Від дереворуба до видатного мислителя світової фінансової системи.

З нагоди століття з моменту народження Богдана Гаврилишина

Мислити глобально, діяти локально - цим правилом Богдан Гаврилишин керувався упродовж усієї своєї вражаючої кар'єри, яка склалася далеко від України, у гостроконкурентному західному світі. З початків цієї кар'єри в його пам'яті закарбувався епізод, коли віцепрезидент канадської компанії "Алкан", у яку Гаврилишина після закінчення Університету Торонто взяли на роботу, сказав йому: "У вас важке ім'я. Ви не могли б змінити його на щось таке, як "Браун" чи "Сміт"?". Юнак відповів негайно, і його тон був далекий від тону підлеглого. Він запитав, скільки Смітів чи Браунів у списках новобранців, учасників зустрічі. "Ну, думаю, двоє чи троє", - відповів здивований віцепрезидент після деякої паузи. "У ньому - лише один Гаврилишин, і ви запам'ятаєте його та його прізвище", - після цих слів Богдана його співрозмовник обірвав бесіду і пішов. Гаврилишин чекав на різку реакцію з його боку, але її не було.

А ще відтоді прізвище Гаврилишин ставало все більш відомим у діловому світі. Особливо після того, як Богдана вибрали серед 44 кандидатів від компанії на навчання в женевському Центрі менеджменту.

СХОДЖЕННЯ ПОЧИНАЛОСЯ З БЕРЕГІВ ДНІСТРА

Богдан з'явився на світ 19 жовтня 1926 року в селі Коропці, що розташоване на високих берегах Дністра, в колишньому Бучацькому повіті. Місцеві жителі жартували, що "півень співає на три області". Він був четвертою дитиною у сім'ї бідних селян, які мали в користуванні лише половину гектара землі. "Мій батько закінчив шість класів, а мати - чотири. Ми мешкали в скромній двокімнатній хатині, зведеній із глини і соломи, з солом'яною стріхою. Насправді, ми користувалися лише однією кімнатою, в якій стояла цегляна піч, велике ліжко, стіл та кілька вузьких лавок," - згадував Богдан Гаврилишин у своїй книзі "Залишаюсь українцем". "Мій батько брав участь у Першій світовій війні як солдат австрійської армії і відвідав Чехословаччину, Австрію та навіть Північну Італію. Він помітив, що рівень життя в цих країнах вищий, і пов'язував це з якістю освіти, що була значно кращою, ніж у нашій Галичині. Прийняв рішення, що зробить усе можливе, аби його діти отримали найкращу освіту."

Батько Богдана був дуже підприємливою людиною. Він привіз насіння хмелю з Чехословаччини та засіяв ним усі пів гектара своїх земель. Це викликало подив і навіть іронію у односельців. До моменту, коли у жовтні 1926 року з'явився на світ Богдан, батько вже встиг продати кілька врожаїв хмелю Львівській броварні, заробивши гроші на купівлю ділянки біля Бучача. Йому вдалося придбати цю землю, де він збудував новий дім для своєї родини. Спочатку Богдана віддали до початкової школи в Бучачі, а згодом перевели до гімназії. Батько мав великі плани на майбутнє сина, проте рідко обговорював їх з ним, лише одного разу сказавши: "Бог дав тобі певний талант, і твоя відповідальність - реалізувати його".

З тих років Богдан зберіг у пам'яті спогад про те, як став пластуном. У 1930 році Польща, яка, за Версальською угодою, керувала Галичиною, оголосила "Пласт" нелегальною організацією, але він і далі існував, значною мірою завдяки протекції митрополита Андрея Шептицького. Коли Богдан був у пластунському таборі, митрополит перебував у своїй літній резиденції, у сусідньому селі Підлютому, і пластунам, за словами Богдана Гаврилишина, надзвичайно поталанило відвідати його: "Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоч в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизилися до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, водночас справжнього гіганта духу".

Восени 1939 року на Західну Україну прийшли "перші совєти", і сім'я Гаврилишиних жила в постійному побоюванні, що їх можуть депортувати до Сибіру. Старший брат Богдана, Мирослав, був арештований і засуджений до десяти років ув'язнення, а в 1944 році загинув на важких роботах.

