Захід сприяє зміцненню безпеки України.

З весни 2025 року західні гарантії безпеки для України стали важливим об'єктом публічних дискусій та політичних ініціатив, пов'язаних із завершенням російсько-української війни. У п’ятому пункті спільного "мирного плану" США та Росії, опублікованого в листопаді 2025 року, а також у наступній 28-пунктній контрпропозиції Великої Британії, Франції та Німеччини, зазначається, що Україні необхідно надати "надійні" або "міцні" гарантії безпеки. Ці документи, разом із супутніми публічними обговореннями, знову підкреслили важливість таких гарантій. Протягом минулого року основним акцентом у цій дискусії стала концепція європейських "сил безпеки", які мають забезпечити захист України, з підтримкою американського резерву після досягнення мирного угоди.

Готовність кількох європейських країн серйозно розглянути можливість відправки сухопутних військ до України та військових кораблів до Чорного моря означає зміну у сприйнятті Заходом оборонних потреб України, які зараз вважаються невід'ємною частиною загальноєвропейських інтересів безпеки. Незважаючи на прогресивний характер цього новаторського підходу і його позитивне сприйняття в Україні, ідея більших сил, які гарантують безпеку, стикається з політичними і стратегічними перешкодами. Хоча проблеми, що з цього випливають, відрізняються від тих, які пов'язані з рідше обговорюваною миротворчою місією ООН в Україні, вони також є серйозними. Перспектива створення сил, які гарантуватимуть безпеку, зробила позицію Росії на переговорах менш гнучкою, оскільки Кремль категорично проти розміщення будь-яких військ з країн-членів НАТО в Україні. Крім того, якби це все-таки сталося, не ясно, як повелися б країни, що відправили свої сили, у разі повторної ескалації конфлікту, який втягнув би їх у російсько-українську війну. Із цих та інших причин ще одним важливим аспектом сил, які гарантують безпеку, є розгортання європейських повітряних сил, щоб допомогти Україні створити зони повітряної оборони над деякими критичними об'єктами, такими як ключові міста, посольства, залізничні й автомобільні магістралі, порти або атомні електростанції, або так звану інтегровану зону повітряної оборони над більшою частиною західної і центральної України, відповідно до так званої ініціативи SkyShield. Діючи далеко від лінії фронту і російсько-українського кордону, західні винищувачі-перехоплювачі будуть лише збивати російські безпілотні літальні апарати. Така безпосередня підтримка має розпочатися до укладення будь-якої угоди про припинення вогню, тим самим сприяючи посиленню тиску на Росію. Оптимальна військова підтримка Європи для України до і після досягнення перемир'я буде значною мірою схожою. Після закінчення інтенсивних військових дій слід продовжувати або розширювати постачання сучасного озброєння зі Заходу, інтенсивну військово-промислову співпрацю, обмін розвідувальною інформацією, бойову підготовку й допомогу в галузі протиповітряної оборони. Рішуча матеріальна і технічна підтримка Європою Збройних сил України після досягнення перемир'я видається більш реалістичним підходом до реалізації гарантій безпеки, ніж тимчасове розміщення сухопутних військ і військових кораблів у складі сил, які гарантують безпеку України.

За останні місяці поняття "гарантії безпеки" стало модним слоганом у міжнародних дебатах про підтримку Заходу для України. Після укладення перемир'я гарантування безпеки Україні буде центральним елементом майбутньої іноземної допомоги, спрямованої на забезпечення виживання цієї країни. Однак нинішнє вживання цього терміна часто з'являється в рамках аргументації, яка не визначає майбутніх ключових політичних і стратегічних викликів.

Бенджамін Талліс (співробітник Німецької ради з міжнародних відносин, спеціалізується на політиці європейської безпеки, - ред.) зазначає, що поняття "гарантії безпеки" може бути оманливим. Повна гарантія безпеки є недосяжною мрією не тільки для України, а й для будь-якої країни. В експертному дискурсі розрізняють гарантії та (слабші) запевнення, а також позитивні і негативні гарантії. Зазвичай позитивна гарантія безпеки, тобто вид обіцянки, до якої прагне Україна, означає сильне зобов'язання з боку гаранта захищати отримувача.

