Влада Молчанова поділилася історією про те, як Київ організовував свою оборону в самі перші дні великого конфлікту.
Чотири роки тому розпочалась велика російська агресія. Це був трагічний та визначальний момент не лише для нашої країни, але й для мене особисто. Тоді я та моя сім'я прийняли рішення залишитися в Україні, у Києві. Сьогодні я хотів би згадати ті дні, особливо враховуючи, що політика знову починає витісняти ті цінності та принципи, які допомогли нам як нації вистояти у 2022 році.
23 лютого ввечері відбулася зустріч представників великого бізнесу з Президентом, на якій я мала честь бути присутньою. Атмосфера була напруженою, і це відчували всі, хоча ніхто прямо не висловлював думки про те, що вже наступного дня може розпочатися повномасштабний конфлікт.
Обговорювали напруженість, ризики та відповідальність. Президент звернувся до підприємців з ясним закликом: залишайтеся в країні, не покидайте її, адже необхідно підтримати економіку, зберегти робочі місця та допомогти державі. Він підкреслив, що країна пам'ятатиме цю підтримку, і закликав всіх витримати цей складний період разом. Тоді багато хто вважав, що ситуація триватиме лише кілька тижнів, максимум – декілька місяців.
Я повернулася додому в пізню пору. Моя родина зібралася разом, щоб вирішити, які кроки нам слід зробити. Одностайно вирішили: залишаємося тут і готові захищати нашу країну та рідне місто за будь-яких обставин. І вже вночі почули перші вибухи. Це був той момент, коли найстрашніші прогнози справдилися.
Місто переживало справжній шок. У перші тижні його життя, здавалось, зупинилося. Проте, в той же час, я стала свідком того, як кияни взялися за зброю і вирушили захищати своє місто. Якщо оцінювати ситуацію з холодним розумом, це був справжній подвиг. Автомати роздавали прямо з автомобілів, а люди без військового досвіду ставали на блокпости та вступали до тероборони. Для мене це стало одним із найяскравіших проявів людського духу і національної єдності.
Практично всі шляхи, що ведуть до Києва, опинилися під контролем окупантів, що поставило під загрозу продовольче забезпечення цього багатомільйонного мегаполісу. Однак нам вдалося швидко налагодити нові маршрути для вантажівок, і ми почали заповнювати склади, щоб створити резерв на випадок повної блокади столиці.
В ті дні дуже допомогли наші львівські партнери - вони одразу включилися і почали надсилати транспорт з борошном, тушонкою, продуктами довготривалого зберігання. Це була реальна підтримка в той момент, коли місто могло опинитися в повній ізоляції.
У перший тиждень були заявки від міської влади Києва на харчування близько семи тисяч людей, в основному - захисників столиці. Ми готували на всіх доступних кухнях, випікали хліб у бомбосховищі й розвозили їжу по десяти батальйонах ТРО. Їздити доводилося під обстрілами, зокрема, на позиції наших захисників в передмісті.
Ніколи не зможу стерти з пам'яті обличчя наших юнаків та дівчат, які в ті дні несли службу на оборонних позиціях. Це були звичайні кияни, без попереднього досвіду чи спеціальної підготовки, але саме завдяки їхньому героїзму Київ витримав.
Також в моїй пам’яті назавжди залишився один з молебнів за хлопців і дівчат, які захищали "Азовсталь". У Маріуполі тоді відбувалися надзвичайно трагічні події, частина захисників вже потрапила в полон, і ми разом з азовцями, які тільки готувалися вирушити на передову, підносили молитви за них.
Згадую, як у ті складні дні найбільшу підтримку надавали прості люди - водії вантажівок, оператори маніпуляторів, охоронці та робітники. Саме вони залишилися на місцях і проявили справжню мужність. У той же час багато керівників та великих підприємців просто зникли з поля зору. У Київ залишилися лише небагато, і саме на них трималася вся ситуація.
Окрема тема – це барикади. У місті майже не залишилося будівельників. Нам доводилося шукати людей, техніку та ресурси практично вручну. Ми знаходили маніпулятори, шукали ключі та домовлялися з водіями, готовими взяти на себе кермо.
Шукали фундаментні блоки, плити перекриття, усе, що можна було використати як фізичну перешкоду. Недобудовані об'єкти частково розбиралися - бетонні плити вивозилися й ставали бар'єрами на під'їздах до Києва.
Доступ до під'їздів блокували всім можливим, аби ускладнити пересування важкої техніки. Усе це відбувалося стрімко, без чітких настанов, в умовах повної невизначеності. У той же час ми постійно слідкували за новинами, перебуваючи в телеграм-каналах, намагалися з'ясувати, що відбувається і де може бути потрібна підтримка.
Мій чоловік і сини в той час займалися організацією логістики, а ресторани старшого сина масово готували обіди, які в першу чергу доставляли літнім киянам та бійцям ТРО. Це було для мене надзвичайно важливо – усвідомлювати, що моя родина не лише поруч, а й активно бере на себе відповідальність у цей складний момент.
Безліч наших працівників з різних секторів шукали підтримки та порад, адже кожен прагнув зрозуміти, як жити далі — чи буде робота, чи зможуть вони забезпечити свої родини. Я вдячний своїм товаришам та колегам, які залишилися поруч і допомогли подолати ці труднощі. Всі активно долучилися до справи, навіть наш пес Грей, який надійно охороняв склади з гуманітарною допомогою.
Якщо говорити про емоції, то найбільший страх того часу - це загроза окупації Києва. Усі мої діти були тут, мої батьки були тут, і головний страх в той момент був за родину. Згодом, після Бучі, стало зрозуміло, що це не абстракція. В той час ми також допомагали людям, яким вдалося вирватися з окупації. Їх історії глибоко шокували.
Також пригадую, що лікарні, зокрема Охматдит, потребували особливої підтримки. Там перебували онкохворі діти разом із батьками, і їм бракувало найнеобхіднішого - від продуктів харчування до засобів гігієни. Згодом стало очевидно, що потрібно організувати автобуси для евакуації цих дітей та їхніх родин...
Після того, як Київщина була звільнена від загарбників, стало ясно, в якому напрямку слід рухатися далі. Я заснувала благодійний фонд, що дозволило нам активніше співпрацювати з фронтом, надаючи технічну допомогу та системну підтримку військовим. Проте особливо яскраво усвідомила, яку важливу роль відіграє бізнес у зміцненні стійкості та обороноздатності нашої країни.
Бізнес — це можливості для родин військовослужбовців, це сплата податків, це підтримка армії, це відновлення зруйнованого, це інвестиції в майбутнє навіть у складних умовах, коли немає електрики та опалення. Усі ми усвідомлювали, що нас чекають труднощі, але ніхто не міг передбачити, що вони будуть настільки серйозними. Я вважаю, що ті, хто залишився і продовжує працювати в Україні, заслуговують на велику пошану та визнання.
Глибока шана всім, хто в той час став на захист України і продовжує це робити сьогодні. Українським політикам та тим, хто намагається знаходити ворогів серед своїх, хочу наголосити: поки триває війна, наш єдиний пріоритет – це витримати й здобути перемогу.
Витоки
Про авторку. Засновниця Stolitsa Group та благодійного фонду Владислави Молчанової.