У 1941 році, під час німецької окупації, був встановлений "новий порядок", що призвело до арешту та відправлення до концтабору у Заксенгаузені членів уряду, створеного в Львові під керівництвом Ярослава Стецька. Окупанти дозволили функціонувати лише десяти школам (гімназіям) на всій території Галичини та частини Волині, де проживало понад 6 мільйонів людей. Богдану пощастило: він став учнем однієї з цих шкіл у Чорткові, недалеко від Тернополя. На його думку, це була гімназія з висококваліфікованими викладачами та класичним навчальним планом, в якому були латина, старогрецька, природничі і соціальні науки, а також релігія. Найбільше враження на Богдана справив його вчитель релігії, монах-василіянин отець Дирда, який був єдиним викладачем, з яким учні могли спілкуватися не лише під час уроків, але й поза ними, відвідуючи разом цікаві куточки Галичини.

Оглядаючись на свій освітній шлях, Богдан Гаврилишин зауважив, що доля змусила його пройти через п'ять різних систем освіти п'ятьма різними мовами. Польська, українська та російська, українська та німецька (за відповідних окупаційних режимів), до того ж середню школу він закінчив у таборі для біженців у Німеччині, англійська - під час навчання на ступінь бакалавра й магістра в Університеті Торонто в Канаді, французька - для здобуття докторського диплома в Женеві.

Як він опинився в таборі для біженців у Німеччині? У липні 1944 року Богдан разом із другом Володьком, перебуваючи у Славському, зайшли до потяга, де пропонували пасажирам освіжаючі напої і потай закликали їх залишити вагон, щоб приєднатися до УПА. "Наше завдання було захоплюючим, але закінчилося плачевно. Нас спіймали німці, і ми отримали щось на зразок "запрошення", яке було важко проігнорувати". Їх відправили до Німеччини на примусові роботи, де довелося пережити майже рік важкої праці під жорстким контролем, з поганим харчуванням і без жодного "світла в кінці тунелю". Це тривало до травня 1945 року, коли війна завершилася. Чи варто детально описувати ті останні дев’ять місяців "німецького раю"? Навряд чи, - згадає він пізніше.

Світло в кінці тунелю для Гаврилишина символізувало отримання дозволу на еміграцію до Канади. В обмін на цей документ йому потрібно було погодитися працювати лісорубом в глибинці канадської провінції. По прибутті в порт Галіфакса його чекала триденна подорож на захід через безкраї простори Канади. У хатині, де його розмістили, було 16 ліжок, стіл і кілька лавок посередині, а також піч, виготовлена з бочки для нафти, з "димоходом" з металевої труби. Він спав, спрямувавши голову до стіни, а ноги - до печі. Згодом Богдан натрапив на вислів: "Якщо твоя голова знаходиться в холодильнику, а ноги - у печі, то в середньому ти маєш комфортну температуру". Життя лісорубів було надзвичайно тяжким і сумним. Вони працювали по 8-9 годин на день, з сокирою та дуговою пилкою, а деякі "досвідчені" лісоруби трудилися навіть сім днів на тиждень.

Емігранти з Європи суттєво відрізнялися від канадських лісорубів. Для них робота в лісах була лише способом досягти Канади, а потім і можливістю заощадити гроші. Дехто планував продовжити навчання, інші прагнули знайти гідну роботу в місті. Гаврилишин змушений був швидше завершити свою "лісорубську кар'єру" через необхідність лікування та інші обставини. Він обрав Торонто для свого проживання, щоб вступити до місцевого університету, і вирішив навчатися на факультеті інженерії. Незабаром він отримав звістку про прийняття на авіаційне відділення Університету Торонто. Його фотографія з'явилася в "Глоб енд Мейл", найбільш тиражованій газеті Канади, під заголовком: "Лісоруб-переселенець став студентом Університету Торонто". Далі була опублікована детальна історія життя Богдана, основана на інтерв'ю, яке з ним провели напередодні.

