"Я так і не висловила свої почуття, що люблю його" — Світлана поки що не може отримати свідоцтво про смерть батька, який загинув у Маріуполі.

Світлана Федорівська. Фото з особистого архіву

Під час повномасштабної агресії Росії проти України численні родини, які опинилися в центрі військових дій, зазнали втрат серед своїх близьких. Маріуполь, у свою чергу, за короткий проміжок часу з кінця лютого до квітня перетворився на місто, переповнене похованнями: на кожному кроці — в парках, скверах, на дитячих майданчиках, під будинками та поблизу доріг — люди намагалися знайти місце для поховання загиблих, поки тривали обстріли. Згодом ті, хто зміг втекти на неокуповані території або за кордон, мріють повернутися, щоб гідно поховати своїх близьких на кладовищі або хоча б офіційно визнати їх відсутність.

Світлана Федоровська та практично вся її сім'я були зайняті на металургійному комбінаті "Азовсталь". Світлана виконувала обов'язки зв'язківця, спеціалізуючись на радіо та телефонному зв'язку, і отримувала велике задоволення від своєї професії. Саме там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра. Її батько, Валерій Якович Козар, працював у рейково-балковому цеху і, заробивши стаж, підірвався на пенсію в досить молодому віці. Брат Світлани, його дружина, а також мати дружини теж були працівниками "Азовсталі". Мабуть, єдиною, хто мала інше місце роботи, була бабуся-полька, яка майже два десятки років працювала вогнетривником на комбінаті імені Ілліча. Коли Світлана розповідала про свою родину, вона особливо підкреслила польське походження бабусі, адже це згодом стало важливим аспектом у їхній історії.

"Під час своєї роботи я отримувала велике задоволення від діяльності, особливо цінувала потужність комбінату. У 2016 році я вирішила звільнитися, щоб відправитися у 'розвідку' до Польщі, адже усвідомлювала, що через загрозу з боку Росії нам, напевно, доведеться покинути країну. Тож вирішила подивитися, що там відбувається. Однак Польща мене не вразила. Я повернулася назад і вирішила: більше не поїду ніде", -- ділиться вона своїми думками.

Світлана Федоровська. Знімок з приватного архіву.

Світлана більше не повернулася на комбінат, і з часом почала сприймати його, як і багато інших жителів Маріуполя, як основну причину екологічних проблем. Це було пов'язано з її місцем проживання разом із чоловіком та сином, яке знаходилося неподалік від "Азовсталі", поруч із Таганрозькою трасою, де безперервно мчали "слябовози". З цих автомобілів на тротуар падало каміння, що могло серйозно травмувати перехожих. Дорога перетворилася на справжнє поле ям, стіни будинків тріщали, а дітям було небезпечно виходити на вулицю.

"Ми намагалися протистояти ситуації, навіть викликали поліцію, - згадує Світлана. - Однак нічого не допомагало. Я пам'ятаю, що в одному з месенджерів збереглося повідомлення від 23 лютого - в останній день перед вторгненням ми з сусідкою обговорювали, як перекрити дорогу та вийти на протест. Я була сповнена гніву і казала: "Лише б той завод зупинив свою роботу!" І, на жаль, він зупинився."

Світлані пощастило, -- початок повномасштабного вторгнення застав жінку не в оселі, а в потязі, який віз її, 13-річного сина Мирона та невістку Надю з малою дитиною у Львів. На прохання Наді, яка прямувала до Польщі, Світлана просто супроводжувала дівчат до автобуса на Польщу, а потім збиралася повертатися назад. Тому із речей з собою взяла тільки яблука, капці та книжку. Дуже просився з нею ще й улюблений песик Рафаель, але його залишили вдома, де була ще вівчарка та два коти. В Маріуполі залишився й чоловік Олександр, який відчуваючи наближення біди, відмовився скласти дружині компанію і замість себе відправив до Львова сина. А один з її двох рідних братів, що служив в "Азові", ще напередодні попереджав: "В Маріуполі буде апокаліпсис, росіяни зайшли в нашу акваторію і танки всю ніч їдуть в наш бік".

