Як уніатська церква трансформувалася в УГКЦ: 430-річчя Берестейської унії

Сьогодні, 8 жовтня (за Юліанським календарем), 430 років тому в соборній церкві святого Миколая в Бересті (нині Брест) митрополит і єпископи Київської церкви проголосили, що відтепер визнають владу римського папи

А всього в кількох кроках від них у тому ж місті відбувалося створення іншого собору, який оголосив цих єпископів безсилами. Так виникла уніатська церква, сьогодні відома як УГКЦ. Із тих пір історики ведуть дискусії про природу унії: чи стала вона порятунком, чи, навпаки, розколом, зрадою чи можливістю. Давайте спробуємо зрозуміти, як зародилася ця суперечка і чому вона залишається актуальною й до сьогодні.

Ідея, старша за Берестя

Отже, формальний розподіл християнства на західну та східну гілки, що відбувся в 1054 році, не сприймався як остаточний. Наступні покоління церковних лідерів шукали способи відновити єдність. Це прагнення відчувалося й на Русі. У XIII столітті король Данило Галицький ініціював переговори з Римом, сподіваючись на підтримку у боротьбі проти монгольської загрози. Проте ця унія була більше політичною угодою, ніж справжнім проявом віри. Врешті-решт, допомога з Заходу так і не надійшла, і союз розпався.

Найзначніша спроба об'єднання відбулася в 1439 році під час Флорентійського собору. У цьому заході візантійські та римські богослови змогли досягти згоди з основних догматичних питань, і київський митрополит Ісидор також підписав акт про унію. Проте в Константинополі та Москві цю угоду не визнали. Ісидор був заарештований, і йому довелося рятуватися втечею.

Та й щоразу історія розвивалася однаково. Верхівка домовлялася, а вірні відмовлялися таку домовленість визнавати. Берестейська унія повторила цей сценарій, тільки наслідки вийшли значно далекосяжнішими.

Кордон, що пройшов через церкву

Чому питання унії стало настільки актуальним саме на українських теренах? Тому що тут проходила межа між східним і західним християнством, і ця лінія розділяла одну державу на дві частини. Польське королівство вже в XIV столітті анексувало Галичину. Після укладення Люблінської унії 1569 року під польську корону потрапили Волинь, Київщина, Брацлавщина та Поділля. Таким чином, православні русини опинилися в католицькій державі, яка все більше йшла шляхом Контрреформації. До Речі Посполитої прийшли єзуїти зі своїми навчальними закладами, а польська еліта активно підтримувала католицтво як домінуючу віру. Релігійні дискусії перетворювалися на відкриті конфлікти: за храми, за майно, за свята. Навіть календарна реформа 1582 року, яку прийняли католики, а православні відкинули, стала причиною заворушень у містах.

Православна церква в той час переживала серйозну кризу. Єпископські кафедри часто потрапляли до рук королів і магнатів, які нерідко надавали їх мирянам, іноді за гроші. Духовенство на парафіях було здебільшого бідним і малосвідомим. Єдиним джерелом активності залишалися братства міщан, які відкривали школи та друкарні, зокрема в Острозі, де в 1581 році була надрукована перша повна Біблія церковнослов'янською мовою. Проте їхній вплив у державі був обмеженим, оскільки владу мали представники шляхти та їхні привілейовані статуси.

У цей період багато представників руської шляхти активно приймали католицтво або протестантизм, адже це відкривало нові можливості для здобуття влади. Ті ж, хто залишався вірним православ'ю, почувалися дедалі більш неприємно в державі, яка сприймала їх як другорядних.

У даній ситуації унія виглядала як можливий вихід. Єпископи мріяли, що, визнання папи дозволить їм здобути рівні права з латинськими, отримати посади в сенаті та захиститися від тиску. До цього слід додати ще один важливий аспект: константинопольський патріарх, якого православні вважали своїм лідером, перебував під османським контролем і не міг багато чого зробити для їхньої підтримки.