Після успішного закінчення університету Гаврилишин отримав чимало пропозицій. Найбільш привабливим було запрошення в уже згадану на початку алюмінієву компанію "Алкан". У ній звернули увагу на його здібності, талант і працьовитість. Після трьох років праці Богдана направили на однорічне стажування в женевському Центрі навчання менеджменту (ЦНМ). Після завершення навчання директор Центру доктор Пол Генні викликав Гаврилишина на довірливу розмову. Він сказав: "Я вийду на пенсію 25 грудня 1966 року". Богдан відповів: "Кожен колись має виходити на пенсію". Директор продовжив: "Але хтось має мене замінити, і ця людина повинна мати синтетичне мислення". Під цим, за спогадами Гаврилишина, він мав на увазі людину, яка розумітиме співвідношення між різними речами, сферами дослідження та буде спроможна синтезувати ці знання. "З наголосом додав, показуючи пальцем на мене: "А ти маєш синтетичне мислення". Я був шокований. Він пропонував мені, студенту, який щойно почав навчання на однорічному курсі з менеджменту, позицію директора за дев'ять років? Одразу ж відповів: "Поле, я не знатиму, чого навчати, як навчати, і мені це не подобається. Дякую, але я повернуся до Канади"".

Гаврилишин тоді повернувся в канадський "Алкан". Але та розмова не пройшла безслідно, не давала йому спокою. Переломним став вітальний дзвінок на Різдво від того ж таки доктора Генні, коли Богдан та його дружина Леоніда гостювали в її батьків у Торонто. Директор ЦНМ побажав їм щасливого Різдва й веселого Нового року, а потім, не церемонячись, випалив: "Чи хотів би ти повернутися до Женеви?". Богдан закляк, проте прокричав Лені, яка була в сусідній кімнаті: "Ти хотіла б поїхати до Женеви?". Вона подумала, що Богдан пожартував або просто планував подорож, і відповіла: "Чому б ні?". Богдан сказав Полу: "Так, я повернуся до Центру" і поклав слухавку. Саме в той момент він вирішив докорінно змінити свою кар'єру.

У ті дні та в довгому перельоті до Женеви він роздумував над тим, чого навчатиме своїх студентів. Зупинився на курсі "Соціологія економічного зростання", тому що хотів зрозуміти і донести слухачам, чому деякі країни розвивалися раніше і швидше, ніж інші, а також те, яку роль у цьому процесі відігравали люди, їхні цінності, знання, поведінка в робочому контексті. Метою курсу було не тільки дати студентам з різних країн знання, а й стимулювати їх до аналізу, осмислення почутого. Уже під час першої лекції Гаврилишин попросив кожного в аудиторії написати роботу з описом історії, сучасного стану та майбутніх перспектив розвитку економіки рідної країни. Після першого року викладання він багато дізнався про ментальність різних національностей.

Але в 1967 році Гаврилишин облишив викладання цього апробованого курсу, бо, за його словами, почав непокоїтися, що якщо швидке економічне зростання продовжуватиметься унаслідок зловживання природними ресурсами, породжуючи забруднення природи, вичерпування цих ресурсів, то довгострокові негативні наслідки для світу будуть дуже серйозними. Тоді ж він почав цікавитися Римським клубом, який створили в 1968 році всесвітньовідомі вчені Ауреліо Печчеї та Александр Кінг, що бачили покликання Клубу бути трибуною і каталізатором розв'язання глобальних проблем людства. Задумувався і створювався Римський клуб як незалежна експертна група інтелектуалів різних країн. До нього входить майже 100 видатних учених і мислителів, державних та громадських діячів.

Богдан Гаврилишин став одним із перших членів Римського клубу, що стало можливим завдяки його активній діяльності у Женевському Центрі. У 1960 році він обійняв посаду директора з навчання, а з 1968 по 1986 рік очолював ЦНМ, який у 1981 році був перейменований на Міжнародний інститут менеджменту (МІМ). Йому доводилося вирішувати безліч адміністративних, фінансових і організаційних питань, але він завжди залишався вірним своїй основній меті – займатися науковими дослідженнями, поглиблювати власні знання та ділитися ними зі студентами. Гаврилишин викладав курси з управління державами, економічного розвитку країн, управління міжнародними фінансовими операціями, а також світового бізнес-середовища та інших дисциплін. Його запрошували для консультацій державні діячі з різних країн.

