Як поділити Україну

Яка ж справжня мета "спеціальної військової операції"? Це питання хвилює багатьох росіян, які тихо обговорюють його між собою, зазвичай на кухнях, адже не зовсім вірять у ті цілі, що їх озвучив їхній лідер Владімір Путін ще в лютому 2022 року, говорючи про "демілітаризацію" та "денацифікацію" України.

Захопити нові землі? І це в той час, коли зі своїми мільйонами квадратних кілометрів Росія навіть частково не здатна дати собі раду. Пробити наземний коридор до Криму й перетворити Азовське море на внутрішнє море Росії? Можливо, але цієї мети Росія, на жаль, досягла ще у травні 2022 року з падінням оборони Маріуполя. Тож досягнувши наміченого, Кремль мав би вгамуватися й припинити бойові дії, спробувати укласти мир чи хоча б посилити "лінію Суровікіна", щоб гарантувати собі, що ЗСУ не зможуть більше прорватися до Азовського узбережжя.

Протягом останніх шести місяців Путін неодноразово висловлює своє "нове" прагнення: анексувати чотири області - Запорізьку, Херсонську, Луганську та Донецьку - у межах їхніх адміністративних кордонів. Але це виглядає абсолютно абсурдно. Як можуть умовно визначені адміністративні межі впливати на військові стратегії, на межі анексії чи якісь вигадані кордони? Чи означає це, що якби Україна реалізувала адміністративно-територіальну реформу, про яку говорили ще в 2005 році, то Путін мав би підлаштовувати свої військові плани під це? Уявімо, що демократично обрана Верховна Рада, обрана восени 2014 року, вирішує змінити межі областей, наприклад, Луганської та Донецької. Харків, Дніпро (тоді ще Дніпропетровськ) і Запоріжжя переходять під контроль територій Донбасу, які контролює Київ, а неконтрольовані території набувають статусу Донбаської області.

Вибачте за те, що вдаюся до таких жахливих та чисто теоретичних спекуляцій. Моя мета — прояснити абсурдність територіальних вимог путіна. Хоча всім зрозуміло, що територіальні завоювання не є основною метою російської агресії проти України, принаймні вони не займають перше місце у списку цілей путінської "спеціальної військової операції".

Допомогти нам розібратися в цьому питанні може стаття в російському діловому журналі "Профиль" під назвою "Якою має стати Україна після завершення російської спецоперації". Багатообіцяюча назва, чи не так? Автор цього, можна сказати, програмного тексту Дмітрій Трєнін. І перед тим, як перейти до аналізу самих тез, викладених у статті, варто хоча б кілька (а то й не кілька) слів сказати про цю персону, яка є доволі цікавою.

У статті зазначено, що Дмітрій Трєнін є професором і науковим керівником Інституту світової військової економіки та стратегії НДУ "Вища школа економіки", а також провідним науковим співробітником Російської академії наук. Його біографія свідчить про те, що він мав військову кар'єру, закінчивши у 1977 році Військовий інститут Міністерства оборони СРСР у Москві. Трєнін користувався значною довірою з боку військового та політичного керівництва СРСР, що дозволило йому зайняти посаду офіцера зв'язку в відділі зовнішніх відносин Групи радянських військ у Німеччині. Що ж означає ця "особлива довіра"? Це безумовно вказує на його статус агента КДБ. Завдяки цьому він згодом став старшим викладачем у Військовому інституті МО СРСР. Довіра до нього в Кремлі була настільки великою, що його включили до складу делегації СРСР, яка вела важливі (без перебільшення) переговори зі США щодо ядерних і космічних озброєнь у Женеві в період з 1985 по 1991 рік.

Здавалося б, з особою Трєніна все ясно як білий день. Але, як з'ясувалося, далеко не всім. Бо врешті-решт Радянський Союз розвалюється і відбуваються дивні метаморфози. Ні, не з Трєніним, бо, як відомо, колишніх кадебістів не буває. Зміни відбуваються з його сприйняттям на Заході. Варто йому зробити кілька ліберально-демократичних заяв, трішки повдавати зі себе західника, як його зразу ж полюбили в західних експертних середовищах. Трєніна запросили викладати спершу до Військового коледжу НАТО в Римі, потім до Вільного університету Брюсселя. Далі Трєніна заангажувала така знаменита і впливова в цілому світі "фабрика думок", як Центр Карнеґі. Ба більше, 2008 року Трєнін став директором московської філії Центру і протримався на цій посаді до самого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вловили, так? Кадебіст Трєнін був одним із тих, хто формував на Заході думку про Росію, виправдовував її імперські амбіції, право мати свої зони впливу, до яких входила, звісно ж, і Україна. І робив це все на західні гроші, досить непогані, щиро скажемо.