Свій апокаліпсис розгортався й на львівському вокзалі, що нагадував зруйнований злісною силою мурашник — тисячі людей, збентежених і наляканих, метушилися, намагаючись віднайти втрачену безпеку. Щоб посадити Надію з дитиною на автобус, потрібно було дістатися до іншого вокзалу, але транспорт курсував дуже рідко. І раптом з'явилася стара "Жигулі", а невпевнена невістка, щоб зупинити машину, впала на капот, обнявши його руками. Прибувши за неймовірні гроші на автовокзал, жінки дізналися, що автобус скасував рейс. З величезними зусиллями Світлана змусила Надію з дитиною втиснутися в інший автобус:

"Дівчата поїхали. І тільки тоді я починаю ясно розуміти, що відбувається: зі мною тільки моя дитина, в країні війна. Страшно! Що робити? Ми всі загинемо?"

У Маріуполі залишилися всі близькі люди, і в такі жахливі часи природно прагнути до своїх. Світлана вирушила до каси, щоб дізнатися, як дістатися додому. Там їй повідомили, що міст у Волновасі підірвали, тому до Маріуполя дістатися неможливо. Жінка розглядала можливість поїхати до Розівки в Пологівському районі, де жила колишня дружина її брата-азовця, але, на щастя, передумала. Селище швидко потрапило під контроль окупантів. Брат завжди попереджав: "Не йдіть в окупацію. Вам потрібно втекти, і, сподіваюся, швидко, але це навряд чи. Щодо дітей – вони не залишать нікого живим".

Світлана усвідомлювала, що навіть у Маріуполі вона могла б потрапити в серйозну небезпеку, оскільки з 2014 року нажила чимало недоброзичливців завдяки своїй активній підтримці проукраїнських ідей.

"На заводі у мене було багато конфліктів, дехто кричали в обличчя: "Твій брат -- вбивця дітей, нацист!"

Тож переночувавши у малознайомих людей у Львові, вона прийняла рішення рятувати сина, який весь час примовляв: "Давай в Польщу! Тільки не вертатись! Я не можу, я боюся!"

Львів'янин, який підвіз їх ближче до кордону, не зміг стримати сліз: "Я не можу залишитися з вами, адже потрібно забрати й інших!" — йому було важко залишати цю молоденьку налякану жінку з дитиною на холоді серед натовпу, який здавався безмежним. На шляху до польського кордону Світлана та її син рухались разом з дівчиною з ДЦП, намагаючись їй допомогти і несучи її валізу. На щастя, декілька автомобілів зупинялися, щоб підвезти їх на деякий час. Коли вони покидали Раву-Руську, на цю трійцю звернула увагу дівчина зі Львова. Світлана пізніше з вдячністю згадувала про цю зустріч:

Коли вона спілкувалася з нами, то навіть переключилася на російську, щоб висловити свою повагу та співчуття. Хоча вона не могла підвезти нас у свою машину, оскільки везла дітей, вона зателефонувала своєму батькові, який допомагав біженцям їжею. Він приїхав і довіз нас прямо до кордону.

На тому місці відбувалися жахливі події — люди намагалися перетнути кордон, і щоб зупинити їх, українські прикордонники навіть випустили чергу в повітря. Чоловік за кермом, вражений ситуацією, почав висловлювати своє невдоволення військовим. У цей момент у Світлани задзвонив телефон — її тато намагався з нею зв'язатися.

Він мені сказав: "Не хвилюйся, у нас тут все гаразд! Ви з Мироном просто вирушайте до Польщі, а тут нічого страшного не трапиться – росіяни зайдуть, і все буде спокійно". Тато намагався мене заспокоїти, але його слова справили на мене сильне враження! Тож, останнє, що я йому сказала: "Давай, у мене немає часу!" Коли на початку березня в Маріуполі ще був зв'язок, я могла зателефонувати йому і просто сказати: "Я тебе люблю, бережи себе". Але я не зробила цього. Вважала це неправильно, адже він підтримує Росію, тож хай бачить, що його Росія робить на нашій землі!" -- коли Світлана ділиться цими спогадами, її голос тремтить, адже вона досі переживає через цю останню розмову з батьком, якого щиро любила, і який також її любив.