Проти цього виступила руська шляхта, очолювана князем Костянтином Острозьким, одним із найзаможніших осіб Речі Посполитої. Острозький не відкидав концепцію об'єднання Церков, але наполягав на тому, щоб рішення приймалося на загальному соборі за участі східних патріархів, а не ухвалювалося в таємниці кількома єпископами. Від моменту виникнення ідеї унії до досягнення реальної угоди пройшло чимало часу. Усе це сталося через той самий розкол, ті ж самі аргументи та небажання будь-кого йти на компроміс.

Довга дипломатія, або як готували Берестя

На початку 1590-х років в Київській митрополії розпочалися таємні зустрічі єпископів. Однією з перших таких нарад стала зустріч у Белзі, куди прибули єпископи: Гедеон Балабан з Львова, Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма та Леонтій Пелчицький з Пінська. Ініціатором цих зборів виступив Терлецький. Незабаром до нього приєднався Іпатій Потій, володимирський єпископ, славився своєю освіченістю та рішучістю. Після тривалих роздумів до них приєднався митрополит Михайло Рагоза.

Протягом кількох років відбувалися обговорення: листування з королем Сигізмундом ІІІ, узгодження деталей ("артикулів"), які повинні були забезпечити збереження східного обряду, церковнослов'янської літургії, юліанського календаря та права духовенства на шлюб. Потій і Терлецький вирушили до Риму, де в кінці 1595 року папа Климент VIII прийняв їх присягу та визнав унію.

Залишалося лише офіційно оголосити те, що вже було вирішено. Для цього монарх зібрав церковний собор у Бересті. Інакше й не могло бути: невдоволення православних шляхтичів та городян не вщухало, тому країні слід було надати цьому рішенню легітимний статус.

Берестя, жовтень 1596-го

"Унія Берестейська", місто Вінніпег (вітражист: Лео Мол), зображення: Вікіпедія

Жовтневі дні 1596 року в Бересті ввійшли в історію як час двох соборів, які засідали одночасно. Собор тривав з 6 по 10 жовтня за юліанським календарем. За сучасним він припадає на 16-20 жовтня. А сам унійний акт, підписаний митрополитом Рагозою та єпископами, прозвучав 8 жовтня за тодішнім літочисленням, тобто 18 жовтня за нашим.

Одна група зібралася в соборі святого Миколая. Серед присутніх були митрополит Рагоза, єпископи Терлецький, Потій, Збируйський, Пелчицький, а також полоцький архієпископ Григорій Герман та інші представники церкви. Їх підтримували посланці короля та латинські єпископи, яких допустили до обговорень, що викликало обурення серед православних. Тут було оголошено папську грамоту та акт унії, після чого єпископи визнали Київську церкву частиною Римської церкви.

Другий з'їзд зібрався окремо та відмовився працювати спільно з прихильниками унії. Його очолили князь Острозький та екзарх Константинопольського патріарха Никифор. До них приєдналися два єпископи, які відмовилися від унії: львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський, а також численні представники шляхти, духовенства та братств. Цей собор оголосив рішення "унійних" єпископів незаконними та позбавив їх духовного сану. Натомість, другий собор виніс вирок тим, хто наважився не визнати унію.

Отже, два собори не змогли досягти згоди. Кожен з них був переконаний у своїй винятковій правоті, що призвело до розколу Київської митрополії на дві окремі частини.

Монарх, пільги та козацьке військо

Очевидно, що польський король Сигізмунд ІІІ підтримав унійних єпископів. Православна ієрархія втратила своє легітимне визнання, а православні єпископи, які відмовилися прийняти унію, фактично опинилися поза законом. Унійній церкві було передано майно, включаючи центральний храм Києва, собор Святої Софії, який став під контролем уніатського митрополита. Обіцяли також місця в сенаті, хоча ці обіцянки, в основному, залишилися лише на папері.

