"Відчуваю себе, як пташка в розкішному вольєрі". Легендарний Іван Марчук розповідає про свою еміграцію до Відня, існування за темним календарем та шахрайства у світі мистецтва.

Іван Марчук є найпомітнішим сучасним митцем України. У минулому році його картина "Зійшов місяць над Дніпром" була продана на аукціоні за вражаючу суму в 300 тисяч доларів, встановивши новий рекорд для українських художників. У 2007 році британське видання The Daily Telegraph включило Івана Марчука до свого списку "100 геніїв сучасності".

Художник з молодості розвивав власне мистецтво, яке не вписувалося в канони соцреалізму - стилю, який пропагувався радянським режимом. Його роботи забороняли, митця не приймали до Спілки художників, навіть проводили у Марчука обшуки. Він емігрував за кордон - працював в Австралії, Канаді та США. Повернувся в Україну у 2011 році, але на початку повномасштабного вторгнення змушений був знову емігрувати. Нині перебуває в австрійському Відні. ОBOZ.UA вдалося поспілкуватися з художником завдяки допомозі мистецтвознавиці Тамари Стрипко, яка є біографом майстра та багато років перебуває поряд з Іваном Марчуком.

- Іване Степановичу, як вам живеться?

- Живу як пташка в золотій клітці. Думаю, ви розумієте, про що кажу. Я не вдома, на чужині. Стільки для України зробив як митець, але її вже не бачу. А багато чого перетворилося на руїни. Але я знав, що це буде, - ще багато років тому. Мене часто запитують, куди йде моя країна, особливо - зараз. Кажу: "На це запитання не відповідатиму, бо дуже боляче".

- Ви мрієте повернутися додому, хочете цього?

Хто б не бажав повернутися додому? Ніколи б не подумав, що останні роки мого життя пройдуть далеко від рідної землі. Чому саме Відень? Тут живе давній і справжній шанувальник моєї творчості, українець, який протягом багатьох років збирав мої картини з усіх куточків світу, шукаючи Марчука. Коли я приїхав сюди, він сказав: "Ви повернули мені Україну". Нещодавно у Відні відбулася виставка моїх робіт під назвою "Скажи мені правду". Кажуть, що вона стала неймовірною, таке рідко трапляється. Виставка дійсно вражаюча і сучасна. Сподіваюся, що багато людей змогли відкрити для себе частину світу Марчука.

Я завжди цікавився горизонтом. Дуже любив спостерігати на морі, як кораблі відпливають і зникають за лінією. Ще в юності, будучи студентом, прагнув вступити на горизонт, але не знав, що його не можна досягнути. Йдеш, доходиш - а горизонт далі. Але кажуть, що той, хто оглядається назад, ніколи не досягне бажаного. А я все життя хотів досягнути горизонту. І він мене кличе, кличе й надалі. Тому правило одне: тільки вперед. І вся моя творчість спрямована на те, щоб завоювати світ. Підкорити - так кажу собі.

Яким чином проходить повсякденне життя найбільш відомого та найдорожчого художника України?

Чому я живу? За гроші, звісно (сміється). Це все марнота - не варто про таке запитувати. Сонечко, я вмію насолоджуватися життям (усміхається). У часи Радянського Союзу я непогано заробляв за короткий час, створюючи прості ілюстрації для журналів (художник співпрацював з виданнями "Україна", "Вітчизна", "Київ". - Ред.). За одну роботу платили близько тридцяти карбованців, тоді як квиток на літак Тернопіль - Львів коштував тільки п’ятнадцять. Я ніколи не подорожував потягами. І зараз справляюся самостійно. Ні в кого ніколи нічого не просив і не прошу. Навпаки - сам щедро ділюся. Ви знаєте, що мої картини добре продаються на аукціонах, але я жодного разу не надавав їх туди.

А як вони потрапляють на ринок?

- У радянські часи багато років був за бортом, тому роздавав картини наліво й направо. Я хотів, щоб вони збереглися, бо не знав, чи збережуся сам. Про долю тих творів не знав упродовж десятиліть. А тепер діти чи інші родичі власників - виставляють.

- Яке захоплююче...

- Не цікаво, а трагічно. Через те я багато жив в інших країнах, хоча згадую ті країни з приємністю. Моє життя завжди було наповнене, навіть переповнене всілякими подіями. Хоча й труднощами теж, але про це вже не хочу згадувати. Побував у величезній кількості країн, але не як турист - їздив із виставками картин, показів було сотні. І скрізь мав велику шану, відчував любов до своїх робіт - часом просто фанатичну. І сльози витирав жінкам, які плакали, дивлячись на мої твори.

У Луврі, що в Парижі, я пережила схожу ситуацію: лише глянула на одну з картин, і раптом мене охопили сльози...

О, зрозуміло! Але я ніколи не примушую людей плакати (сміється). Це вже заслуга картин. А що можна сказати про мистецтво? Мистецтво варто просто спостерігати.

