"Не бажаю обговорювати ненависть": як релігія та поезія допомогли прокурору з Луганська пережити полон у Росії.

#Політика

"Я не хочу говорити про ненависть. Її і так надто багато в нашому житті. Розповідати, як мене лупили по спині й били палицею по обличчю? Навіщо? Я -- віруюча людина і хочу говорити про щось позитивне", -- так починає свою розповідь Роман.

В російському ув'язненні він залишався протягом трьох років, одного місяця та п'яти днів. Лише 6 травня 2025 року український військовий знову ступив на рідну землю. У процесі обміну він виявився найстаршим серед звільнених.

"Я з'явився на світ у 1975 році в Луганську. Після цього разом із родиною ми переїхали до Станиці Луганської, що знаходиться всього в 17 км від міста," -- ділиться Роман.

Після закінчення школи він вирішив продовжити освіту в Луганському політехнічному коледжі. Мріяв стати юристом, тому вступив на факультет правознавства в Харківському університеті, де провів наступні п'ять років. Проте романтична натура Романа дозволяла йому гармонійно поєднувати, здавалося б, несумісні речі: строгі норми закону і поетичне натхнення.

"Харків – місто, сповнене творчості. До 2014 року тут навчалися близько 120 тисяч студентів – це вражаюча цифра. В місті діяли поетичні клуби, функціонувало безліч театрів (як у 90-ті), існували студентські містечка, а також організовувалися нічні прогулянки під місячним світлом та по осінньому листю в парках. Усе це слугувало джерелом натхнення для творчості," – згадує він.

У непростий час, коли в країні лютував великий і малий кримінал, Роман Рузавін обрав шлях -- захищати справедливість.

"Мене завжди тягнуло до цього... може, не завжди виходило. У цьому житті складно зрозуміти, що добре, а що погано. Деякі вчинки бувають дуже неоднозначні. Але юриспруденція давала точні відповіді в законних і підзаконних актах. Спираючись на них, можна дати собі й іншим чітку відповідь", -- переконаний Роман.

Навчальний процес був сповнений натхнення. Він пам'ятає, що лекції проводили найкращі професори, а курс логіки вів один із провідних адвокатів того часу в СРСР.

"Нам викладали ті, хто безпосередньо вносив правки та зміни до Кодексів. Процес навчання захоплював мене. Взагалі, студентське життя — це найяскравіший етап існування. Коли ти несеш відповідальність, але водночас відчуваєш себе безтурботним", — усміхається Роман.

Після закінчення навчання він пішов працювати в прокуратуру -- відчував, що має захищати права громадян своєї країни. Першим місцем служби став Міловський район Луганської області.

Роман Рузавін провів у російському ув'язненні три роки, один місяць та п'ять днів. Зображення: з особистого архіву.

"Пам'ятаю свій перший день роботи -- 8 серпня 1999 року. Під'їжджаючи до прокуратури, я побачив, як почалося сонячне затемнення. Світло раптово згасло, птахів прибило до землі. Усе завмерло. Це тривало дві хвилини, але я зрозумів: це якийсь знак", -- розповідає Роман.

Там він пропрацював два роки, а 2001 року перевівся до обласного апарату. Працював у загальному нагляді за дотриманням законодавства в різних сферах.

"Хоча термін 'контроль' і вживається, насправді твоя роль полягає в тому, щоб підтримувати людей, аналізувати, як законодавство функціонує в галузі торгівлі та ветеринарії, а також стежити за тим, щоб корупція була виключена, і всі виконували свої обов'язки сумлінно," -- ділилася думками Роман Рузавінн.

Проте навіть у цій бюрократичній та паперовій рутині поет зміг знайти можливість для творчості.

"У дитинстві та юності я створював вірші. Моя компанія була наповнена бардами. Навіть після роботи, повертаючись з офісу о 21:00 чи навіть о 22:00, я завжди знаходив час для написання та читання," – згадує Роман.

Роман Рузавін відверто визнає, що події на Майдані взимку 2013 року здавалися йому далекими та незрозумілими.

"Моя думка викликає незадоволення у багатьох. Проте існує закон, і його потрібно виконувати. Якщо мітинг санкціонований, незалежно від того, йдеться про Київ, Луганськ чи Херсон, його можна організовувати. Якщо ж ні — незалежно від ідей, які його супроводжують, я не вважаю, що його слід проводити. Порядок має бути. Люди на Майдані мали право висловити свої погляди, але вчиняти дії, заборонені законом, не можна," — зазначає він.

Початок організованих Москвою проросійських мітингів у Луганську, Роман зустрів на роботі. Ці часи він називає "затемненням у головах людей", схожим на те, якому він був свідком у 1999 році.

"Це була справжня анархія. Люди виправдовували свої дії, спостерігаючи за подіями у Львові, і ставили питання: 'Чому ми не можемо так само? Ми також прагнемо захопити адміністрацію.' Я ж наполягав, що таке поведінка є абсолютно неправильною і незаконною," -- стверджує Роман.

Будівлю прокуратури проросійські мітингувальники захоплювали в травні 2014 року. У цей час він працював у Ленінському відділі.