Однією з основних проблем є різниця в трактуванні та розумінні гарантій безпеки, а також численні невизначеності та суперечливі моменти в їхньому плануванні. Важливо прояснити ці питання з самого початку. Прозорість у цьому процесі могла б сприяти переходу від теоретичних обговорень щодо оборонних потреб Києва до конкретних дій, які покращать ситуацію в Україні в контексті безпеки.

Цей звіт є спробою проаналізувати виклики, що виникають у зв'язку з найамбіційнішою пропозицією, обговорюваною в контексті гарантій безпеки для України — розміщенням іноземних військових контингентів на її території. У трьох розділах документа викладено різні підходи до гарантій безпеки загалом і в контексті України, а також розглянуто деякі стратегічні парадокси, що виникають під час їх реалізації. У висновках представлені можливі рішення для актуальних питань та рекомендації щодо дій для національних політиків у рамках співпраці з НАТО та ЄС, в контексті так званої "Коаліції охочих" (Coalition of the Willing - CoW).

Згідно зі звітом, найближчим часом малоймовірно, що Україна стане членом НАТО або Європейського Союзу. Проте в майбутньому повне членство в цих структурах все ж відбудеться, що надасть Києву значні гарантії безпеки та суттєво покращить міжнародну інтеграцію країни. Водночас, на даний момент, приєднання до НАТО та ЄС не є ефективним шляхом для швидкого посилення захисту українського населення та території.

Хто на себе які зобов'язання покладає і перед ким?

Незважаючи на те, що питання гарантій безпеки активно обговорювалися в Європі та за її межами протягом 2025 року, конкретні аспекти майбутніх зобов'язань, дій та координації залишаються невизначеними. Якщо ці питання не будуть вирішені заздалегідь, існує загроза, що обіцянки, які зазвичай асоціюються з терміном "гарантії безпеки", можуть залишитися невиконаними. Непослідовність у реалізації оголошених зобов'язань щодо підтримки та оборони становитиме загрозу не лише для України, але й підриває вже й так вразливий європейський безпековий лад та міжнародний порядок, що базується на принципах.

Однією з причин непорозумінь щодо безпекових гарантій є їхній зв'язок із миротворчими зусиллями в рамках міжнародних угод та організацій, зокрема через багатонаціональні збройні контингенти, що координуються ООН. Безумовно, присутність іноземних військових на території України могла б зміцнити її безпеку. Проте в умовах нинішнього російсько-українського конфлікту розміщення сил ООН або інших нейтральних контингентів не є адекватним варіантом військової підтримки для Києва, навіть після досягнення стабільного мирного договору.

До 2021 року розміщення багатонаціональних сил з третіх країн на територіях так званих народних республік у Донецьку й Луганську могло мати сенс для забезпечення функціонування суперечливих Мінських угод від вересня 2014 року і лютого 2015 року. Однак зараз, після розширення й загострення конфлікту майже чотири роки тому, класична міжнародна миротворча операція є зовсім іншою справою. З лютого 2022 року характер російсько-української війни змінився, як й умови присутності іноземних військ на території України в разі припинення вогню.

По-перше, розгортання миротворчих сил ООН або інших збройних сил для охорони лінії зіткнення, яка не збігається з російсько-українським кордоном, становило б нормативну, політичну і правову проблему, зважаючи на офіційну анексію території української держави Москвою. Хоча як постійний член Ради Безпеки ООН Росія зобов'язана виконувати Статут Організації Об'єднаних Націй, Москва використала б своє право вето в Раді Безпеки або за іншим столом переговорів, щоб захистити власні національно-імперські інтереси, а не інтереси міжнародної спільноти.

У будь-якій угоді щодо миротворчої місії Кремль погоджувався б лише на розміщення військових контингентів з інших країн, які б захищали або навіть розширювали його територіальні здобутки. В результаті, якщо б відбулася миротворча операція, що виходила б за межі спостереження на офіційно анексованих територіях, Організація Об'єднаних Націй або інші треті сторони фактично підтримували б результати експансіоністської війни Росії, а також репресивну окупацію, здійснювану Москвою, разом з її кампанією русифікації на захоплених українських землях. Миротворчі сили таким чином брали б участь у порушенні основних принципів Статуту ООН, які стосуються територіальної цілісності та суверенітету держав-членів.

