шкодую. Мені зрозумілі їхні емоції, і нормально ставлюся, коли хтось дякує за службу. Але жалість я не виношу".

На полиці поруч із ліжком Олега лежать три пари темних окулярів. Він не носить їх для краси, а щоб уберегти свої очі. Після серії обстежень лікарі виявили, що зоровий нерв у його лівому оці повністю пошкоджений, і відновлення практично неможливе. Однак існує певна надія, що з часом функції правого ока можуть трохи покращитися.

"Не виключено, що за кілька років мені зможуть допомогти новітні технології: нейронні імпланти чи щось типу того. В мене є одна "фара", яку ще ймовірно зремонтувати, але, якщо я її десь виколупаю об гілку, то точно не матиму шансів. Окуляри мене вже виручали багато разів", ‒ розповідає Олег.

Олег більше не будує планів на майбутнє. Каже, що перед пораненням нарешті зрозумів, чого б хотів від життя, і почав рухатися в тому напрямку, але доля жорстоко обірвала всі його плани.

"Якщо не чекаєш на щось, то й не будеш розчарований," ‒ проголошує він, висловлюючи своє життєве кредо. Хоча в повсякденному житті його підхід суто раціональний, у його снах все ж живуть мрії та надії.

"Цікаво, що мені жодного разу не снилися сни, де я був би незрячим, ‒ дивується Олег. ‒ Буває сниться, що я стою в кімнаті, навколо темно і тут раптом плавно починаю бачити. Я дивлюся на маму, а вона ще не знає, що я бачу. За вікном на подвір'ї молода весняна трава, світить сонце. Я дивлюся і не вірю в це, починаю озиратись, щоб упевнитися, що це не ілюзія.

Тут помічаю на сусідській хаті дах зовсім новий і питаю у мами, чи давно вони це зробили. І в цей момент ми з мамою одночасно розуміємо, що я бачу. Від того щастя я прокидаюся. Цей сон про те, чого мені б хотілося".

Олег все рідше переживає подібні сни. Він вважає, що це пов'язано з його сліпотою: зазвичай сни відображають те, що людина спостерігає у своєму щоденному житті. І чим довше він живе в темряві, тим менше снів відвідують його.