Якби не війна, різноманітні політичні переконання ніколи не стали б на перешкоді їхнім стосункам. Світлана з задумою згадує, як колись її батька називали бандерівцем; він досконало володів українською мовою, мав вражаючу бібліотеку української літератури і, звісно, голосував за незалежність України. Проте все кардинально змінилося після Помаранчевої революції — батько, слухаючи проросійських промовців, почав вірити, що Радянський Союз може повернутися.

"Ностальгія по молодості, незрозумілі нові часи, "а мы же были когда-то одной страной!" -- на цьому багато літніх людей змогли підловити промосковські пропагандисти. Після тієї революції тато став казати, що він руський, а українську мову йому нав'язують".

Після численних труднощів Світлана разом із Мироном все ж таки прибули до Польщі. Один із місцевих бізнесменів, який щиро підтримує українців, вирішив відвезти їх до мами Світлани, що мешкає в містечку Леґніца, розташованому в Нижньосілезькому воєводстві.

"Він гнав шість годин на дуже великій швидкості. І коли привіз, до нас вийшли брат, мама, ми обіймалися і плакали. І той поляк, молодий хлопець, теж заплакав. Мама йому намагалася дати гроші за паливо, але він відмовився".

Син-підліток на початку чудово адаптувався до польського середовища, швидко освоїв польську мову і говорив без жодного акценту. Тим часом Світлана переживала важкі часи, часто плакала і відчувала депресію. В Маріуполі залишилися її чоловік, батько, сестра з родиною, інші рідні, друзі та улюблені тваринки. Жінка безперервно сиділа в інтернеті, стежила за повідомленнями про тих, хто зміг вирватися з Маріуполя, і розсилала СМС з порадами всім, кому тільки могла. Одне з таких повідомлень допомогло її сестрі та брату: отримавши від Світлани інформацію, вони успішно покинули місто і, об’їхавши Росію, дісталися до Польщі.

Одного разу Світлані зателефонували з Литви. Це була її тезка — дружина батька, яка повідомила жахливу новину: росіяни вбили Валерія Яковича Козаря. За словами жінки, вони перебували вдома в багатоповерхівці на Морському бульварі. Чоловік залишився в кімнаті, а вона вирушила до ванної, щоб відколупати лід з води. Раптом почула крик Валерія, і, хутко прибігши, побачила його на підлозі з розбитою головою, що хрипів. На її крик відгукнулася сусідка, яка покликала чоловіків з двору — вони швидко загорнули тіло Валерія Яковича в ковдру і винесли на вулицю, щоб поховати. Усе це відбувалося на фоні початку обстрілу. Небіжчика поклали у вирву від снаряда і поспіхом засипали землею.

Зруйнований будинок Світлани в Маріуполі

Дружина переживала сильний стрес і не змогла запам'ятати місце, де поховали її чоловіка. Уночі сталася пожежа, люди в паніці втікали, і старша Світлана вирушила до доньки, а вранці попрямувала туди, куди стікали налякані люди - у селище Виноградне, намагаючись втекти від війни. Донька Валерія Яковича вважає, що його вбив снайпер, адже в той час, коли чоловікові розбили череп, не було жодних обстрілів чи прильотів. Вони тоді розважалися полюванням на мирних мешканців, як на дичину, що підкріплює цю версію.

Після втрати батька Світлана дізналася кілька дуже гірких істин про його життя в місті, куди, як казали, "руські просто прийдуть, і нічого поганого не трапиться". Дружина батька поділилася, що під час обстрілів у їхній квартирі зруйнувався балкон, знищивши всі запаси їжі. Вони змушені були пити воду з калюжі, адже було простіше зламати лід. Батько страждав від сильної болі в руці, оскільки старий недуг загострився через холод. А бездушні люди не дозволяли йому з дружиною зайти в підвал сусіднього будинку, навіть якщо їм пропонували гроші! Щоб зігрітися біля вогнища, доводилося давати власникам спиртні напої.

