Вони віддали свої життя за Україну. Старший солдат Василь Дорошенко.

Лицар, пластун, книголюб, філософ, історик, інтелектуал, волонтер, мандрівник, воїн. Саме такими словами описують рідні та друзі Василя Дорошенка, відомого як "Паладін", бійця Третьої штурмової бригади.

Василь Дорошенко трагічно загинув 13 серпня 2023 року в районі Кліщіївки в Донецькій області. Тепер його вік залишиться назавжди 28 років, повідомляє Репортер.

I'm unable to access content from external links, including YouTube videos. However, if you can provide me with a summary or key points from the video, I'd be happy to help you make that text unique!

Василь був найстаршим з трьох синів і, за словами матері Олександри Дорошенко, після смерті батька замінив його меншим братам.

Він став справжнім лідером для своїх братів. Мати згадує, що він завжди відчував глибоку відповідальність за кожного з них.

Коли розпочалося масштабне вторгнення, середній брат Павло отримав повістку і вирушив на фронт. Він потрапив до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, де брав участь у бойових діях на Донецькому напрямку.

Через місяць до лав добровольців приєднався і Василь. Мати згадує, що він повернувся з військового комісаріату одразу з бойовим повісткою в руках.

"Мамо, я вирушаю завтра", - пригадує пані Олександра. - Його рішення частково стало наслідком обстрілу вокзалу в Краматорську, де загинуло і постраждало багато людей, у тому числі діти. Це сильно його вразило. Він сказав: "Я не можу залишатися вдома, коли гинуть діти".

Мати згадує, як Василь вперше прийшов у відпустку. Зробив сюрприз - у школі, де працювала мама, постукав в учительську, відкрив двері й сказав: "Лесю Василівну, можна?".

Це були моменти щастя, просякнуті сльозами, - згадує Олександра Дорошенко. - Я запитала: "Васильку, чи хотів би ти залишитися вдома?". Він відповів: "Ні, не можу. Там мої друзі, я несу відповідальність за всіх, я повинен бути з ними". Він був справжнім патріотом України – за свою країну, за рідну мову.

З раннього віку Василь проявляв великий інтерес до історії, особливо досліджуючи коріння свого роду. Цю пристрасть до української історії він успадкував від свого дідуся. У їхньому домі знаходилася вражаюча бібліотека, наповнена великими збірниками та товстими книгами, присвяченими саме історичним темам.

І саме звідти Василь знайшов велику любов до України, до свого рідного краю, адже для нього рідне завжди залишалося найціннішим, - розповідає мати. - Він володів багатьма мовами - польською, німецькою, англійською та івритом. Постійно прагнув до самовдосконалення та знань. Казав, що, незважаючи на війну, навчання завжди залишатиметься важливим.

Про глибоку пристрасть онука до читання свідчить і бабуся Марія. До речі, Василь вирішив передати частину своєї вражаючої бібліотеки протестантській церкві у Львові. Це значна колекція книжок – історичних, нон-фікшн та художніх творів.

Василько як читав, то основні думки підкреслював олівчиком, - пригадує бабуся. - Я його питала: "Дитино, для чого ти такі об'ємні книжки читаєш? Що вони тобі дадуть?". А він відповідав: "Бабусю, я шукаю в цих книжках причини і шляхи виходу тої чи іншої країни із критичних ситуацій. А може? я колись стану президентом і буду використовувати ці можливості для розвитку України". І ми посміялися з тих слів.

Нещодавно бабуся Марія розглядала книжки свого онука. В одній із них, під назвою "Плутократи. Епоха нових багатіїв та занепад старої системи", вона натрапила на підпис на першій сторінці: "Майбутньому президенту".

Всі, хто мав можливість спілкуватися з Васильком, відзначали в ньому потенціал зробити значний внесок для України, - зазначає пані Марія.

Василь Дорошенко, дядько загиблого воїна, поділився спогадами про волонтерську роботу "Паладіна". Жартує, мовляв, не лише книжками захоплювався племінник. Свого часу він лишив навчання у Польщі, аби бути корисним під час Майдану.