І він такий був далеко не один, таких трєніних на найрізноманітніших експертних посадах, оплачуваних західними ґрантами були десятки, якщо не сотні. Усі вони вливали у вуха західного суспільства російську імперську отруту. Тому нічого дивного немає в тому, що Захід так кволо реагував на всі загрозливі сигнали, що виходили з Кремля. На відкриту агресію в Молдові і Грузії, на гібридні інвазії в балтійських державах, врешті-решт на пряму інтервенцію в Україні.

А тепер давайте перейдемо до основної частини статті. Вже на початку автор пропонує читачам остаточно залишити в минулому уявлення про Україну в межах станом на 31 грудня 1991 року. Він стверджує, що така Україна "давно відійшла в історію".

Що далі? Далі йде вже відома нам із кремлівської пропаганди маячня, що Україна - це частина "руского міра". Навіть ті воїни ЗСУ, які мужньо воюють із рашистськими загарбниками є, на переконання Трєніна, "по суті, російськими людьми". З якого це дива - виникне резонне запитання. Автор пояснює: бо вони "б'ються по-російськи - завзято, винахідливо і люто, незважаючи на величезні втрати". Ну, ок.

Проте, яка ж справжня мета "СВО"? Відповідаючи на це запитання, Трєнін пропонує три можливих сценарії завершення конфлікту. За першим, найрадикальнішим варіантом, Росія захоплює всю українську територію, включаючи Львів, і досягає кордонів з країнами НАТО. Це виглядає як "друге возз'єднання України з Росією". В результаті, українська державність фактично скасовується і не відновлюється навіть у формі будь-якої псевдореспубліки чи автономії. Відтак, Україна як така перестає існувати - забудьте про неї!

Проте сам автор усвідомлює всю безглуздість такого розвитку подій. І не в тому сенсі, як це бачимо ми. Ми точно знаємо, що рашисти ніколи не зможуть захопити всю Україну, хіба що лише у своїх фантазіях. Трєнін же оцінює недоладність такого плану з іншого боку: "Що стосується можливості утримання всієї України під контролем Москви і її подальшої інтеграції до складу РФ, а також матеріальних витрат для Росії на реалізацію цього задуму, існують обґрунтовані сумніви". Отже, хоча ідея поглинути всю Україну виглядає привабливо, сам автор усвідомлює, що агресору не під силу проковтнути такий величезний кусень.

Другий сценарій, який Трєнін вважає найменш прийнятним і найнебезпечнішим для Росії, - це зупинка війни приблизно на тих актуальних позиціях і проведення кордонів по лініях розмежування. "Це озлоблена бандерівська прозахідна Україна у дещо зменшених порівняно з 2022 роком кордонах. Це люто антиросійська держава, інструмент Заходу для постійного тиску на Росію та провокування її, а потім, у зручний момент, - плацдарм для нової війни за "звільнення окупованих територій". Головною ідеєю цієї "непереможеної" України стане реванш", - так оцінює цей варіант автор.

Існує ще один варіант розвитку подій - залишити Україну без належної підтримки, сподіваючись, що вона сама зіткнеться з неминучими труднощами. Нехай стане величезним "гуляй-полем", занедбаним як Заходом, так і Росією. Автор впевнений, що, як це було у 1920-х роках, в Україні з'являться різні "лідери", на зразок Махна, Зеленого Григор'єва, Ангела та інших, які розірвуть країну на частини. У цей час Росія вправно використовуватиме ситуацію, аби маніпулювати цим безладом, створивши навколо себе безпечний буфер з країн НАТО.

Однак, у цьому контексті автор висловлює два важливі сумніви: "По-перше, чи не стане Захід відмовлятися від українського "гуляй-поля" і не почне використовувати його "героїв" у протистоянні з Росією, що не закінчиться навіть після завершення військових дій в Україні. По-друге, чи здатна Москва контролювати цю махновщину". Важко не погодитися з такими зауваженнями.

Тепер ми наближаємося до четвертого сценарію, через який була написана ця стаття. Важливо навести більш розширену цитату, щоб уникнути звинувачень у вириванні фраз з контексту:

Оптимальним, хоча й не зовсім реалістичним, варіантом для нас виглядало б усунення антиросійських та реваншистських сил з західних областей України. У цих регіонах вони мали б можливість створити свою "вільну Україну" під захистом західних держав або ж потрапити під вплив сусідніх країн, таких як Польща, Угорщина та Румунія. Захід міг би заспокоїти себе, що певна частина території залишилася поза контролем Москви, і розмірковувати про те, що Західна Україна, що складається з п'яти чи семи областей, стане свого роду аналогом Західної Німеччини часів холодної війни. Чому б і ні? Не страшно відмовитися від того, що є не лише фінансово обтяжливим, а й небезпечним для нас. Не варто повторювати помилку Сталіна, який включив Галичину та Волинь до складу радянської України, тим самим піддавши її впливу націоналізму.