"Десь Небеса відвели мене від того, щоб ні я, ні мої колеги проходили через "коридор ганьби", де могли плюнути і вдарити тебе. Однак саме ми приїхали описувати ті події після захоплення. Мені було огидно дивитися на те, як вони розвернули все в будівлі, вибили вікна і зламали апаратуру. Це було просто дико. Натовп дикий і невихований", -- каже Роман.

Після цих подій натовп захопив приміщення місцевого СБУ та обласної адміністрації. Працювати стало неможливо. Рузавін вирішив взяти відпустку і разом з родиною вирушив до Харкова, а згодом, отримавши дзвінок, повернувся до підконтрольного Україні Білгородського району, де продовжив свою службу, пройшовши низку люстрацій. Проте реформа 2019 року кардинально змінила його життя.

Роман Рузавін залишився в органах прокуратури, проте 2021 року підписав контракт із ЗСУ.

"Я вирішив послужити країні й водночас дослужити до пенсії", -- пояснив він.

Роман розпочав свою військову кар'єру в армії, ставши рядовим 53-ї бригади Збройних Сил України. Хоча в прокуратурі він уже мав звання підполковника, він вирішив стати солдатом.

"Я пройшов курс молодого бійця (КМБ) як і всі інші. Бігав з бронежилетом і автоматом, хоча всі навколо були молодими та сильними, а мені вже виповнилося 46 років. Та я не здавався і намагався виконувати всі завдання. Коли потрапив у свою частину, більше займався юридичними питаннями, хоча формально моя посада була водій-електрик", -- ділиться своїми спогадами чоловік.

Роман досягнув своїх цілей, отримавши 24 роки заслуженого стажу в прокуратурі, і прагнув продовжити навчання на офіцера.

"Бути простим солдатом було, звісно, не зовсім приємно і зручно. Але Господь Бог мені, напевно, тоді сказав, що це тільки перший етап. Весь треш почнеться далі", -- додав колишній полонений.

Опинившись на передовій, Роман став свідком повсякденного життя солдатів. Він згадує, що напруженість почала зростати приблизно з 20-х чисел лютого 2022 року.

"300-ті та 200-ті були просто на підйомі. Потім російські війська атакували з боку Луганська. В той момент я знаходився при штабі у Волновасі," – ділиться спогадами чоловік.

Він зазначає, що існувала загроза проникнення диверсійних груп, і всі були готові до бойового чергування, в той час як керівництво залишало місце.

Однак Штаб бригади потрапив в оточення і Роман потрапив у полон до росіян при спробі вирватися в районі Хлібодарівки.

"Так розпочалася моя історія в ролі полоненого. Спершу я потрапив до Старобешівського слідчого ізолятора, далі був ІТТ, потім УБОЗ, а згодом – Оленівка. Після цього мене перевели до Донецького СІЗО, потім до Горлівки, і завершилася моя 'тріумфальна подорож' в Торезі. Саме звідти відбувся мій обмін," – розповідає Роман Рузавін.

Пригадуючи всі події в хронологічному порядку, чоловік свідомо оминає найжахливіші моменти і фокусується на позитивних. Роман ділиться історією про те, як у Старобешевому у одного з затриманих знайшли гроші, які не були вилучені під час обшуку. В результаті, довелося дати хабар інспекторам, які за ці кошти придбали сосиски та лаваш.

В УБОЗі постійно витягали на допити. Роману довелося зізнатися, що він військовослужбовець, хоча до цього намагався приховати цей факт. У Оленівській колонії перебував він у 4-місцевій камері разом із дванадцятьма полоненими співробітниками правоохоронних органів і пенітенціарної системи, де дуже подружився з іншим прокурором. У наступній 6-місній камері перебувало 32 особи.

"Там було тепло, але спати не було де. Спали по черзі. А з веселого можу згадати, як із хліба зробили шахи та шашки. Мені, як тому, хто не палить, дістався бонус -- цукерки й посилка від сусідки по камері", -- згадує експрокурор.

Проте, насправді існувало небагато позитивних аспектів. В основному, це були страждання, фізичні труднощі та існування в умовах жахливої антисанітарії.

"Згадую один цікавий випадок. Мене запросив керівник Оленівської колонії, щоб особисто ознайомитися з працівником прокуратури. Важливо було те, що ми мали однакове звання," – ділиться своїми спогадами чоловік.

У кабінеті в нього запитали, чому у 2014-му році він не залишився на окупованій території і не став працювати під прапором так званої "ЛНР".

"Я складав присягу лише один раз, і це було для одного народу. Я служив йому і не мав наміру зраджувати," -- відповів Роман, після чого отримав погрозу перевести його до камери з рядовими військовими та посилити умови утримання.

У Торезі ж за схожу відповідь на запитання оперативники завдали Роману ударів по обличчю.

"Я не можу ж присягати на вірність другий, третій, п'ятий раз різним народам. Але зрозумів, що після таких відповідей, до обміну я можу просто не дожити", -- каже він.

У Горлівській колонії Роман Рузавін пробув найдовше.