"Доля була щедрою до мене, - писав він згодом. - Саме після обрання директором ЦНМ я почав багато подорожувати з різною метою до різних країн. На кінець 1970-х устиг побувати у майже 70 країнах на різних континентах. У кожній з країн я зробив щось корисне. Я не подорожував у ролі туриста. У багатьох країнах моя діяльність обмежувалася тим, що читав лекції, головував на національних, регіональних та міжнародних конференціях, займався консалтингом для багатонаціональних компаній, іноді давав деякі поради урядам. У певних країнах я був залучений до визначних подій і залишив слід по собі, серйозно вплинувши на подальший їхній розвиток. Так сталося в Австралії та Аргентині. Я неодноразово приїздив до Канади з прагненням віддячити за все те добро, яке дала мені ця країна".

Його думки були в пошані, державні керівники зверталися до нього за порадами. Він мав можливість зустрічатися та спілкуватися з видатними особистостями світового масштабу, такими як Індіра Ганді, Маргарет Тетчер, Гельмут Коль, Збіґнєв Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос і Сабуро Окіта.

І все ж особливо варто виділити роль Богдана Гаврилишина в заснуванні щорічного Економічного форуму в Давосі. Почалося все з відзначення 25-річчя з часу створення женевського Центру навчання менеджменту. Замість стандартного святкування (урочисте засідання, промови, вітання, застілля) вирішено було організувати масштабну навчальну подію. Під час обговорення прозвучала, зокрема, така пропозиція: у Східній Швейцарії, у Давосі, є відомий лижний курорт, де проводиться багато конференцій. А чому б не організувати там двотижневий симпозіум з менеджменту для майже 500 топменеджерів і назвати це "Європейський форум з менеджменту"? Ця ідея учасникам обговорення сподобалася. Тоді ж було вирішено відрядити в Давос викладача Центру Клауса Шваба для вивчення практичної можливості проведення такого заходу.

Форум відбувся у 1971 році, коли з різних куточків світу зібралися пів тисячі високопрофесійних діячів та керівників відомих компаній. Відкрив та модерував сесії директор Центру національного менеджменту Богдан Гаврилишин. Першим, хто виступив з доповіддю, став американський професор канадського походження Джон Ґелбрейт, який здобув популярність завдяки своїм бестселерам в галузі економіки. Так розпочалася знаменна епоха Давоських економічних форумів, що триває і донині. Сьогодні бути запрошеним на ці заходи, а особливо виступати на них, вважається великою честю для лідерів, президентів та прем’єрів із різних країн світу. Українці пишаються тим, що ініціатором і благословителем цих авторитетних форумів став син української землі, виходець з тернопільської області Богдан Дмитрович Гаврилишин.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Не міг він бути осторонь, коли Україна повернулася на шлях незалежного поступу й розвитку. Ще в 1970-х роках у своїх лекціях Богдан Гаврилишин прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу, а в книзі "Дороговкази у майбутнє" пояснив, чому це має статися. За його твердженнями, він, звісно, не міг точно передбачити, коли і як це станеться. Але в 1984-му остаточно вирішив повернутися в Україну й оголосив, що через два роки збирається піти на пенсію.

Богданові Гаврилишину влаштували прекрасне двохдневне святкування, на яке зібрали 400 гостей, серед яких був і голова компанії "Алкан" Девід Кулвер. Під час свого виступу у нього на очах з'явилися сльози. "Є багато вчителів, але за своє життя я зустрів лише двох справжніх майстрів, і ви - один із них," - зазначив він, звертаючись до Гаврилишина. Усі, хто виступав, відзначали, що його роль директора була для нього не просто роботою, а справжньою місією.

Лише в 1988 році Богдан та Леоніда Гаврилишини отримали запрошення від Товариства "Україна" відвідати свою батьківщину. З самого початку їхнього візиту Богданові Дмитровичу запам'яталася зустріч в Інституті літератури з директором Миколою Жулинським, а також жвава дискусія в Спілці письменників з Дмитром Павличком. "В один із моментів ми сиділи за більярдним столом, і я описував, яким має бути суспільний устрій, що потрібно створити в Україні після здобуття незалежності".

