У окоп потрапила міна: український солдат переніс 40 операцій і має намір повернутися на передову. Відео.

Володимирові 49 років. Він є добровольцем і колишнім командиром взводу 43-ї окремої механізованої бригади. Під час війни він переніс більше сорока операцій, втратив одне око, руку та ногу, але незважаючи на всі випробування, зберіг незламний дух.

Історію цього чоловіка висвітлило "hromadske". На його обличчі видно свіжі шви, а по лобу простягається довгий шрам, закріплений хірургічними скобками. Він буденно махає уцілілою рукою, ніби це всього лише дрібниця.

"Я розраховував, що зможу повернутися за шість місяців. Але все затягнулося. Ліву ногу мені довго лікували. А потім — процес установки протеза, численні операції... Зараз ось лише встигли вставити кістки та вирівняти череп", — говорить він спокійно і впевнено.

Володимир мріє знову опинитися на лінії фронту - можливо, через півроку. Він розуміє, що вже не зможе бути штурмовиком, але його військовий досвід є безцінним, і він сподівається, що завдяки йому інші зможуть зберегти життя.

"Ті, хто ховаються і намагаються уникати зустрічі з працівниками ТЦК, не підуть. Вони кажуть: 'Я боюся'. А якщо я висловлю те ж саме? І що з того? Чи будемо чекати, поки сюди прийдуть 'кадирівці' або якісь інші, і почнуть чинити насильство? Я вже це спостерігав, і я не хочу повторення. Моя справжня мрія – це мирне небо над головою", - підкреслив військовий.

Мати його, Віра Овсяннікова, завжди була поряд. Вже майже два роки вони проводять час у лікарнях. Віра залишила свій дім в Андріївці і вирушила з сином через Харків, Київ, Івано-Франківськ, Львів, а потім знову повернулася до Києва. У свої 70 років вона турбується про нього так, як робила це в перші місяці його життя. Вона не проявляє сліз, принаймні, ніколи в його присутності.

"Я жодного разу не плакала поруч з ним. Мені не подобається, коли кажуть: "Ой, Григорівна, як вам важко". У мене син відновився. Як можна бути сумним? Він раніше лежав, не міг піднятися. А зараз вже сидить, а потім і милиці надів, і по коридору ходить. Можливо, скоро спробує пройти на протезі. Як можна не радіти життю? Ми живемо, і ми повинні бути щасливими. Навіщо сумувати? Не варто плакати. Ми сильні, ми переможемо і повернемося додому. Україна понад усе. Все буде добре. Мій син захищав Україну, і вона йому допоможе. Ми піднімемося, і все буде гаразд. Жодній матері, у якої діти такі, як у мене, не слід здаватися. Треба йти тільки вперед," - поділилася думками пані Віра.

Жінка має 49 років досвіду роботи в освіті. Вона навіть вела заняття онлайн прямо з палати, поки її син відпочивав. Проте вона прийняла рішення піти з роботи.

"Я намагалася готуватися вночі, поки проводила уроки з вікна. Але, усвідомлюючи, які емоції діти очікують від свого вчителя, я зрозуміла, що не піду на п'ятдесятий рік", - розповідає мати Володимира.

Чоловік Віри помер від інсульту через два тижні після поранення сина. Але вона тримається - заради Володимира.

"Ми справді разом непереможні! У нас є сила - ми подолаємо все! Протез для руки вже є, і для ноги також. Обличчя відновлять - і ми повернемося додому," - каже вона з усмішкою.

У Володимира троє дітей. Старшому - 28 років. Після поранення батька він пішов добровольцем у 3-тю штурмову бригаду і воює досі.

"Це його так зачепило, що він сам пішов. Це його вибір. Так, я переживаю як батько. У нього маленька трирічна донечка, моя внучка, і молода гарна дружина. Але, мабуть, так уже нам прийшлося на віку -- проявити себе як чоловік", - зазначила жінка.

Володимир удостоєний двох орденів "За мужність" - II та III ступеня за свою службу. Проте його дратує, коли його охрещують героєм.

"Я - простий молодий чоловік. Я спостерігав за справжніми героями і усвідомлюю, якими вони є. У них є звання Героя. А я від них дуже далеко. Я лише солдат, який виконував свої чоловічі обов'язки, конституційні та громадянські обов'язки. І на цьому все. Тут немає нічого особливого", - поділився військовий.

"Він не називає себе героєм, але я так вважаю," - м'яко зауважує пані Віра.

Мати пам'ятає ті жахливі миті, коли вперше зустріла свого сина після його поранення.

"Коли я його вперше побачила в Харкові -- він був повністю в бинтах. Виднівся тільки рот. І не згадав одразу, хто я. Деякі операції тривали по 13 годин. Дорогою ціною він заплатив. Але честь, каже, дорожча за життя. Він мені завжди повторює ці слова", - згадує жінка.

"І що з того? Я ж не все життя втратив. Це всього лише рука і нога. Нічого жахливого в цьому немає," - зазначає Володимир.

Пані Віра коригує подушку для свого сина, а потім раптово підводиться:

"Протягом усього часу нашого перебування, нас завжди підтримували у всіх аспектах. Ми не витрачали ні копійки. Від медичних препаратів до протезів — все було надано. Коли я почуваюся погано, мені ставлять крапельниці. Вони дбають про мене. Ну що ж, уже 70 років," - відзначає жінка.

Військовослужбовець відкриває, що після отриманого поранення про нього піклуються багато людей: члени родини, медики, волонтери та просто небайдужі громадяни.

"Про моє благополуччя дбають країна, мама, лікарі, друзі, волонтери та небайдужі – багато людей. І мені соромно скаржитися і говорити: 'Ой, як же мені важко'. Насправді, мені не важко", – підсумовує Володимир.

Він перебуває в процесі розлучення, але відразу уточнює, що причин для цього не сталося через травму — це сталося ще раніше. Натомість його мама завжди поряд.

"Найбільша підтримка в моєму житті - це моя мама. Вона була поруч з першого моменту, як я отримав поранення, навіть коли я був у несвідомому стані. Де б я не лікувався, вона завжди знаходила можливість бути зі мною. Вона носила мене під своїм серцем, а тепер дбає про мене, змінюючи пелюшки. Багато людей готові допомогти, але немає нічого важливішого за мамину любов і підтримку", - ділиться своїми почуттями Володимир.

Пані Віра сидить навпроти. Мовчки схиляє голову і знову лагідно усміхається.

Як повідомляло видання OBOZ.UA, нещодавно двоє українських ветеранів — Іван Тарн та Олександр Дашко, які втратили кінцівки під час служби в ГУР МО України (позивні "Артан" і "Кракен"), досягли базового табору на Евересті, розташованого на висоті 5280 метрів у рамках благодійного проєкту Limitless. Вони довели, що навіть після ампутації можна піднятися на вершини, які не під силу багатьом, навіть якщо у них є обидві ноги.