Однак головного не вдалося досягти. Лише одиниці зі священників та вірних ішли за своїми єпископами. Школи, друкарні та братства, які тримали на собі освітнє й культурне життя, стали осередками спротиву. Литовський і український православний світ відповів не силою, а словом. Тим самим пожвавився розвиток православного мислення. Із'явилася славетна полемічна література, зокрема "Апокрисис", у якому православний автор жорстко розбирав аргументи прихильників унії. Потій відповів "Антирисисом". Іван Вишенський докоряв єпископам-перебіжчикам і закликав зберегти вірність батьківській вірі.

Перші десятиліття були для греко-католиків страшенно важкими. Вони воювали проти власних людей. Уніатів зневажали православні, а латинники не сприймали їх як рівних. Дійшло до кривавих сутичок. У Вітебську 1623 року натовп убив полоцького архієпископа-уніата Йосафата Кунцевича, якого пізніше проголосили святим. До протистояння втрутилися й козаки. 1620 року гетьман Петро Сагайдачний разом із усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, а під козацьким захистом єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію. Козаки стали збройною силою православ'я, і це змусило владу піти на поступки. 1632 року новий король Владислав IV визнав православну митрополію, і православні, Київ та більшість єпархій повернулися до своїх.

Так Берестейська унія не закінчила розкол. Вона закріпила його, і в Київській митрополії тепер існували дві конфесії, кожна зі своїм митрополитом, своїми храмами, шкільною мережею і своїми героями та мучениками.

Як унія відшукала своє місце в житті.

Наступні століття змінили картину. Козацька революція середини XVII століття витіснила унію з Наддніпрянщини, де вона майже зникла. Але в Галичині, на Волині, Підляшші та Холмщині вона лишилася.

У цей період унія отримала нові сили через зміни в обставинах. У 1686 році Київська митрополія потрапила під контроль Москви, в той час як православні єпархії Речі Посполитої залишились без підтримки, опинившись наодинці з латинським урядом. Поодинці вони почали переходити в унію: Перемишльська єпархія у 1692 році, Львівська у 1700 році (за ініціативи єпископа Йосифа Шумлянського), а Луцька у 1702 році. Для багатьох з них такий крок не був справжнім наверненням, а швидше засобом виживання в католицькій державі, що дозволяло зберегти обряд, мову та свою церкву. Замойський синод 1720 року упорядкував церковне життя, але водночас зробив його ближчим до латинських традицій.

Справжній перелом настав у 1772 році, коли Галичина потрапила під контроль Австрії. Імператриця Марія Терезія у 1774 році офіційно визнала церкву як "греко-католицьку" і забезпечила духовенству рівні права з латинським. У Відні для греко-католиків була заснована семінарія, а згодом і Львівський університет, де навчання велося русинською, що на той час відповідала сучасній українській мові. Греко-католицька церква вперше за багато років відчула себе не лише терпимою меншістю, а й визнаною та поважною інституцією.

Священники, що стали інтелігенцією

У XIX столітті греко-католицька церква утвердила свою владу в Галичині, а її священнослужителі стали провідною освіченою силою в українському суспільстві. Український селянин, позбавлений можливості отримати вищу освіту, зазвичай мав лише одного освіченого співрозмовника — свого парафіяльного священника. Ця особа виконувала роль вчителя, організатора громади і часто виступала як письменник та політик.

Греко-католицьке духовенство стало важливою складовою українського національного відродження у Галичині. Відомі представники "Руської трійці", Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, випускники семінарії, значно вплинули на культурний розвиток регіону, представивши альманах "Русалка Дністровая" у 1837 році, який вперше звернувся до галичан живою народною мовою. У 1848 році Головну Руську Раду, перший політичний орган українців у Галичині, очолив греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Серед видатних особистостей церкви був Михайло Вербицький, греко-католицький священик і композитор, який написав музику до майбутнього гімну "Ще не вмерла Україна". З 1901 року головою Церкви став митрополит Андрей Шептицький, чия постать здобула визнання не лише в Галичині, але й далеко за її межами.