По-друге, у разі нової ескалації й відновлення російської наступальної операції в Україні мало хто очікував би, що нейтральні сили під егідою ООН чи іншої організації зможуть і захочуть воювати з однією з найбільших конвенційних і ядерних військових потуг світу. Проте головним завданням гіпотетичних миротворчих сил в Україні була б готовність і здатність ефективно стримувати рухи російських збройних сил, тим самим відлякуючи їх від таких дій. Однак ані Київ, ані Москва, ані будь-яка третя сторона не вірили б у більше ніж символічне значення нейтральних миротворчих сил ООН або інших миротворчих сил у пом'якшенні рецидиву ескалації російсько-українського конфлікту. Тому не зрозуміло, якою була б мета класичної миротворчої операції.

По-третє, важливо зазначити, що активна участь Китаю в такій місії могла б підвищити статус потенційних сил ООН або інших міжнародних контингентів в Україні та стримати Росію від агресивних дій проти них. Проте, з моменту початку російсько-українського конфлікту в лютому 2014 року, Пекін значно посилив свою підтримку Москви в дипломатичній, політичній, економічній та технічній сферах. Як наслідок, Київ і його західні союзники не мають великої довіри до конструктивної участі китайських військових, які, як вважається, могли б дотримуватися територіальної цілісності та суверенітету України, поважати міжнародне право та сприяти справедливому миру. Натомість існують побоювання, що "блакитні шоломи" з Китаю можуть діяти не як миротворці, а як частина неформального російсько-китайського антизахідного альянсу в межах проєвропейської української держави.

У цьому контексті періодичні розмови про миротворчі війська ООН чи інші міжнародні миротворчі формування, які виходять за рамки спостережних місій, уздовж потенційної лінії контакту, як інструмент для вирішення російсько-українського конфлікту, є лише відволіканням уваги. Один із результатів активних обговорень цієї наразі недоцільної ідеї може полягати в продовженні переговорів із Росією. Принаймні в теперішній ситуації ця дискусія не сприяє формуванню реалістичного шляху до стабільного вирішення конфлікту та досягнення тривалого миру.

Примхи західних сил, які гарантують безпеку

Більш ефективний підхід до забезпечення стабільності майбутнього перемир'я представлений в європейській концепції "сил, що забезпечують безпеку" України, яка була розроблена навесні 2025 року. Це передбачає, зокрема, розміщення тисяч, а іноді й десятків тисяч солдатів сухопутних військ на українській території, а також відправлення кількох військових кораблів до Чорного моря з боку рішучіших учасників CoW. Сили, що забезпечують безпеку, здебільшого складалися б із західноєвропейських країн-членів CoW і розміщувались би в західних регіонах України за запрошенням Києва.

Сухопутна операція стала б ключовим чинником у рамках більш обширних зусиль CoW, спрямованих на забезпечення стабільності майбутнього мирного процесу. Вона спиратиметься на концепцію так званої підтримки з боку США, що передбачає надання обмеженої допомоги з відстані. Це включатиме використання авіаційних сил, обмін розвідувальними даними та логістичні ресурси, проте не передбачає розгортання американських військовослужбовців на території України.

Нинішні плани створення сил, які гарантують безпеку України, у декількох основних європейських столицях означають фундаментальну зміну в підході Заходу до майбутнього безпеки України, що було з радістю сприйнято в Києві. Однак сам по собі похвальний європейський план створення сил, які гарантують безпеку України, має два стратегічні парадокси.

По-перше, актуальні публічні обговорення на Заході та плани розміщення військових в Україні створюють негативні умови для продовження російсько-українських перемовин щодо припинення вогню. Ідея формування європейських миротворчих контингентів рішуче відкидається Росією, хоча Україна її підтримує. Від моменту, коли з'явилися перші сигнали з Заходу про можливість відправки військ до України в春 2025 року, Путін та інші представники неодноразово наголошували на своїх попередніх заявах, що Росія категорично не прийме присутність будь-яких іноземних сил з країн НАТО на українській території.

Оглядаючи ситуацію у вересні 2025 року, український журналіст Віталій Портников висловив свою думку на телеканалі "Еспресо", зазначивши, що укладення мирної угоди з Москвою можливе лише в тому випадку, якщо на території України не залишиться жодних іноземних військових формувань, окрім російських або тих, що отримали санкцію від Кремля. Він підкреслив: "Росія не прийме жодну альтернативну версію мирного договору. Кремль не має жодних причин погоджуватися на присутність військ НАТО в Україні. Або західні держави знайдуть у собі сміливість вжити заходів під час конфлікту, ігноруючи думку Москви, або подібні дії стануть неможливими".

