На головну

Наше надбання

Середа, 22 , 2005 року, № 109 (675)

Поняття “культурна спадщина” – неоднозначне.

Із 302 пам’яток монументального мистецтва лише пам’ятник А. Міцкевичу у Львові внесено до Держреєстру національного надбання (Фото: Вадим Дмитриченко)

Вона складається з розмаїтих об’єктів (визначне місце, споруда, комплекс (ансамбль) їхніх частин) природно-антропогенного походження, що мають цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та зберегли автентичність. Такий об’єкт, внесений до Державного реєстру (Держреєстр), визнають пам’яткою, що гарантує їй охорону – правову та технічну.

За видами об’єкти культурної спадщини поділяють на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва, ландшафтні, науки і техніки.

Сказане є короткою інтерпретацією загальних положень Закону України “Про охорону культурної спадщини” (2000, 2001, 2004 рр.). Закон переважно стосується нерухомих об’єктів, він дуже наближений до міжнародних стандартів, їх термінологічних тлумачень.

Можна стверджувати, що під культурне надбання України закладено фахову нормативно-правову захисну базу, доповнену різними практичними та контролюючими заходами. До останніх зарахуємо обговорення Верховною Радою України 10 вересня 2002 року виконання зазначеного закону, задля чого в засобах масової інформації з’явилися підсумково-аналітичні матеріали, статистику тощо. Все це є надзвичайно цінним джерелом для дослідників.

Про укладання Держреєстру національного культурного надбання йдеться в “Основах законодавства України про культуру” (1992 р.). Звичайно, це не перша спроба інвентаризувати пам’ятки. Колишній комуністичний режим неодноразово організовував такі кампанії, але жодного разу не доводив їх до кінця. Ба більше, кількість пам’яток національного, культового значення скорочували, натомість спадщину поповнювали так званими “пам’ятками революційної, бойової і трудової слави радянського народу”, серед яких – тисячі пам’ятників більшовицьким вождям, міфічним подіям тощо.

Статистика

Отже, влада молодої незалежної України вирішила навести лад у цій царині. Відповідно до відомчої підпорядкованості об’єктів культурної спадщини, Міністерство культури (Мінкультури) взялося за реєстр пам’яток, історії та монументального мистецтва, Міністерство інвестицій і будівництва (тепер Держбуд) – пам’яток архітектури і містобудування, а на місцях до справи залучено відповідні структури. Зауважимо, що менш значимі пам’ятки заносять у реєстр місцевого значення.

У червні 1999 року Держреєстр національного надбання було затверджено в кількості 4142 об’єкти, зокрема: археології – 414, історії – 143, монументального мистецтва – 44, архітектури і містобудування – 3541. Пам’яток місцевого значення станом на вересень 2002 р. нараховували 129708.

Частка Львівщини в цьому надбанні становить другий показник в Україні (після Криму) – 8389 об’єктів, з яких 816 – у національному Держреєстрі.

Які ж цінності приховують за статистикою на Львівщині?

Щодо археологічної мапи Львівщини, то на ній зафіксовано 834 пам’ятки, з яких 14 – національного значення. Усі вони належать до періоду Київської Русі, в абсолютній більшості це городища: у Львові (територія “Високий замок”), Плісненську, Тустані, Белзі, Звенигороді. Як виняток – багатошарове поселення в с. Кульчиці (Самбірський район), яке охоплює ще й ранній залізний вік і скіфську культуру.

Найдавніші пам’ятки сягають пізнього палеоліту (40- 10 тис. рр. до н. е.) в смт Глиняних, селі Некваша (Бродівський район).

Із 3431 пам’ятки архітектури і містобудування Львівщини 794 внесено до національного Держреєстру. Жодна область України, в тому числі й Крим, не можуть зрівнятися з цим кількісним і якісним історико-мистецьким багатством, описаним й “оспіваним” у різноманітних публікаціях, малюнках, світлинах тощо. Тут тією чи іншою мірою збереглися елементи, споруди чи ансамблі всіх важливих європейських архітектурно-містобудівничих напрямків: давньоруського, романського, готичного, ренесансу, бароко, класичного, ампіру, модерну тощо. Ще 1975 р. урядовою ухвалою оголошено давньоруську та середньовічну частину Львова історико-архітектурним заповідником, а 1998-го ЮНЕСКО внесла історичний центр міста до Списку всесвітньої спадщини. Тепер з’ясували, що буремного 1991 року Львівська міськрада підпорядковувала керівництво заповідником собі, ліквідувавши, як стверджують фахівці, урядову ухвалу, а заодно й заповідник. Здається, що в Києві досі не знають про цей казус, бо в найновіших офіційних документах Львівський заповідник зазначено серед інших. Взяття міськрадою заповідника на свій баланс означало “самодостатньо” розпоряджатися його територією, будівлями; але цієї “самодостатності” виявилося замало, щоб місцевий бюджет зміг призупинити руйнацію міста без централізованої державної допомоги. Напевно, не безпідставно шириться чутка про намір ЮНЕСКО виключити Львів зі свого списку.