Головне, щоб "Галичина" з урахуванням усієї можливої допомоги їй із боку Заходу не становила небезпеки для Росії, тобто мала б субкритичну масу. Решта України - ізольована від вогнища ультранаціоналізму, а також без областей, які вже приєдналися або ще можуть приєднатися до РФ, - стала б новою суверенною українською державою. При цьому державою, яка не перебуває під нашою окупацією. Таку перспективу є сенс запропонувати українцям, пояснивши, наскільки вона є вигідною їм самим".

Найцікавіше (найсмішніше) в цьому пасажі - твердження, що розшматування України їй же й вигідно. Бо оця кастрована Україна отримала б неймовірне економічне сприяння Росії, а ще доступ на ринки Євразійського союзу.

Автор також пропонує українцям культурно-цивілізаційний концепт, який виглядає так: "У цьому контексті Нова Україна мала б бути чітко відділена від бандерівських елементів, які історично виникли в ізоляції від Росії та на основі антиросійських настроїв. Як держава і суспільство, Нова Україна формувалася б на основі загальноруської, або ж, якщо бажаєте, східнослов'янської традиції. Така Україна стала б правонаступницею Київської Русі та запорізьких козаків; вона б гордилася внеском свого народу в укріплення та розвиток Російського царства, Російської імперії та Радянського Союзу, важливими складовими яких були українські землі. Врешті-решт, вона реалізовувала б історичну мрію багатьох поколінь українців про незалежність."

Просто неймовірно! Автор намагається представити концепцію пустопорожнього псевдодержавного утворення як втілення "історичної мрії багатьох поколінь українців про автономію". Справді? Де тут логіка? Питання до автора на завершення: чому ж українці прагнули до цієї незалежності? І від кого саме?

Далі автор якось недбало допустився одного серйозного прокольчика. Зваблює українців славою запорізьких козаків, але Запоріжжя і всю область бачить у складі Росії. До речі, окрім чотирьох згаданих областей, які Путін поспішив включити до російської конституції (Луганської, Донецької, Запорізької і Херсонської), Росії, згідно з четвертим сценарієм, мали б ще відійти щонайменше Миколаївщина, Одещина і Харківщина (Сумщина і Дніпропетровщина - опціонально).

Отже, у уявленнях російських імперців Україна повинна була бути поділена на три частини: чисто російську, маріонеткову та "бандерівську". Здається, ми вже стикалися з подібним поділом. Ще в 90-х роках про це говорив спірний, але вже покійний російський політик Владімір Жиріновський, який запам'ятався своєю фразою: "А Львов ми віддамо полякам". Ця ідея знову з'явилася під час президентських виборів 2004 року, коли кремлівські політтехнологи Януковича намагалися залякати виборців Східної та Центральної України, стверджуючи, що у випадку перемоги Віктора Ющенка країна буде поділена на три категорії: перша - Галичина і Волинь (без Закарпаття та Буковини), друга - Центральна Україна, третя - Південь і Схід України.

Вчили б російські пропагандисти краще історію ХХ століття, то принаймні знали б, що реальний поділ України відбувся під час Другої світової війни. Гітлерівські окупанти розділили її на Дистрикт Галичину, Райхскомісаріат Україну і прифронтові українські території, де хазяйнував Вермахт. Що ж, кремлівські пропагандисти беруть собі за орієнтир "гідних" попередників. При цьому й діють схожим чином.

Сьогодні всім очевидно, що концепція створення маріонеткової України з адміністрацією в Києві є абсолютно нереалістичною і не має шансів на втілення. Ми спостерігаємо, з якими величезними зусиллями Росія намагається просунутися в Донеччині, і які значні втрати людських ресурсів та техніки вона терпить за кожен здобутий метр. Тому для реалізації цього задуму Кремлю бракуватиме як людей, навіть якщо до них долучаться північнокорейські найманці, так і необхідної зброї та боєприпасів, включаючи постачання з КНДР.

Здається, що стаття, яку написав кадебіст Дмітрій Трєнін, адресована певним західним псевдомиротворцям, які бажають, щоб Україна погодилася на будь-які умови миру з Росією. Вони намагаються донести до українців ідею, що якщо вони не погодяться на компроміс, Росія може розділити країну на три частини, внаслідок чого Україні доведеться відмовитися від свого суверенітету.

Це повідомлення, прежде за все, адресоване Дональду Трампу, з яким так хоче вести перемовини Владімір Путін. Не слід ігнорувати можливість, що новообраний президент, особливо під впливом чутливого до російської пропаганди Ілона Маска, може потрапити в кремлівські пастки. Тому нашим дипломатам слід вжити всіх необхідних заходів, щоб цього уникнути.