Історія активіста та військового Журавльова, який пережив Маріуполь і чотири роки ув’язнення.

На прапорах, з якими рідні та друзі захисників Маріуполя Дениса Мацоли та Влада Журавльова виходили на акції-нагадування, їхні фото майже завжди поруч

Чотири роки тому, під час боїв в оточеному Маріуполі, військовослужбовці Влад Журавльов та Денис Мацола були захоплені в полон російськими військами. Обидва служили в 501-му окремому батальйоні морської піхоти, а їхня дружба зародилася ще до служби в армії через спільну активістську діяльність.

Друзі захисників, які були залучені в активістський рух за звільнення чоловіків з полону, зазначали: про одного з них ми не згадуємо без іншого.

Влад із позивним Іскра провів у російських колоніях 4 роки й 1 місяць. Він повернувся в Україну під час обміну у форматі "1000 на 1000" 15 травня 2026 року.

Денис залишається в ув'язненні.

Журналістка Еспресо поговорила з Іскрою про його досвід війни, Маріуполь, перебування в полоні та побратима, який досі там залишається.

Розповідь захисника публікуємо трьома частинами.

На початку я пересувався більше інтуїтивно.

Коли я навчався в школі, у мене не було думки про службу в армії. Хоча військова справа виглядала досить естетично, це не стало для мене причиною зробити такий важливий вибір.

Оскільки я дотримуюсь певних лівих ідеологічних поглядів, я усвідомлював, що навколо відбуваються значні події, в яких важливо бути активним учасником. Я мав можливість зробити це і не міг залишитися осторонь. Тому в 2017 році, коли мені виповнилося 18, я ухвалив рішення підписати контракт з морською піхотою.

По-перше, я завжди мав любов до моря, і мені подобається вся ця морська естетика. Окрім того, це морська піхота - це високомобільний рід військ, доволі професійний, я вважав, що якщо вже йти, то кудись в професійні війська, щоб від мене було більше користі.

Я вирішив, що зможу впоратися з цим завданням. Коли остаточне рішення було ухвалене, я почав підготовку за півроку до дати. Займався збором необхідних документів, записався на курси тактичної підготовки у Львові, а також паралельно продовжував навчання в університеті.

Після цього я вступив до лав армії і покинув університет. Лише через шість місяців я опинився на передовій, на початку 2018 року, відразу після святкування Нового року.

Я вважав, що терпіти імперіалістичну агресію з боку нашого супротивника, Росії, абсолютно неприйнятно. Тоді в суспільстві панувала велика невизначеність, що теж справляло свій вплив, хоча моя позиція завжди була чітко проукраїнською. Проте, поки сам не переконаєшся, важко стверджувати щось напевно. Я вирушив на передову і зрозумів, що вчинив правильно. Коли стикаєшся з ворогом віч-на-віч, одразу стає очевидно, хто є агресором. Я усвідомив, що зробив вірний вибір.

У мене були друзі, які вже відслужили в армії і повернулися назад. Я отримав від них кілька корисних порад, але все ж вирішив піти на службу самостійно.

Влад Журавльов, військовослужбовець 501-го батальйону морської піхоти, зображення: Влад Журавльов.

На початку я пересувався більше інтуїтивно., подивитись, що воно таке, спробувати свої сили, чи буду я корисний, чи дійсно це потрібно. І зрозумівши, що так, вже залишився. Були думки здобувати військову освіту і робити це професією життя, але через певні бюрократичні обставини не вдалося.

Я служив гранатометником і, усвідомивши, що це моє покликання, вирішив залишитися в армії. Саме під час ротації я став свідком повномасштабної війни.

У лютому 2022-го я був на ротації в селищі Широкине, це на узбережжі Азовського моря

Насправді, вже до 2020-2021 років все почало втрачати свою яскравість, і я думав про те, щоб залишити армію після п’яти років служби. Проте розпочалась повномасштабна війна, і я дуже радий, що не встиг піти. Я опинився в потрібному місці в потрібний час, коли моя присутність була особливо важливою.

У лютому 2022 року я проходив ротацію в населеному пункті Широкине, розташованому на узбережжі Азовського моря. Це була перша лінія оборони в напрямку Маріуполя, у Донецькій області.

Для нас тоді війна просто перейшла в нову фазу. Часто в суспільстві можна почути такі висловлювання: "це було до війни", "довоєнні події", "довоєнна музика", "довоєнне життя" тощо.

Ні, у мене інше сприйняття. Я вважаю, що війна розпочалася ще в 2014 році.

Я поїхав взяти в ній участь тоді, коли це стало для мене можливим, згідно з моїми фізичними можливостями та законодавством України, яке дозволяє служити з 18 років. Для мене просто почалася нова фаза того, що вже тривало вісім років до цього.

Тож і повномасштабна війна для нас почалася раніше. Уже з 21 лютого вони почувалися впевненіше. Звечора, щойно президент Російської Федерації Володимир Путін оголосив, що визнає так звані "народні республіки" та їхню незалежність, там одразу відчули підтримку, і почалися перші мінометні обстріли. А вже 24 лютого вони почали перші спроби штурму наших позицій.