Наголосимо, що статус заповідника як важливої форми охорони надбання отримали Личаківський цвинтар, Жовква, Тустань, Белз, Нагуєвичі, а також Олеський і Золочівський замки.

Не оминемо й унікального Музею народної архітектури та побуту, що в Шевченківському гаю, де зібрано перлини дерев’яної архітектури західноукраїнського регіону: Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Буковини, Волині, Полісся, Львівщини.

З пам’яток історії в Держреєстр національного культурного надбання внесено місце поховання друкаря Івана Федорова (Онуфріївський монастир), будинки друкаря М. Сльозки (вул. Руська, 2), університету (вул. Грушевського, 4), І. Франка, С. Крушельницької, С. Людкевича, в Самборі – дім, у якому народився Лесь Курбас (вул. Сонячна, 1). Разом – сім із 3822 пам’яток. Це меморіальні будинки, споруди, місця поховання, пов’язані з видатними постатями, подіями.

Докладніше довідатися про них можна з каталогу-довідника “Пам’ятки історії та мистецтва Львівської області” (2003 р.), підготовленого працівниками науково-методичного відділу музейного будівництва та охорони пам’яток історії і культури Львівського історичного музею М. Зобків, Л. Переймою і Я. Огоновською.

У каталозі є дані про пам’ятки монументального мистецтва. Із 302 пам’яток лише пам’ятник А. Міцкевичу у Львові внесено в Держреєстр національного надбання.

У жодних охоронних списках не зазначено такої своєрідної колишньої гордості пропаганди, як монумент слави Радянської Армії у Львові та пам’ятний знак бійцям Першої кінної армії в Олеську. Але й не знесли їх, як сотні інших таких, котрі возвеличували комуністичну ідеологію; напевно, з поваги до авторів – відомих митців, які за ці роботи отримали Шевченківські премії.

Ознайомлення з аж ніяк неповними даними Держреєстру культурного надбання України спонукує й до інших припущень, іншими словами: є сумніви, заперечення, пропозиції.

По-перше, те, що об’єкт може належати до різних видів пам’яток, тим паче мати різні цінності – справа очевидна. Так, старий будинок Львівського університету (вул. Грушевського, 4) зазначено в національному реєстрі серед пам’яток історії та серед пам’яток архітектури і містобудування. Об’єкт один, а в кількості – два, з різними охоронними номерами. Таких об’єктів – десятки.

Подумалося, чому б не надати статус історичної пам’ятки львівській ратуші, яка є лише архітектурною пам’яткою. Адже в ній уперше небезпідставно 1890 року відзначали Першотравневий мітинг, а в ніч на 1 листопада 1918 року січові стрільці підняли блакитно-жовтий прапор, що фактично означало проголошення ЗУНР. До слова, про ці дві події сповіщають на стінах Ратуші меморіальні таблиці, яких не зафіксовано в жодних охоронних списках.

У ратуші консолідувалися українські патріотичні сили на чолі з головою міськради Б. Котиком. Вони за підтримки десятків тисяч львів’ян 26 квітня 1989 року підняли на ній національний прапор.

Отже, підсумкова статистика щодо кількості пам’яток і на Львівщині, і в Україні у вдумливого та прискіпливого дослідника викликатиме роздуми.

До них спонукає і звичайнісінький обеліск, встановлений 1954 року в парку “Високий замок” на честь захоплення 1648 року Високого замку загонами М. Кривоноса і внесений до списку пам’яток історії. Чому до нього? Лише тому, що увічнює історичну подію? Очевидно, що пам’яткою слід оголошувати місце події, котре означене обеліском. Останній рівноцінній будь-якій меморіальній таблиці на будинку, що інформує про неї як про пам’ятку архітектури чи історії.