"Початок був не вражаючий. "Приймання" було таке жорстке, що я чотири дні відходив і ледве повертався з боку на бік. Після Донецького СІЗО приємно здивували обсяги їжі. А потім звикли до того, що нас б'ють, коли ми йдемо їсти. Виходимо -- теж б'ють. Зате була хороша література в бібліотеці", - повідомляє звільнений захисник України.

Роман Рузавін переконаний, що тільки завдяки своєму рішенню не зупинятися в духовному розвитку, його психіка зуміла перенести тяготи неволі.

"Люди завжди об'єднуються в групи в залежності від своїх поглядів та переконань. Я зустрів чудових людей, які теж вивчали англійську, і це стало для мене справжнім поштовхом до вдосконалення. Це був відмінний спосіб відволіктися; я отримував справжнє задоволення, коли навколо лунали образи від інспекторів, а я, у свою чергу, говорив красивими словами англійською, намагаючись їх запам'ятати. Це справжній стимул для розуму", -- ділиться Роман.

Для нього, як представника православної віри, було важливо мати можливість спілкуватися з людьми, які розділяють його погляди. У бесідах із одновірцями він проводив дні, закликаючи до швидкого визволення всіх військових, що потрапили в полон, і поглиблюючи своє розуміння Бога.

"Це стало джерелом підтримки, надихало та допомагало нам. Ми досліджували християнські тексти та основи віри," — підкреслює він.

Для Романа особливим способом відпочинку стали поетичні вечори, що їх влаштовували група ув'язнених. Іноді визначалася загальна тема, і кожен мав написати вірш протягом тижня, а іноді пропонувався перший рядок для натхнення. Так сенс наповнювався словами, як кістка щільніла від жила, і з’являвся новий твір.

"Часом вдавалося, а часом – ні. Іноді я створював щось кумедне, а іноді – серйозніше," – ділиться Роман.

На його думку, він прагнув описати концепцію свободи, але в результаті вийшло більше про внутрішній біль та прагнення вирватися з обмежень.

У поетичній творчості Романа багато особистих моментів. Він щиро і захоплено описує як своє дитинство, так і епізоди, пов'язані з крадіжками гуманітарних вантажів. Особливий резонанс серед мешканців барака в Горлівці викликав його вірш, присвячений військовополоненим, які загинули під час перевезення в російському літаку. Твір, що починається з звернення одного з загиблих до своєї дружини рядком "Одного разу ти прокинешся і згадаєш про мене", утримує напругу до самого кінця, передаючи трагедію нашого народу через призму історії однієї родини.

"У мене в душі щось зворушилося, коли я сідав за письмовий стіл. Чиновники, використовуючи заучені формулювання, повідомляють родичам про загибель або зникнення їхніх синів чи чоловіків. Ці холодні рядки не здатні передати весь біль, але проникають у серце кожного. Це все вторгається у наші родини, у наші домівки, і я щиро бажаю, щоб це скінчилося," — ділиться Роман.

Цитата з поетичного твору:

...Взглянув неясным взглядом на снимок, на полку,

На стопке писем, что рядом, заключены сотни слов и выражений,

Там есть одно такое, его я не писал,

Холодное, сырое, как снег, что на земль пал.

В нем забито однообразно, словно хлестание плетью по спине.

Что "пленный N-ов не долетел в Ростов,

Корабль с незнакомым номером транспортировал груз.

Непредсказуемая ракета направилась на перехват.

Как и вы, мы переживаем утрату, погружены в молчание и горе.

"Как только будут доставлены останки, мы уведомим вас позже."

На його думку, мистецтво стало опорою в складні часи. Поезія слугувала як промінь світла в темряві, символізуючи наявність чогось вищого за фізичні бажання, приниження та насильство — чогось, що заслуговує на наші зусилля та прагнення.

"Віра в Бога, поезія, друзі, які залишалися поряд як у колонії, так і на волі, які підтримували мене, потребували моєї присутності та молилися за мене — все це допомогло мені здобути свободу," — впевнено заявляє Роман.

Роман з посмішкою згадує стародавню істину, що якщо прагнеш викликати усмішку у Всевишнього, просто поділись з Ним своїми намірами.

"У мене є певні наміри, але вони не масштабні, оскільки я насправді не маю уявлення, де житиму і ким працюватиму. Більше того, я спілкувався в колонії Тореза з хлопцем, який працював прибиральником на Хрещатику, і зрозумів, що це також гідна професія. Після всього, що ми пережили в полоні, я не вважаю жодну роботу принизливою," - усміхається Роман.

Роман Рузавін після обміну. Фото: з особистого архіву

Він повідомляє, що його товариші запевняють у готовності підтримати його в процесі відновлення на посаді прокурора або в державній службі. Крім того, у нього є можливість займатися адвокатською практикою, відстоюючи, наприклад, інтереси військових.

"Це лише мої роздуми. Я буду слідувати тому, що накаже мені Бог. Якщо Він накаже піти в монастир і стати ченцем – я це зроблю, якщо ж скаже стати двірником – буду двірником", – говорить Роман.