Після цього він відвідував акції підтримки в різних містах, зокрема у Луганську, Донецьку та навіть у Криму, - ділиться дядько. - З Криму він встиг втекти всього за кілька днів до початку окупації. Він завжди охоче брався за будь-яку справу, що приносила користь спільноті.

Значущим місцем для Василя Дорошенка стало село Уніж, розташоване на Городенківщині. Саме там, на місці колишньої ферми, проходили численні фестивалі, вишколи та табори. Одного разу, в 2015 році, Василь разом із дядьком вирушили туди на толоку.

"Ми займалися розчищенням старого, занедбаного саду, який на той момент перетворився на справжній ліс," - згадує дядько. - "Протягом двох днів ми пиляли дерева, рубали і тягнули. Василь трудився стільки, скільки було потрібно. Ввечері, коли ми нарешті оцінили результати нашої праці і сіли за вечерю, він був дуже щасливий. Ми мали розмову про майбутнє, і він підкреслював, наскільки важливо підтримувати такі ініціативи. Він наголошував на значущості об'єднання української спільноти саме в цей час."

Василь згодом відвідував Уніж, де брав участь в організації фермерського господарства. Він займався виготовленням сиру, пресуванням яблук для соку, а також вирощував овочі на городі.

"Я жартував, що в нього вдома є свій город," - згадує дядько. "Але він став серйозним і відповідав: 'Це зовсім не те. Я роблю це не для себе, а для громади. Влітку до нас приїдуть діти з пластового табору, тому я висаджую рослини, щоб вони могли поживитися цим урожаем.'"

Коли розпочалась повномасштабна агресія, Василь активно займався волонтерством на вокзалі у Львові. Він зустрічав прибулих людей і допомагав їм знайти житло.

Він розкрив мені секрет: щоб стати волонтером, потрібно лише добре серце і трохи рішучості, - ділиться дядько. - Немає потреби у великих капіталах, безлічі вільного часу чи особливих обставин, які б вас підштовхнули. Головне – це бажання робити добрі справи, знаходити однодумців і разом формувати українську спільноту, про яку він мріяв. Він усвідомлював, наскільки важливим є волонтерський рух.

Наталя Снітинська, близька подруга Василя Дорошенка, згадує, як вони познайомились. Василь зачепив її своєю прямолінійністю, відвертістю, жагою до боротьби та справедливості.

В грудні, напередодні Різдва, він приїхав у відпустку і завітав на різдвяний вечір для молоді, - згадує Наталя. - Він був у формі військового. Я відчувала певний трепет, адже не знала, як правильно спілкуватися з військовослужбовцем, щоб не образити його. Але коли побачила його усмішку, відкритість і доброту, зрозуміла, що він кардинально відрізняється від нас, цивільних. У нього було більше любові та світла. Мій звичний підхід до спілкування просто зламався.

Того вечора Наталя і Василь не відривалися один від одного. Він поділився історіями про свій Telegram-канал, де детально висвітлював військові будні і ділився всім, як є насправді. Тоді його бригада перебувала на полігоні, а у нього в душі зріло бажання вирушити на фронт.

Вона зазначила, що Василь завжди прагнув свободи, і, оскільки шукав її, знайшов у вірі. Перед кожним боєм він обов'язково молився за своїх товаришів.

Читайте також: У Тязеві презентували книгу загиблого бійця 3 штурмової бригади Василя Дорошенка

Це вражає, коли ти там, серед війни, але ти не ожесточився, не озлобився, а навпаки, - каже Наталя. - Він чесний лицар і, взявши відповідальність за себе, за свою країну, за свою сім'ю, за своїх друзів, він показав приклад. Він боровся проти темряви, бо знав, що Христос переміг темряву і воскрес. І я вірю в те, що зараз Василь воскрес разом з Христом і він є на небесах. Ми вже пройшли цей етап горювання? і я знаю, що зустрінуся з ним там. Повірте, це радість - розуміти, що є надія на зустріч.