"Я знаю, він намагався знайти брата, щоб дізнатися, чи живий той, -- ділиться Світлана. -- На початку вторгнення, коли я запрошувала виїхати з Маріуполя, тато лише сміявся. Але згодом він став дуже наляканим, і вибратися з цього пекла вже не зміг."

Світлана любить батька і каже, що він заплутався через проросійську пропаганду:

"Мій тато зробив свій великий вклад в розвиток Маріуполя, працював на будівництві, в "Азовсталі", посадив багато дерев, переймався екологією, любив море. Дуже піклувався за тварин. Постійно їх годував. Коли хворів на Ковід, переживав, що не може купувати їжу вуличним котикам, просив, щоб хтось тимчасово це робив за нього. І я точно знаю, що тато писався своїм сином-азовцем і тим, що той захищає країну, яку він і сам любив. Він казав, що знову проголосував би за незалежну Україну"

До речі, сина бійця з Азову, який отримав серйозні поранення, евакуювали останнім гелікоптером з "Азовсталі" на територію, що контролюється Україною. Нині він продовжує свою службу на благо держави.

Світлана на зборищі після теракту в Оленівці. Знімок з приватного архіву.

Світлана отримала звістку від свого чоловіка Олександра 23 березня, коли була в магазині. Через хвилювання жінка не втрималася на ногах і сіла на підлогу, продовжуючи розмову. Наступний контакт відбувся в квітні, а виїхати з Маріуполя Олександру вдалося лише 31 травня. Йому не пощастило — окупанти затримали його і жорстоко катували в підвалі, адже хтось повідомив, що він є військовим музикантом, який є чоловіком прийомної доньки. Коли нарешті родина знову зустрілася, Олександр виявився на сорок кілограмів легшим, ніж до війни.

Неподалік від драмтеатру на очах у своїх дітей померла татова сестра, якій в голову поцілив осколок. Друга сестра, проживши багато років в Росії, повернулася в Маріуполь і не може нарадуватися тому, як "місто розквітає". Згадка про неї викликає у Світлани лють, а великий жаль -- доля улюблених хвостиків, що залишилися в Маріуполі. Вівчарка отримала контузію і дуже болісно помирала. Собачка Рафаель та два коти розбіглися під час бомбардування, і хоча їх дуже довго шукали, знайти не змогли.

Будь-яка згадка Світлани про Маріуполь викликає в її серці бурю болісних думок і спогадів, які спонукають її до крику. Проте вона перетворює цю енергію страждання на активну боротьбу: організовує покази фільму "20 днів у Маріуполі", інформує поляків про реалії війни, проводить акції на підтримку українських військовополонених і зниклих безвісти, співпрацює з волонтерами та входить до спільноти українців і поляків, які допомагають Україні. З перших днів у Польщі вона слідує закликам Святослава Паламара, заступника командира полку "Азов", активно виступаючи за розблокування "Азовсталі" та Маріуполя. Проте світ, на жаль, виявився глухим і байдужим.

Світлана Федоровська під час мітингу. Фото з особистого архіву

На Facebook існує сторінка під назвою "Mariupol Destruction and Victims" ("Маріуполь: Руйнування та Жертви"), де 23 жовтня було опубліковано повідомлення від Світлани Федоровської.

Сьогодні мій ранок був справжнім випробуванням. Я довго не могла відійти від сну, адже мені знову з'явився тато. Уві сні він був молодим і привабливим. Я обіймала його і просила вибачення за те, що не встигла висловити свою любов. Він сказав: "Я не загинув, я ще занадто молодий і прагну жити". І в ту мить у мене виникла думка: "Але ж немає могили, не було похорону, отже, це, напевно, помилка, і тато все ще живий".