Це відчули навіть супротивники. Греко-католицька церква невід'ємно вплетена в український рух, і саме через це її прагнули знищити.

Спроби знищення: від імперських часів до радянської епохи.

Російська імперія завжди відкрито висловлювала своє прагнення ліквідувати унію. Після поділів Польщі до її складу увійшла значна частина уніатів з Правобережної України та Білорусі. У 1839 році на Полоцькому соборі їх формально "возз'єднали" з православною церквою, хоча думку більшості вірян ніхто не враховував. У 1875 році аналогічна доля спіткала останню греко-католицьку єпархію імперії — Холмську. Під час Першої світової війни російські окупаційні сили арештували митрополита Шептицького і відвезли його вглиб території імперії, де він залишався до 1917 року.

Радянська влада застосувала ще більш жорсткі методи. Після приходу НКДБ до Галичини у 1944-1945 роках розпочалася кампанія проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ). У квітні 1945 року було заарештовано митрополита Йосипа Сліпого разом з усіма єпископами. 8-10 березня 1946 року у Львові, в соборі святого Юра, відбувся так званий Львівський псевдособор, організований НКДБ. Рішення, яке там ухвалили, було заздалегідь підготовлене. На соборі "скасували" Берестейську унію, яка існувала протягом 350 років, і приєднали УГКЦ до Російської православної церкви. Жоден з єпископів не брав у ньому участі. Це засідання не було визнане легітимним ані вірянами, ані Ватиканом.

Церква, однак, не зникла. Вона пішла в підпілля. Священики служили таємно, в хатах і в лісі, хрестили дітей, вінчали і ховали. Єпископ Сліпий понад вісімнадцять років провів у таборах і засланні, 1963 року вийшов на свободу завдяки дипломатичним зусиллям і помер у Римі 1984-го. Багато його побратимів загинули у в'язницях. Греко-католицька церква вийшла з підпілля наприкінці 1989 року, і її відродження стало одним із помітних знаків краху СРСР.

Берестя сьогоднішнє

Пам'ятний хрест, що вшановує Берестейську унію, розташований у Чернівцях. Джерело фото: Вікіпедія.

Сьогодні УГКЦ вільно діє в Україні й у діаспорі, від Канади до Австралії, а її головний осідок розташований у столиці у Патріаршому соборі Воскресіння Христового (до того це був собор Св. Юра у Льові). Це одна з найбільших і найактивніших релігійних спільнот країни.

Згідно з даними Центру Разумкова, греко-католики є однією з найактивніших груп вірян в Україні. Сьогодні церква вже давно переступила межі Галичини: її парафії можна знайти в Волині, Закарпатті, Києві та на сході країни. УГКЦ та Православна церква України прийняли рішення перейти на новоюліанський календар. У часи повномасштабної війни греко-католицькі капелани служать разом із військовими інших релігійних конфесій.

Вирок історії щодо Берестя досі не виголошено. Для одних унія стала розколом, який ослабив Київську митрополію і розділив єдиний народ. Для інших же вона відкрила шлях, яким українці та білоруси змогли зберегти свої традиції, обряд і мову, водночас зближившись із Західною культурою. Дослідники погоджуються, що унія мала значний вплив на формування української та білоруської культур. Можливо, істина полягає в тому, що вона була і розколом, і збереженням традицій водночас.

Одна річ безсумнівна: у 1596 році в Бересті відбулася не просто зустріч двох соборів. Це була сутичка двох стратегій виживання в умовах чужоземного панування: зберегти все в первозданному вигляді або ж зробити поступки заради збереження. Українська історія пам'ятає безліч подібних рішень, але Берестейський собор став одним із перших, і його наслідки відчуваються й сьогодні.