Друзі скопіювали тексти Василя Дорошенка з його телеграм-каналу. Можливо, вони ляжуть у майбутню книгу. І вже точно будуть у книзі Марини Мірзаєвої, історикині та військової Третьої штурмової бригади. Вона пише книгу спогадів бійців.

Нещодавно в Тязеві, рідному містечку Василя Дорошенка, відбулася презентація збірки, що містить його поезії, прозу та спогади про нього. Це видання отримало назву "Паладін", яке також слугувало його позивним.

«Я ніколи не зможу висловити це так, як робив Василь», - з усмішкою зізнається Наталя Снітинська. - «Це була неймовірна емоція, сповнена життя та глибини. Він мав унікальний талант слухати. Міг поставити такі запитання, які відкривали справжню суть людини. Василь вмів перетворити нас у людей».

Я познайомився з Василем ще до початку війни. Ми зустрічалися в Києві на форумі молодих політиків, - ділиться спогадами побратим "Паладіна" Віталій Федорінін. - Він мріяв про створення нової, незалежної та сучасної України. Все йшло за планом, але почалася війна, і Василь вирушив виконувати іншу місію.

За словами побратима, у Третій штурмовій Василь став прикладом для бійців. Він був водієм бойової машини, тож вони почувалися впевнено, коли він віз їх на позиції, на штурми.

Ми активно долучалися до захисту Бахмута, відстоюючи "Дорогу життя", і саме тоді Василь продемонстрував свою відвагу, - зазначає товариш по службі. - Він сміливо керував своїм броньованим автомобілем, доставляючи бійців і евакуюючи поранених, пробираючись через окопи, що були по пояс у болоті. Він виявив себе справжнім воїном.

У травні Василь і сам отримав поранення, але ще вивіз багато поранених побратимів.

Він висадив десант і відкрив вогонь по лісовій смузі, перебуваючи в броньовику. Почали підвозити поранених. І коли він уже намагався вийти з тилу, його броньовик було пробито наскрізь гранатометом, - згадує товариш по службі.

Василь з'явився на світ у селі Тязів, неподалік Івано-Франківська. Після завершення навчання в місцевій школі, він продовжив освіту, обравши спеціальність "Фінанси та кредит" в Івано-Франківському державному коледжі технологій і бізнесу. Пізніше вирушив на навчання до Гданська, Польща. Проте, через початок Євромайдану, він вирішив залишити навчання і повернутися в Україну, де став активним учасником протестів.

Крім того, Василь мав досвід пластунства, працюючи виховником та інструктором в станиці "Івано-Франківськ", перш ніж переїхати до Львова, де приєднався до станиці "Львів". У Львові він також став активним членом товариства істориків і реконструкторів під назвою "Лицарський орден Паладинів". Саме звідси він обрав собі позивний "Паладін", коли вирушив на фронт.

У Львові Василь отримував освіту на історичному факультеті Українського католицького університету, а паралельно навчався на юридичному відділенні "Львівської політехніки" за заочною формою.

Дорошенко трудився в компанії "Терра Ресайклінг", яка спеціалізувалася на розподілі відходів, а також у книгарні "Є". Він мав пристрасть до подорожей автостопом і читання книг. Займався творчістю, створюючи прозу та поезію. Крім того, він очолював протестантський молодіжний рух "Реверс".

Крім того, Василь працював у команді громадської організації "Зелена Коробка", де займався питаннями логістики та реалізації продукції. Він багато зусиль витратив на розвиток громадської сортувальні. Також активно волонтерив у ГО "Тарілка".

Від початку масштабної агресії я проходив службу в 45-й окремій артилерійській бригаді, а з лютого 2023 року був переведений до Третьої штурмової бригади.

Нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, а також почесним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України "Золотий хрест". Крім того, удостоєний Залізного Пластового хреста.