Урожай конфлікту: чи можливо досягти компромісу в аграрному суперечці між Україною та Польщею?

Попри те, що Варшава є і залишається одним із ключових партнерів Києва у протистоянні з Росією, аграрний сектор викликає найбільші суперечки між українською та польською сторонами.

Протести аграріїв, перекриті кордони та розсипане зерно - ці образи залишаться в пам'яті польського та українського народів на тривалий час.

Хоча Варшава була та залишається одним із головних союзників Києва у війні з Росією, саме сільське господарство стало джерелом найгостріших суперечок.

Однак, згідно з аналітичним звітом Фундації ім. Стефана Баторія під назвою "Podzielone plony" ("Поділені врожаї"), приєднання України до Європейського Союзу не завжди стане причиною торгової війни в аграрній сфері.

Протилежно, це може стати можливістю, але лише за умови, що обидві сторони засвоять уроки з минулих криз, а Брюссель розробить ефективні рішення.

Сільське господарство в Польщі та Україні – це не просто сукупність статистичних даних, а глибокий аспект культури, історичної спадщини та основа національної безпеки. Тому не варто дивуватися, що ця галузь викликає набагато більший емоційний відгук, ніж інші сектори економіки.

У 2023 році польські аграрії заблокували прикордонні пункти, внаслідок чого вантажівки з українським зерном опинилися в заторах, що розтягувалися на кілька кілометрів. У соцмережах ширилися відео, на яких було видно, як зерно висипається на землю.

Для поляків це стало звичним знаком опору, тоді як для українців - образою святині. Українське суспільство, яке все ще несе в собі важку пам'ять про Голодомор, не готове усвідомити, що знищення пшениці може використовуватися як засіб політичного маніпулювання.

Однак корінь конфлікту полягає не тільки у вартості пшениці.

В основі конфлікту - зіткнення двох різних моделей розвитку сільського господарства.

Польська модель заснована на дрібних, переважно сімейних господарствах, підсилених потужним переробним сектором і експортом продукції з високою доданою вартістю.

В Україні ж галузь зосереджена в руках агрокомпаній, які спеціалізуються на масовому виробництві сировини для міжнародного ринку.

У ранніх 1990-х роках Україна демонструвала вищий рівень валового внутрішнього продукту порівняно з Польщею та мала значно більші аграрні можливості. Чорноземи України традиційно вважалися найпліднішими ґрунтами на континенті. Здавалося, що Київ стане лідером у процесі модернізації. Проте, ситуація склалася зовсім інакше.

Польща пережила суттєву трансформацію завдяки проведеним реформам і приєднанню до Європейського Союзу. У 2004 році країна отримала можливість користуватися європейськими фондами та ринками, що сприяло значному притоку інвестицій, зокрема в аграрний сектор.

Який результат? Протягом тридцяти років валовий внутрішній продукт на душу населення в Польщі зріс майже у вісім разів у порівнянні з Україною. Крім того, Польща стала одним з ключових експортерів сільськогосподарської продукції в Європейському Союзі та важливим учасником на світовій арені.

Україна опинилася у стані затримки через незавершені реформи. Здійснені зміни виявилися поверхневими, а корупція та політична нестабільність заважали прогресу. Війна, що триває з 2014 року, ще більше ускладнила ситуацію.

Аграрний сектор продовжує відігравати важливу роль в економіці, хоча й в основному в якості постачальника сировини. Сьогодні українські фермери займають почесне місце серед провідних світових експортерів пшениці, кукурудзи та олії з соняшника.

Однак Україна так і не здобула значної переробної промисловості.

Польща зробила акцент на інвестиціях у м'ясні комбінати, молочні заводи та переробку фруктів і овочів, які забезпечують готову продукцію для закордонних ринків. Натомість Україна, в основному, продовжує експортувати зерно та насіння.

Це нагадує дві гілки одного дерева: одна з них розширюється вбік, утворюючи нові відростки, тоді як інша прагне піднятися вгору, але не має добре розвинутої крони. Тепер ці дві моделі повинні зійтися на єдиному ринку.