Світлана, як і багато інших українців, не мала можливості провести в останню путь близьку людину і навіть не має документа, що підтверджує факт її смерті. Єдине, що залишилося на пам'ять про загибель Валерія Яковича – це спогади його дружини, з якою зв'язок обірвався після того, як вона повідомила Світлані про цю жахливу новину. Свідки та учасники поховання розійшлися хто куди. Одна з родичок батька, яка залишилася в Маріуполі, довгий час не могла дістатися до місця його загибелі через те, що окупанти забороняли доступ до житлових будинків поряд з "Азовсталлю". Пізніше в підвалі сусіднього будинку, що частково вцілів, вона натрапила на двох чоловіків: один з них погодився показати місце поховання, але щоразу змінював свої свідчення та вимагав грошей, а інший просто вказав на місце і сказав: "Я хрест ставив, але його вже немає. Якщо дасте мені серп, я приберу траву і розкопаю тіло".

З плином часу свідки подій зникли, а на місці, де колись стояли будинки та дворики, залишилася лише рівна поверхня. Тут немає ані могили з хрестом, ані дерев. Мешканці стверджують, що росіяни, аби приховати сліди своїх злочинів, зняли та вивезли верхній шар ґрунту.

Тій сестрі Валерія Яковича, що розшукувала місце поховання та свідків, окупаційна влада видала так зване "свідоцтво про смерть", в якому вказано тільки ім'я, по батькові та прізвище небіжчика. Немає ані місця народження, ані часу, місця та причин смерті. Просто нашвидкуруч зроблений беззмістовний папірець.

Крім зображення свідоцтва та ксерокопії паспорта батька, у Світлани немає інших доказів, які б підтверджували його смерть і дозволили отримати відповідний документ. У Києві вона разом із братом пройшла тест на ДНК і подала заяву до поліції про зникнення людини. Після цього вона звернулася до суду з метою отримати свідоцтво про смерть батька. Проте суд виявився нездатним задовольнити її запит через брак необхідних доказів, зокрема свідчень.

Сподіваємось, що ті, хто досі не мав можливості поховати своїх близьких або отримати офіційний документ про їхню смерть, нарешті отримають цю можливість завдяки допомозі юристів. Як зазначила Світлана Федоровська: "Кожна людина має право поховати свого батька або хоча б підтвердити, що ця особа жила в Маріуполі і загинула там. Вони не знищили нас і не стерли нашу пам’ять, тому ми продовжимо боротьбу".

-- Подібних звернень до суду щодо встановлення факту смерті на окупованій території найбільш багато було в 2022 та 2023 роках. В моїй практиці більшість з них була пов'язана з наслідками бойових дій під час захоплення Маріуполя.

Щоб отримати необхідний документ, до своєї заяви позивач повинен прикласти:

Траплялись випадки, коли основним доказом була лише фотографія поховання з табличкою, на якій вказані ім'я, прізвище, дата смерті. Якщо і цього немає, треба в заяві докладно викласти усі обставини загибелі, пояснити, чому більше доказів дістати не реально, і що свідоцтво про смерть вкрай потрібно отримати, наприклад, для успадкування майна.

Якщо суд відмовив у встановленні факту смерті, можна оскаржити це рішення або знов подати заяву, підкріпивши її додатковими доказами чи обставинами.

У мене був випадок, коли брат намагався встановити факт смерті сестри, яка загинула від вибухової травми голови і була залишена біля моргу. Свідків не було, тож родинний зв'язок встановлювався через заповіт. Тож, я хочу підкреслити: звертайтеся до будь-якого районного суду на території України, шукайте можливості знайти підтвердження загибелі людини. Можливо, в деяких випадках спочатку треба встановити факт зникнення безвісти та тільки потім вже писати заяву про встановлення факту смерті.

Зараз все менше маріупольців звертається до юристів з подібними справами, бо пройшло багато часу з моменту закінчення у місті бойових дій. Люди вмирають в основному з природних причин -- з життя йдуть переважно старенькі та хворі, що залишилися в окупації.