Вже тривалий час ведуться дискусії щодо створення Музею Івана Марчука у Києві. Нещодавно поетеса Ліна Костенко висловила своє обурення стосовно місцевої влади, яка не змогла втілити цей проект у життя. Вона зазначила, що без такого музею багато його творів можуть опинитися за межами країни.

Якщо Київ встоїть, вважаю, що музей з'явиться тут; якщо ж ні – то він знайде своє місце в іншому місці.

- Тільки під час великої війни Іван Марчук створив близько двохсот творів, - включається до розмови Тамара Стрипко. - А це, без перебільшень, рабська праця. Кожне полотно - це сотні тоненьких ліній (Іван Марчук - винахідник особливого авторського стилю написання картин, який отримав назву "пльонтанізм" - від діалектного "пльонтати" - тобто "плести", "переплітати". - Ред.). І потрібно не просто передати красу, припустімо, пейзажу, а вдихнути туди душу. Марчук увесь час перебуває в пошуку - йому це дуже притаманно. Робить не те, що гарантовано може сподобатися глядачеві, а весь час експериментує, шукає новий спосіб художнього висловлювання. У цьому аспекті він просто феноменальний.

Пані Тамаро, чи можете розповісти, як працює Іван Марчук: чи він чекає на натхнення, чи щодня, незалежно від свого настрою, приступає до малювання?

- Він на це відповідає: "Якби чекав натхнення, то стільки б не створив". Працювати кожного дня - це його внутрішня потреба. Хоча зараз часом йому буває важко творити. І це зрозуміло - вік бере своє, це природний процес. Але коли хоч трішки є сил, обов'язково береться за пензлі. Не чекає натхнення. Каже: "Мені дуже вже тяжко працювати, але я хочу бачити. А для того, щоб бачити, треба створити". І справді, коли дивишся на створене ним, думаєш: Господи, а воно ж не могло б і не виникнути. І це була б така несправедливість, якби цього не було. І дякуючи Богу воно є, він практично щодня бере в руки пензлі. При тому, що бувають дні, які сповнені труднощами в плані здоров'я. Вік є вік (Івану Марчуку 12 травня виповнилося 89 років. - Ред.).

Які у вас будні?

- От зараз наша розмова з вами відбувається, коли ми прийшли у міський парк Wiener Stadtpark у центрі Відня. Марчук ходить сюди годувати воронів. Я жартую: "Можливо, це твої ворони прилетіли з київського Ботанічного саду чи парку Шевченка?". Він же десятиліттями їх там підгодовував, прямуючи від своєї квартири до майстерні на Пушкінській. Вранці та ввечері - одна й та сама дорога. Ворони його вже знали, тут також уже впізнають.

Так само й люди. Це зрозуміло, бо українців наразі дуже багато. Проте вже впізнають і австрійці, особливо після виставки у Відні - грандіозної в буквальному розумінні. Її вже назвали європейською сенсацією. Понад чотириста творів, 50 тисяч відвідувачів за 12 днів. Це знакова подія в біографії Івана Марчука. Взагалі за час війни він уже постійно в праці - у нас за ці роки відбулися до десятка виставок по Європі. У Кракові та інших польських містах, Чикаго, Мадриді, містах Латвії. А в лютому цього року був Ватикан. А також - особиста аудієнція у Папи Римського Франциска. Про що говорили? Про мистецтво, про вічне у картинах Марчука, про те, що добро таки мусить перемогти зло. Дуже зворушлива була розмова. І це фактично була остання приватна аудієнція Папи, він вже не дуже добре почувався.

Коли Іван Марчук покинув резиденцію, його одразу запитали про враження. Він зазначив, що понтифік "м’який і добрий". Між ними швидко виник духовний зв’язок. Ми змогли переконатися, що він дійсно переймається подіями в Україні. А те, що цитували з його промов і проповідей — це лише частина інформації, яка комусь вигідна, щоб створити враження, що він підтримує позицію РФ. Насправді це не відповідає дійсності, хоча проросійські настрої у Ватикані, безсумнівно, існують. Приведу приклад: коли ми готувалися до візиту, посол України при Святому Престолі Андрій Юраш подав запит до канцелярії щодо аудієнції для нашого художника. Йшлося про колективну зустріч.

І тут раптом за два дні до зустрічі у Папи опиняється російський художник Нікас Сафронов. Абсолютно несподівано йому влаштовують приватну аудієнцію. Її відразу голосно рекламує російська пропаганда. Речниця МЗС Марія Захарова і так далі. Сафронов привіз Папі в подарунок свою картину із зображенням храму Сан-Хосе-де-Флоренс у Буенос-Айресі, де проходила перша служба понтифіка. Ба більше, він наголосив, що ця картина літала космічною орбітою у 2022 році. Російські медіа написали, що Папа "ледве не розплакався, отримуючи подарунок". Ви уявляєте, як вони все обставили? А на другий день нам повідомили, що Папа вирішив змінити нашу аудієнцію з колективної на приватну. Це був спосіб протидії - там прекрасно зрозуміли, як появою росіянина намагалися нівелювати візит українського художника.