Торговельні відносини між Польщею та Україною зазвичай вважаються прикладом успішного співробітництва.

Польща експортує в Україну продукцію на суму, що перевищує 50 мільярдів злотих, в той час як імпорт становить приблизно 20 мільярдів. Перевага в цій ситуації є безсумнівною.

Проте в аграрному секторі ситуація виглядає інакше. У 2023 році Польща зіткнулася з дефіцитом, який становив приблизно 3 мільярди злотих. Основною причиною цього стали імпортні партії дешевих сировин, таких як зерно, ріпак, кукурудза та соняшникова олія. Саме ці товари чинять тиск на закупівельні ціни в Польщі, викликаючи занепокоєння у фермерів.

Водночас польські компанії вибудовують перевагу в іншій ніші. У магазинах Києва чи Львова легко знайти польські сири, йогурти, солодощі та ковбаси.

Згідно з інформацією, викладеною у звіті, 58% польського експорту продуктів харчування до України складають оброблені товари та корми для тварин.

Ця асиметрія - Україна постачає сировину, тоді як Польща реалізує готову продукцію, що є вигідним для Варшави.

Але з моментом вступу України до ЄС вона може поступово зникнути. Якщо українські компанії отримають доступ до європейських фондів і почнуть інвестувати в переробку, вони стануть безпосередніми конкурентами польських брендів.

Серед польських аграріїв зростає тривога: "Ми не зможемо конкурувати з українським урожаем".

Агрокомпанії зі сходу обробляють величезні площі, використовуючи більш доступну робочу силу та легший доступ до земельних ресурсів. Коли вони виводять на ринок мільйони тонн зерна, це призводить до зниження закупівельних цін у Польщі.

Найбільш уразливими продовжують бути малі та середні господарства. У випадку реалізації сценарію "жорсткої конкуренції" може виникнути ризик маргіналізації сімейного фермерства, яке на сьогодні є основою польських сіл.

Проте є й альтернативний погляд. Для польських переробників, які займаються виробництвом кормів, м'ясних виробів, молочних продуктів чи кондитерських виробів, доступ до більш доступних сировин створює нові шанси для розвитку.

Польща вже сьогодні займає провідні позиції на європейському ринку експорту оброблених продуктів харчування. Завдяки доступу до економічно вигідних українських ресурсів, польські підприємства мають можливість ще більше укріпити свої позиції на цьому ринку.

Перспективи польського села залежать від здатності змістити фокус з виробництва сировини на створення продукції з вищою доданою вартістю. У цій ситуації ключовим є не стільки зерно, яке транспортується у вагонах, скільки ті продукти, що виготовляються з нього: хліб, макарони, готові страви.

Для України приєднання до Європейського Союзу є унікальною можливістю для оновлення. Європейські інвестиції, можливість використання новітніх технологій та відкриття нових ринків можуть суттєво трансформувати українське село.

Але все залежатиме від того, хто скористається цими коштами.

Якщо фінансування та капіталовкладення в основному надійдуть до агрокомпаній, сільська структура стане ще більш нерівномірною: великі корпорації отримають вигоду, тоді як мільйони малих фермерських господарств опиняться в непростій ситуації.

Основним аспектом, що викликає занепокоєння, є ринок земельних ресурсів. Лібералізація без чітких і прозорих норм ризикує призвести до концентрації земельної власності у руках олігархів або іноземних компаній. У такому випадку інтеграція не сприятиме розвитку, а лише збільшить соціальну нерівність.

З погляду Брюсселя, Україна представляє собою більше ніж 40 мільйонів гектарів земель, що є найбільшим розширенням спільного аграрного ринку в історії.

Це - збільшення продовольчої безпеки, шанс для промисловості та споживачів.

Проте ця точка зору не враховує регіональні витрати. Зниження цін негативно позначиться на фермерських господарствах у Польщі, Румунії та Литві.