Під час своїх перших двох візитів до Києва Гаврилишин активно спостерігав за місцевим життям, слухав, вивчав культуру, спілкувався з людьми та встановлював нові зв'язки. З третьої поїздки він почав проявляти більшу ініціативу. Його запросили до інституту, що пропонує спеціальні програми для вищих керівників, де він виступив з лекцією перед викладацьким складом. Повернувшись до Женеви, Гаврилишин розробив концепцію створення в Києві Міжнародного інституту менеджменту. План полягав у заснуванні інституту як спільного проекту між МІМ Женеви та Інститутом економіки Академії наук України. З Женеви мали надійти 500 тисяч доларів США та бібліотека з літератури з менеджменту, а українська Академія наук інвестувала 600 тисяч карбованців. 2 січня 1990 року розпочалась перша програма інституту. Навіть московська газета "Известия" зазначила: "Якщо ви прагнете дізнатися про управління бізнесом, вам варто відвідати Київ". Інститут дійсно став важливим мостом у сучасний діловий світ для сотень українських підприємців.

Серед багатьох ініціатив та проектів, в реалізації яких Богдан Гаврилишин вніс свої знання та талант, варто згадати і Міжнародний фонд "Відродження". Під час зустрічі з Джорджем Соросом у Римському клубі, американський фінансист поділився деталями роботи свого благодійного фонду в Москві і поцікавився можливістю відкриття його відділення в Києві. Гаврилишин відповів, що час вже втрачено, але запропонував, що якщо Сорос хоче допомогти Україні, слід створити окрему фундацію в Києві. Сорос запитав, чи готовий Гаврилишин очолити цю фундацію, і він дав свою згоду. Таким чином, розпочалась діяльність фонду Сороса в Україні. У 1996 році, перебуваючи в Києві, Сорос відзначив, що київське "Відродження" є одним з найуспішніших серед понад 40 фондів його мережі.

Ще один вартісний приклад – це Консультативно-дорадча рада. Коли Леонід Кравчук обіймав посаду голови Верховної Ради України, він відвідав Світовий економічний форум у Давосі, а потім вирушив до Женеви. Після вечері він відійшов убік з Гаврилишиним і запропонував йому стати своїм радником. Гаврилишин відмовився, але натомість запропонував ідею створення групи консультантів, що отримала назву Консультативно-дорадча рада. Ця рада складалася з видатних особистостей з різних країн, які могли б надавати рекомендації Верховній Раді, що представляла різноманітні політичні погляди. Кравчук одразу погодився з цією ініціативою. Гаврилишин підготував документ, що визначав коло обов'язків ради та основні принципи її функціонування. Далі він звернувся до знайомих людей, більшість з яких були його давніми друзями. Це були авторитетні особи з політичним досвідом, які працювали в законодавчих та виконавчих органах влади своїх країн, а також мали міжнародний досвід та репутацію. Всі, до кого звертався Богдан Гаврилишин, охоче прийняли його пропозицію. 12 березня 1991 року Президія Верховної Ради ухвалила рішення про офіційне створення Консультативної ради. Вона діяла активно до березня 1998 року, коли була розпущена у зв'язку з прийняттям нової Конституції України, яка скасувала президію парламенту.

Варто згадати й Американо-український дорадчий комітет, створений з ініціативи Збіґнєва Бжезінського, у якому Богдан Гаврилишин був відповідальним за його українську сторону, до якої в різні роки входили такі авторитетні політики, дипломати, економісти, як Володимир Горбулін, Володимир Василенко, Віктор Пинзеник, Євген Марчук, Антон Бутейко, Борис Тарасюк, Леонід Кравчук, Роман Шпек.