Ви вже тривалий час поруч з Іваном Марчуком. Яка ваша роль у його житті?

Ми говоримо так: близька подруга, біографиня. Як саме ми зустрілися? Іноді з гумором зауважую, що знаю його ще з дитинства. У 1979 році в Каневі сміливі люди організували виставку творів Івана Марчука, незважаючи на його заборону. А я в той час приїхала туди працювати за направленням Київського університету. Я потрапила на цю виставку, і те, що я побачила, спричинило справжню революцію в моєму сприйнятті, залишивши незабутній слід. Проте Марчука в той момент я не зустріла. Ми зустрілися вже на початку 2000-х, коли він повернувся з еміграції. Відтоді я активно беру участь у його проєктах.

Яким є Іван Степанович у повсякденному житті?

- Він веде аскетичний спосіб життя, часом відмовляє собі навіть в елементарному. Найголовніше - збереження робіт. Я це називаю подвигом Марчука. Він міг продавати картини й мати палаци, але категорично відмовляється це робити. Така його непохитна позиція: твори повинні бути доступні людям, передусім - українцям. Тому й виникла ідея музею. І попри те, які ціни мають нині картини Марчука на ринку, його настрій не змінюється. А взагалі, продовжуючи запитання, яке ви поставили: такі люди, як Марчук, не бувають простими. Було б нечесно сказати, що з ним легко, але точно не нудно (сміється).

Чи маєте ви якісь плани на майбутнє: повернутися до Києва через пів року, рік або два-три?

- Ви знаєте, в думках ми завжди в Україні. От зараз Марчук показує рукою: білочка побігла по парку, ворони - поряд. Люди ходять щасливі, усміхнені, але подумки ми - вдома. Періодично їздимо в Київ - востаннє були в серпні минулого року. У нас надзвичайно насичений мистецький календар. Часом виставка спочатку планується в якійсь країні на місяць, а потім просять: залишіть роботи ще на два, бо великий попит.

- Чи маєте ви зв'язок із колекціонерами, які мають найбільше картин Марчука?

Нам постійно надходять комерційні пропозиції. Але всім, хто прагне щось купити, ми відповідаємо єдиним словом: ні. Водночас вже протягом майже двох років у Києві проходять виставки робіт Марчука, які всі походять із приватних колекцій. Відповідальні колекціонери охоче надають свої твори для цих експозицій. Природно, що найбільш активні з них мають постійний зв'язок з нами.

- Чи є в Івана Степановича улюблена робота?

Якби я вирішила задати йому це питання, він би відповів: "Скільки у вас дітей? Чи є серед них той, кого ви любите найбільше?" Усі його спогади цінні для нього.

Чи правда, що твори Марчука знаходилися у резиденції колишнього президента України Віктора Януковича в Межигір'ї?

- Нам про це нічого не відомо. Де ми бачили його роботи - це в Ігоря Коломойського. На знімках під час обшуку за спинами правоохоронців виднілися. Я особисто це примітила. Про Межигір'я нічого не чула. Цікаво, що сьогодні дуже активізувалася індустрія картин під Марчука - галузь підробок потужно працює. Зовнішня схожість може бути, технічна схожість - теж. Але Марчук - психолог на інтуїтивному рівні. Він відчуває, що треба і як дати картині для того, щоб глядача зачепило. От як він вам розповідав про жінок, що плакали. Ми неодноразово спостерігали такі ситуації: заходить людина на показ заради цікавості, майже не знаючи нічого про майстра. А на виході бачимо одну й ту саму реакцію: здивування і захоплення.

- Подейкують, що Іван Степанович не любить свій день народження. Чому?

Він постійно стверджує, що не має бажання відзначати свій день народження. Свята йому не до вподоби. Все своє життя він працює без вихідних, і не важливо, чи це звичайний день, чи свято. Молодим митцям він дає пораду: "Візьміть календар і переробіть усі червоні дні на чорні, і живіть, як я - за чорним календарем".

Шановна Тамаро, щиро вдячні вам за вашу підтримку в організації інтерв'ю.

Знаєте, я не сказала йому, що ви плануєте зателефонувати. Вирішила, що варто спробувати зробити все спонтанно. Якби я повідомила про інтерв'ю заздалегідь, навряд чи щось би вийшло – він не дуже любить публічні розмови.

Досліджуйте на OBOZ.UA розмову з автором-воїном Дмитром Лінартовичем, де він обговорює питання вербування українських акторів, зраду та заздрість, а також звернення до українського народу, яке стало відомим у всьому світі.