Відсутність захисних механізмів може призвести до протестів, подібних до тих, що мали місце у 2023 році, але в значно більших масштабах. Європейський Союз повинен визначитися, чи здатна спільна аграрна політика адаптуватися до такого важливого гравця, як Україна, і чи зможе система дотацій витримати таку конкуренцію.

Автори звіту звертають увагу: майбутнє може піти одним із чотирьох сценаріїв.

У найпозитивнішому варіанті розвитку подій Польща та Україна зможуть допомагати одна одній, замість того щоб конкурувати.

Варшава використовує дешевшу сировину для розвитку переробки та експорту продукції з доданою вартістю, Київ інвестує у місцеві заводи й середні господарства.

Спільні інфраструктурні ініціативи, вдосконалена логістика та надійні механізми підтримки створюють вигідні умови для всіх учасників, а інтеграція перетвориться на приклад успішної співпраці.

Другий варіант розвитку подій — це конфронтаційний шлях. Українське зерно заповнює ринок, що призводить до зниження цін, а польські аграрії стикаються зі зменшенням доходів. Тиск з боку населення змушує уряди ввести блокади, тоді як Брюссель реагує із запізненням, і довіра одна до одної починає згасати.

У результаті, замість єдиного ринку, ми зіткнемося з розподілом та виникненням нових цінових конфліктів. Це ситуація, в якій всі понесуть втрати.

Існує також можливість односторонньої модернізації. Завдяки європейським грантам Україна швидко покращує свою конкурентоспроможність, зміцнює агрокомпанії та розвиває власну переробну промисловість.

Якщо Польща не вкладатиме кошти в інноваційні технології, вона ризикує втратити свої конкурентні переваги та місце на ринку експорту продуктів харчування в регіоні. В такому разі Київ може зміцнити свої позиції, тоді як Варшава опиниться в тіні.

Найменш сприятливий - сценарій дрейфу. Немає чітких правил, рішення ухвалюються повільно, панує політичне перетягування каната.

Фермери опиняються в ситуації невизначеності, інвестиції залишаються без уваги, а можливості для співпраці розчиняються в атмосфері взаємних звинувачень. Це не лише не сприяє вирішенню існуючих проблем, а ще більше їх ускладнює.

Sure! Here's a unique version of your text: "#####" Let me know if you need any further modifications!

Польща повинна зрозуміти, що майбутнє її аграрного сектора полягає не в дешевому зерні, а в продуктах з високою доданою вартістю. Це передбачає вкладення в сучасні виробничі потужності, підтримку агровиробничих об'єднань та активнішу промоцію на міжнародних ринках.

Водночас держава не може залишати найдрібніші господарства напризволяще - інакше сільське невдоволення швидко стане політичним пальним.

Україна має подбати, щоб гроші з Брюсселя не потрапили лише до великих агрохолдингів. Європейські дотації можуть стати інструментом вирівнювання шансів, але тільки тоді, коли дістануться також сімейних господарств і місцевих переробників.

Реформа земельного ринку повинна проходити відкрито, адже в іншому випадку, замість покращення, інтеграція може призвести до ще більшої нерівності.

Брюссель, в свою чергу, повинен розробити механізм "плавного переходу".

Без оперативного реагування на цінові кризи та відсутності механізмів підтримки для менш потужних регіонів, інтеграція України може загрожувати європейській єдності.

Війна в Україні показала: безпека Європи залежить не лише від танків і ракет. Не менш важливою є стабільність на селі - польському, українському й загальноєвропейському.

Інтеграція України має стати стрес-тестом для ЄС. Якщо переможе короткозорий протекціонізм, ми отримаємо повторення блокад і цінових воєн. Але якщо ж гору візьме візія співпраці, Польща та Україна разом можуть стати опорою продовольчої безпеки континенту.

Цей вибір формується вже сьогодні - в рішеннях міністрів аграрної політики, у стінах брюссельських установ, а також у фермерських господарствах, які розробляють плани на наступний посівний сезон.

Цей вибір визначає, чи стане інтеграція спільним досягненням, чи призведе до нових суперечностей.

Автор: Славомір Каліновський.