Було безліч інших ініціатив та значних справ, які можна віднести до досягнень Гаврилишина або тих, у яких він брав активну участь. Однак, слід також згадати його роль як радника для президентів, прем’єр-міністрів та голів Верховної Ради України. Він сам зазначав, що найцікавіше йому було працювати з Леонідом Кравчуком. Цей досвід був не лише захоплюючим, але й складним. Цікавість полягала в тому, що Кравчук виявляв неабияку кмітливість, умів уважно слухати та враховувати поради, а також ухвалювати оперативні рішення, коли мала місце необхідна інформація. Ключові фігури в адміністрації були патріотами, і більшість з них володіли значними знаннями. У своїх спогадах Гаврилишин особливо відзначав Антона Бутейка як цілісну й сміливу особистість. Він став свідком однієї телефонної розмови Бутейка з Кравчуком, під час якої Бутейко сказав: "Леоніде Макаровичу, я надав вам найкращі рекомендації для дій і дотримуюсь їх. Якщо це вам не підходить, можете мене звільнити". Проте, його не звільнили. Складність спілкування з Кравчуком полягала в тому, що той не мав достатньо знань у сфері економіки.

Узагальнюючи свої враження від ролі радника, Богдан Гаврилишин за рік до своєї смерті з жалем констатував, що всі президенти України ігнорували його поради. На його думку, це була марна трата часу. Вони мали небагато знань, щоб їм можна було щось порадити. Він також вважав, що під час розпаду Радянського Союзу в нас був фантастичний шанс створити не лише незалежну державу, а добру державу. Шансом цим ніхто не скористався. "Біда полягає в тому, що небагато з тих людей, на чию голову впала нова держава, були патріотами. І проблеми почалися ще від перших виборів президента. Якби мрійники та ідеалісти тоді розуміли, що мусять висунути єдиного кандидата, то першим президентом незалежної України став би В'ячеслав Чорновіл", - якось зазначив він.

ЯКИМИ ВІДКРИВАЛИСЯ ПЕРСПЕКТИВИ І ЯКЕ БУДЬ-ЯКЕ МАЙБУТНЄ ЧЕКАЄ УКРАЇНУ В ЙОГО ОЧАХ

Мені пощастило неодноразово зустрічатися та спілкуватися з Богданом Гаврилишиним. Зокрема, під час закордонних візитів керівників Української держави та уряду, у яких він на правах радника брав участь. Переважно Гаврилишин сидів у другому салоні літака "Україна", відведеному для членів офіційної делегації. Ми, журналісти та супроводжувачі делегації, займали третій салон. Але під час багатогодинних перельотів у нас була можливість вільно відвідувати другий салон, брати коментарі в його поінформованих пасажирів. Під час одного з повернень до Києва я звернувся до Богдана Гаврилишина з пропозицією зустрітися в Києві для інтерв'ю з ним для книги "Світ відкриває Україну", над якою я тоді працював, зокрема, поділитися прогнозами щодо перспектив нашої країни та шляхів її утвердження на міжнародній арені.

"Якщо вам це підходить, я готовий поділитися своїми думками прямо зараз," - промовив Богдан Дмитрович.

Хоча час був пізній, а втома від подорожі давала про себе знати, і умови для розмови в переповненому літаку були не найзручнішими, він все ж таки одразу ж перейшов до суті і поділився своїми думками, прогнозами, частини яких пропоную вашій увазі в цьому блозі. Вважаю, що їхня актуальність залишається навіть сьогодні. Ось його слова:

Моя відповідь на запитання про те, який шлях розвитку потрібно вибрати Україні, є чіткою: необхідно інтегруватися із Західною Європою.

Спробую пояснити свою відповідь. У процесі інтеграції з Заходом, зокрема з Європейським Союзом, Україна має можливість скористатися значним досвідом західноєвропейських країн. Це дозволить їй створити вдосконалену систему законодавства, яка вже була ефективно впроваджена в цих країнах і відповідає сучасним вимогам. Навіть під час асоційованого членства ЄС надає країнам-учасницям підтримку, що є критично важливим для трансформації економічної структури кожної з них. Це передусім стосується переходу від матеріаломістких до наукомістких галузей економіки. Для цього в рамках Європейського Союзу функціонують спеціальні структурні фонди, загальний обсяг яких на п'ятирічний термін становить 110 мільярдів доларів США.