Аналогічна справа із пам’ятниками на честь скасування панщини 1848 року або іншої, переважно болючої події. Це традиційні кам’яні хрести, встановлені на обраному освяченому місці, куди люди приходили у святкові та сумні години. Хрест і місце слід вважати меморіальною історичною пам’яткою. Цих хрестів, якими буквально була всіяна Галичина, вціліло від тоталітарного режиму на Львівщині лише близько 20. Вони справді історичні реліквії.

Із розпадом режиму в десятках сіл ці знаки-хрести відновлено, але в абсолютній більшості – це нові знаки й на іншому місці, тобто про їхню автентичність чи меморіальність, мабуть, не йдеться. Можливо, новозбудовані об’єкти (хрести) мають цінність із мистецького чи художнього погляду, але чому вони числяться серед історичних пам’яток?

Власне, якщо не з’ясовано, що є об’єктом культурної спадщини і що заслуговує статусу пам’ятки, то між пам’ятками історії та пам’ятками мистецтва наявна плутанина, точніше в їхніх класифікаторів. Бо яка різниця між нещодавно спорудженими пам’ятниками у Львові на пошанування жертв комуністичних злочинів (пл. Шашкевича), галичан, які загинули у війні в Афганістані (вул. Батуринська), воїнів УПА В. Панаса і В. Кухарчука (вул. Рясненська) та жертв фашизму (вул. Кушевича, де було гетто)? Останній фігурує серед пам’яток мистецтва, тоді як перші – історії. Схожих прикладів – десятки, їх можна почерпнути із зазначеного каталогу-довідника, що загалом заслуговує на добре слово. Проте якими методичними приписами керувалися його автори – власними чи столичними, що спонукують до таких роздумів і неоднозначних оцінок?

Якщо безпосередньо дорікати авторам, то, по-друге, за хибне твердження, що К. Левицький був президентом Західноукраїнської Народної Республіки (с. 10). Насправді він очолював уряд і народився не 1895-го, а 1859 року. Президентом ЗУНР був Є. Петрушевич. Не сприймається (з галицьких позицій) термін “кладовище”, особливо стосовно Личаківського, котрий навіть в офіційних документах іменовано “цвинтарем”.

По-третє, треба внести в Держреєстр могили доктора історичних наук, професора Д. Похилевича (1897-1974 рр.), митців М. Яціва (1929-1996 рр.), М. Бідняка (1930-2000 рр.), що на Личакові, бандуриста М. Барана (1928-2004 рр.) в Кривчицях (Львів), живописців К. Звіринського (1923-1997 рр.) на Голосківському цвинтарі, С. Коропчака (1926-2000 рр.) в с. Угерці Городоцького району, а також поховання близько 400 вояків австрійської, німецької та російської армій з часів Першої світової війни під с. Жовтанці Кам’янсько-Бузького району, пам’ятник Ю. Липі в с. Іваники Яворівського району. Перелічені постаті знані серед широкого кола інтелігенції, громадськості, тож описувати їхні заслуги немає ні можливості, ні потреби.

Здається, що поза державною охороною залишаються останки перемишлянського єпископа Йосафата Коциловського (1876-1947 рр.), які збережено в церкві Благовіщення в Стрию. Життя і посмертні митарства подвижника, беатифікованого Папою Іваном Павлом ІІ у блаженні, є відомими, до чого долучився й автор цих рядків у праці “Наш владика” (2002 р.). Похвально, що міськрада Львова назвала одну з вулиць на його честь, але зле, що напис про це спотворено: “М.Коціловський”. Час би виправити, бо це теж ознака поваги.

Не перший рік мовимо про підготовку та видання багатотомного “Зводу пам’яток історії та культури” з кожної області, тобто про офіційний ілюстрований і публічний державний документ. Через брак грошей цю роботу на Львівщині здійснюють, “як мокре горить”. Ловлю себе на думці, що навіть добре, що так воно є, бо, як бачите, скільки надибуємо огріхів, неточностей, а скільки їх не зауважено, особливо в районах. Зміни в Законі “Про охорону культурної спадщини” вимагають серйозно переглянути укладені списки пам’яток, насамперед продумати концепцію та методику їх класифікації, нарешті, зосередити культурне надбання України в руках однієї державної структури, про що йдеться впродовж десятків років.
Володимир Бадяк,
кандидат історичних наук, професор Львівської
національної академії
мистецтв

Наверх