Хоча дебати про гарантійні сили позитивно впливають на концептуальне включення України до трансєвропейського планування безпеки, їх одночасне рішуче відхилення Москвою негативно впливає на переговори про припинення вогню. Наразі дискусія щодо західних сил, які гарантують безпеку України, віддаляє досягнення компромісного перемир'я з Росією. Водночас вона підвищує ставки Кремля в російсько-українській війні, а отже, й економічний та військовий тиск на Росію, потрібний для переконання Кремля в необхідності перемир'я.

Безсумнівно, концепція європейських сил, що забезпечують безпеку, заслуговує на схвалення з етичної точки зору, є стратегічно обґрунтованою і політично доцільною. Такі сили не лише могли б забезпечити захист України, але й посилити європейську систему безпеки та глобальну архітектуру, що ґрунтується на принципах. Проте, враховуючи можливий вплив цього плану на Кремль, його публічне оголошення виглядає передчасним – особливо з огляду на те, що планування, логістика та фінансове забезпечення навіть помірних сил безпеки є серйозними викликами. Не дивно, що наразі залишаються нез'ясованими конкретні типи, розміри та склад гіпотетичних західноєвропейських військових контингентів в Україні, а також правила їхньої діяльності.

Другий стратегічний парадокс плану полягає в неясній ситуації щодо найгіршого сценарію, за якого миротворчі сили були б втягнуті в активні бойові дії з російськими збройними силами. Найскладнішим питанням щодо можливого розміщення західних сухопутних сил в Україні було б те, що вони зробили б у разі нападу, наприклад, російських ракет або дронів, що призвело б до значних людських і матеріальних втрат. Реакція на такий інцидент не тільки стала б стратегічною дилемою, а й мала б політичні наслідки.

Військова контратака сил, які забезпечують безпеку, що стала б аналогом російської агресії, могла б бути найбільш доцільною відповіддю з військової перспективи і адекватною оперативною реакцією. Проте те, що може виглядати виправданим на полі бою, має потенційно серйозні наслідки для зовнішньої політики, безпеки та внутрішніх справ держав, залучених у цю місію. Напад з боку Росії та можливий контрнаступ можуть спровокувати спіраль ескалації, яка б включила країни-учасниці місії, НАТО та/або ЄС у російсько-український конфлікт.

У випадку, якщо сили безпеки не відреагували б на російське вторгнення, стратегічні наслідки були б менш критичними, але все ще серйозними. Невідповідна або недостатня реакція на збройну агресію Росії, яка могла б призвести до значних жертв, підривала б сенс місії сил безпеки, перетворюючи їх на легку ціль і деморалізуючи іноземних військових, що перебувають в Україні. Така м’яка реакція також мала б далекосяжні наслідки для довіри до західних гарантій безпеки, наданих Україні в цілому. Це могло б навіть поставити під загрозу зобов'язання щодо взаємної допомоги, закріплені в статті 5 Вашингтонського договору НАТО та статті 42.7 Договору про Європейський Союз. Аналогічна стратегічна дилема виникла б і в контексті розгортання та дій військових кораблів, направлених у Чорне море для захисту узбережжя, контрольованого українським урядом, а також для забезпечення української зовнішньої морської торгівлі.

План SkyShield может быть переформулирован как "Концепция SkyShield".

Проте існує форма прямої військової допомоги, яку країни CoW могли б надати Збройним силам України, що перевищує звичайні матеріальні, фінансові та інформаційні аспекти. Хоча розгортання сухопутних військ або військових суден викликає стратегічні питання, обмежене використання повітряних сил найбільш активних членів CoW над західною та центральною Україною, а також на її території, могло б бути менш складним. Така ініціатива, названа SkyShield, могла б виявитися корисною не лише після укладення мирної угоди, а й у поточних умовах, тобто ще до її підписання.