Наскiльки ефективна така допомога, про це може свiдчити приклад таких країн, як Iспанiя, Португалiя, Грецiя, Фiнляндiя. До вступу в ЄС це були небагатi країни, в усякому разi, бiднiшi, нiж держави-засновницi Союзу. Але через пiдтримку ЄС i головно через уже згадуванi структурнi фонди, а також завдяки субсидiям для сiльського господарства цi країни зробили iстотний прогрес у своєму економiчному розвиткові, значно зрiс рiвень життя їхнiх громадян.

І ще один аспект. Європа повинна стати для нас ключовим комерційним партнером, адже наші економіки можуть взаємодоповнюватися та підтримувати одна одну.

Окрім економічних вигод, зближення з Європейським Союзом приносить і політичні переваги. Приєднавшись до Союзу, Україна зможе зберегти свій суверенітет, водночас підвищуючи свій політичний вплив на міжнародній арені. Що також важливо, це зміцнить її безпеку, навіть якщо країна не стане членом НАТО.

Чому я рішуче підтримую ідею зближення з Європейським Союзом, а не прагну вступу України до так званого Слов'янського Союзу? Моя глибока переконаність полягає в тому, що Росія та Білорусь не здатні допомогти Україні досягти вищих стандартів життя та розвитку. Адже Росія продовжуватиме покладатися на свої природні ресурси, зокрема, на експорт нафти та газу, натомість, країни на кшталт Японії чи Кореї, які не мають власних енергоносіїв, орієнтуються на інтенсивні фактори економічного зростання.

Чи можливо сьогодні обговорювати перспективи вступу України до ЄС? Наразі шлях до Союзу залишається закритим. Це пов'язано з тим, що наша економічна система ще не пройшла необхідні зміни. Крім того, в політичній сфері існує чимало питань, які потребують вирішення.

Не варто забувати і про чергу на вступ до ЄС. Лише Польща, можливо, бажає бачити Україну серед основних кандидатів, адже для інших країн це означає зменшення фінансової підтримки з фондів Європейського Союзу.

Що ж до самого ЄС, то приєднання України для нього має скорше полiтичний, нiж економiчний мотив. Бо якщо Україна iнтегруватиметься в європейське спiвтовариство, то це змiцнюватиме мир i стабiльнiсть на нашому континентi, вестиме до зникнення протистояння мiж його захiдною i схiдною частинами.

Ще однією важливою проблемою, яку слід підкреслити, є майбутнє українського села. Воно потребує відродження, а праця в цих регіонах має відповідати сучасним стандартам. Неприпустимо бездумно витрачати безцінний ресурс, яким є наша земля, зокрема українські чорноземи. Водночас варто враховувати серйозну конкуренцію з боку аграріїв інших країн Європи. У сьогоднішньому світі існує парадокс: поряд із перенасиченням ринку продовольством у розвинених країнах мільйони людей у бідніших регіонах постійно стикаються з голодом. Українське село здатне не лише забезпечити продовольством 50-мільйонне населення нашої країни, а й експортувати свою продукцію. Проте для цього необхідно розвивати не лише виробництво, а й переробку. Я вважаю, що імпорт аграрної продукції в Україну був би злочином. Проте не слід покладати всі сподівання на те, що саме сільське господарство може стати основою економічного прориву України. Розвиваючи аграрний сектор, ми повинні акцентувати увагу на сучасних технологіях, створення яких приносить значно швидкіші та ефективніші економічні результати.

Сто років тому, в бідній селянській родині, в простій хатині з солом'яним дахом і глинобитною підлогою, з'явилася на світ людина, якій судилося пройти шлях, позначений труднощами, і стати знаною особистістю, прославивши не лише себе, а й свій рід та українську націю. Як зауважив видатний український релігійний діяч Блаженніший Любомир Гузар, говорячи про Богдана Гаврилишина: "У надзвичайно важких і несприятливих умовах Богдан не здався, не зломився, а завдяки своїй самовідданій і послідовній праці досяг значних успіхів".

Він є одним з тих українців, яких доля змусила залишити свою батьківщину, але Боже провидіння знову привело їх назад. Навіть після того, як провів більшу частину свого життя за межами України, він завжди і всюди представлявся як: "Богдан Гаврилишин, українець".