Запровадження заходів підтримки України з боку західних країн, таких як формування спеціальних зон повітряної оборони або більш інтегрованої зони повітряного захисту (Integrated Air Protection Zone - IAPZ), могло б стати сигналом про безпосереднє військове втручання окремих європейських держав у російсько-український конфлікт. Це б перевищило рамки нинішньої непрямої військової допомоги, яку отримує Київ. Водночас створення спільної українсько-західної IAPZ або зон повітряної оборони над важливими містами, такими як Ужгород, Львів і Київ, а також над критично важливими інфраструктурними об'єктами, такими як автомагістралі, порти, газосховища, залізничні лінії та атомні електростанції, несло б менші ризики ескалації, ніж введення сухопутних військ в Україну чи розміщення військових кораблів у Чорному морі. Європейські винищувачі, які могли б підтримати Київ у створенні зон повітряної оборони або IAPZ, можуть мати обмежені можливості через кілька причин.

По-перше, участь Заходу в обороні повітряного простору України має бути спланована так, щоб вона діяла лише над обмеженими територіями, подалі від зон бойових дій і російсько-українського кордону. Західні військовики, які перебувають над територією України або на її території, можуть зазнати повітряного нападу з боку Росії, подібно до сухопутних військ і військових кораблів сил, які гарантують безпеку. У такому разі, однак, бойова місія розгорнутих західних перехоплювачів і їхня самооборона були б значною мірою збіжними, оскільки йшлося б про знешкодження дронів, маневрених ракет і ракет, що летять з Росії до України.

По-друге, географічне обмеження місій перехоплювачів CoW до тилу України в центральній і західній частині країни означало б, що вони не зустріли б жодних російських пілотованих літаків чи гелікоптерів. Західні літаки-перехоплювачі, протиповітряні дрони і ракети збивали б тільки російські безпілотні літальні апарати. Жодні російські військові чи цивільні особи не постраждали б, а територія російської держави не була б порушена в рамках такої операції з обмеженим функціональним обсягом, що проводилася б європейськими літаками-перехоплювачами, далеко від лінії фронту і російсько-українського кордону.

Така діяльність обмеженого контингенту європейських військовиків (пілотів, офіцерів зв'язку, техніків) поблизу кордону, над територією України і частково на її території могла б бути виправдана в їхніх рідних країнах і перед Москвою, а також ширшою міжнародною спільнотою як захист законних інтересів держав, що їх відрядили. По-перше, амбасади країн Співдружності Націй у Києві, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року, є недоторканними територіями і приймають дипломатів та інших урядових працівників, які потребують фізичного і психологічного захисту. По-друге, нещодавні вторгнення російських дронів на територію НАТО через Україну показали, що необхідний захист від таких вторгнень - бажано вже на території України, а не в країнах східного флангу НАТО, таких як Польща, Словаччина, Угорщина і Румунія.

По-третє, представники політичних кіл, дипломати, журналісти, працівники організацій з розвитку та інші громадяни країн Співдружності Націй регулярно здійснюють подорожі до України залізничним транспортом і автомобільними шляхами. Під час цих поїздок вони повинні бути захищені від загроз, які становлять російські безпілотники. По-четверте, завдяки своїм портам на Чорному морі Україна реалізує експорт, зокрема, зерна та інших сільськогосподарських товарів, які є важливими для стабільності світових цін на продовольство, що є спільним інтересом всього людства, зокрема країн Чорноморського регіону. По-п'яте, українські газові сховища містять природний газ, який походить з держав Чорноморського співтовариства і є їхньою власністю, що також потребує охорони. Нарешті, захист українських атомних електростанцій від ударів ракет, снарядів і дронів є важливим не лише для східних держав-членів ЄУ, але й для сусідніх країн, таких як Росія, Білорусь і Молдова.

Висновки й рекомендації щодо політики

Однозначні, чітко визначені гарантії безпеки не є єдиною передумовою, але мають ключове значення для функціонування майбутнього перемир'я. Однак цей термін варто використовувати обережно, щоб не викликати очікувань, які неможливо виконати, і не створювати помилкового враження, що після закінчення бойових дій залученість Заходу в Україні зазнає якісних змін. Зокрема, не є певним, чи європейські або інші країни надішлють сухопутні війська і військові кораблі для забезпечення майбутнього перемир'я. Також не є зрозумілим, яку роль у такому розміщенні сил були б готові відіграти Сполучені Штати.

Обговорювані умови можуть змінитися в найближчий час, що зробить присутність іноземних сухопутних сил в Україні та морську активність у Чорному морі менш проблемною і більш ефективною. Наприклад, можливе розгортання миротворчих сил ООН для спільного контролю за повністю відновленим кордоном між Росією та Україною, а також введення сил, що забезпечують безпеку, після вступу України до НАТО. Проте, в теперішніх умовах дискусії щодо миротворчих місій або сил безпеки відволікають увагу від більш актуальних питань, таких як військова підтримка, яка необхідна Києву в даний момент, а також від ефективніших підходів до забезпечення безпеки України після завершення активних бойових дій.

Основним гарантом безпеки України залишаються її власні збройні сили, незалежно від того, чи продовжиться війна, чи настане мир. Ключовим кроком для зміцнення безпеки України, як під час, так і після завершення бойових дій, повинно стати активне розширення співробітництва в галузі оборонної промисловості між Україною та Європейським Союзом. Крім того, вже зараз існує можливість розміщення європейських повітряних сил у певних регіонах, які забезпечуватимуть захист західної та центральної частини України, перехоплюючи можливі загрози з боку ракет і безпілотників. Також до і після досягнення миру важливо організувати на території України присутність офіцерів зв'язку з країн Євросоюзу та проводити спільні навчання та тренування для покращення військової співпраці.

Підтримка України через постачання зброї, реалізацію спільних проєктів, обмін розвідувальною інформацією та навчання військових, навіть у період перемир'я, може викликати у деяких дипломатів і політиків відчуття суперечливості, недоцільності або навіть провокації. Проте жорстокість російської агресії, що проявляється у безжальній поведінці Москви в Україні з 2022 року, залишається на вкрай високому рівні і, ймовірно, триватиме. Лише шляхом всебічного озброєння України можна зупинити агресію Москви, і ця стратегія залишається актуальною як під час збройного конфлікту, так і в часи миру.

Гарантування безпеки для України з боку країн CoW в значній мірі вимагатиме продовження або навіть збільшення існуючої військової допомоги Києву. Це включатиме постачання озброєнь, інвестиції в український військово-промисловий сектор, обмін розвідувальною інформацією, підготовку військових, технічну співпрацю та фінансову підтримку. Країни CoW повинні забезпечити цю допомогу Україні як під час досягнення мирного процесу, так і після його реалізації. Ті держави, які вже надають допомогу Україні та готові запропонувати гарантії безпеки, повинні трансформувати свою військову підтримку в мирну військову підтримку. Цей крок можна обґрунтувати як запобіжний захід, спрямований на стримування Росії від повторного загострення конфлікту.

Головна порада для дипломатів, політиків, журналістів та інших коментаторів, яка випливає з вищезазначеного та подібних звітів, полягає в тому, щоб під час участі в дискусії або розробці гарантій безпеки зосередитися на тих інструментах, які можна реалістично і швидко застосувати після початку перемир'я. Крім того, обговорення і планування післявоєнних гарантій безпеки не повинні відволікати увагу від важливішого завдання - створення умов, які дозволять припинити інтенсивні бойові дії та розпочати принаймні часткове перемир'я. Ті самі інструменти, які сьогодні можуть припинити війну, у майбутньому допоможуть зберегти мир.

Ще одне застосування поняття "гарантії безпеки", яке не було розглянуто в цій статті, але зараз набуває дедалі більшого значення в українських і західних дебатах про конфронтацію Росії із Заходом, має зовсім інший напрямок. Різні європейські аналітики почали обговорювати питання забезпечення гарантій безпеки України для деяких країн НАТО та ЄУ. Зокрема, Естонія, Латвія та Литва можуть стати об'єктом експансіонізму Росії після початку перемир'я в Україні, коли сотні тисяч російських солдатів вивільняться для операцій Москви в інших місцях. У такому сценарії технологічно просунуті й загартовані в боях Збройні сили України можуть стати цінним партнером для армій трьох балтійських держав. Київ міг би зробити більш важливий внесок у їхню безпеку, ніж більшість партнерів НАТО з Таллінна, Риги та Вільнюса. CoW - це неформальний союз ad hoc 33-х проукраїнських країн Європи, Америки, Азії й Океанії. Ці країни поступово об'єднувалися з весни 2025 року і погодилися надати Україні підтримку в той чи інший спосіб, зокрема гарантування припинення вогню після його досягнення.

Матеріал був опублікований в рамках співпраці між ZAXID.NET та польським виданням Nowa Europa Wschodnia.