Влад Журавльов. Маріуполь, фото: Влад Журавльов

Згодом до представників так званої народної міліції "ДНР" приєдналися регулярні сили російської армії. І тепер це вже не були лише окремі невеликі підрозділи, як раніше, до 2022 року, які в основному виконували координуючі функції. Тепер вони активно брали участь у бойових діях, фактично ведучи наступальні операції проти нас. Ми опинилися в зіткненні з регулярними військовими формуваннями Російської Федерації. Хоча на практиці деякі моменти змінилися, концептуально ситуація залишалася такою ж, як і раніше.

Ми воювали проти Росії, яка в союзі з українськими колаборантами, які зрадили Україну і перейшли на російський бік.

Це тривало трохи більше тижня, але коли російські війська почали просуватися з Криму, нам довелося відступити до Маріуполя. Ми ризикували опинитися в оточенні в цьому населеному пункті, де утримувати тривалу оборону було б неможливо. Там ми облаштували нові позиції і продовжили вести бойові дії. Згодом саме там я і потрапив у полон.

2 квітня ми понесли значні втрати в Маріуполі.

На промисловому майданчику "Азовмаш" розташовувалося наше головне командування, а також забезпечувальні підрозділи, хоча в таких умовах важко стверджувати, що хтось із них дійсно міг вважатися тиловими частинами.

Я перебував на позиціях у селищі Мирному, що розташоване неподалік Маріуполя. Це, можна сказати, був приватний сектор. Безпосередньо за нашими спинами знаходився завод, оскільки ми були на околицях міста. Ми організували оборонну лінію по периметру Мирного, і наше головне завдання полягало в тому, щоб якомога довше стримувати супротивника від входу в місто. Це було основою нашої місії.

Спочатку забезпечення було на прийнятному рівні, але з часом ситуація погіршувалася. По-перше, логістика стала надзвичайно складною після того, як ми опинилися в оточенні. Наскільки мені відомо, доставка здійснювалася виключно за допомогою гелікоптерів, і, відповідно, в надзвичайно обмежених обсягах.

Ми втрачали ресурси, як матеріальні, так і людські. Поповнити їх було нізвідки.

2 квітня ми пережили численні втрати, адже протягом усього дня супротивник безперервно атакував наші укріплення, не шкодуючи своїх військових і використовуючи їх як звичайний ресурс. Їхнє ставлення до власних бійців було надзвичайно жорстоким, чого ми собі не могли дозволити.

Врешті-решт, ми відійшли на один квартал, змушені були відступити та намагалися зміцнити позиції на новій лінії оборони. Проте основною проблемою залишалося те, що в Маріуполі залишалося чимало цивільних, які не змогли виїхати з міста.

По-перше, через те, що майже не припинялися обстріли з боку ворога, людям просто було страшно виходити з підвалів. Їх змушували це робити лише голод і спрага. Ризикуючи життям, вони вилазили зі своїх сховищ, але ненадовго, а щоб кудись вирушити, про це, мабуть, їм було важко навіть думати.

По-друге, виходили лише ті, хто мав при собі необхідні документи та транспортні засоби. Таким чином, не всі могли скористатися цією можливістю, оскільки у багатьох не було відповідного транспорту.

У декого він навіть був, але виникала проблема з пальним, або ж транспорт був пошкоджений вибухами, які не припинялися в цьому місці протягом усієї оборони.

По-третє, деякі люди просто втратили свої документи. Я можу зрозуміти їх, адже сам у 2018 році, перебуваючи на службі, зіштовхнувся з подібною проблемою: мої документи згоріли внаслідок обстрілу разом із рюкзаком. Відтоді я усвідомив, як важливо завжди мати їх при собі. Але варто зазначити, що йдеться не про військових, а про цивільних людей. Я також припустився такої помилки на початкових етапах служби. Тут же мова йде про тих, хто ніколи не стикався з війною, і раптом вона постукала в їхні двері.

О другові Денисі Мацолі

Денис Мацола - мій хороший товариш і побратим, якого я запросив на службу в морську піхоту, на що він погодився.

Ми разом займалися активізмом. Разом вели активне соціальне життя. Але я вже давно був в армії, а він продовжував брати участь у різних соціальних заходах. Займався проблемами переселенців з тимчасово окупованих територій, допомагав кримчанам. Кінець кінцем прийшов до думки, що допомога цим людям -- це дуже важливо, але можна нескінченно допомагати людям, які потрапили в ці складні обставини. Але, можливо, краще буде взяти участь у бойових діях на сході, щоб якомога швидше наблизити нашу перемогу і, відповідно, закінчити весь цей жах, який нав'язала нам Росія ще у 2014 році.

Оскільки ми вже були добре знайомі, він прийшов до мене в підрозділ, у мою десантно-штурмову роту, у 21-му році, пройшов усе необхідне навчання і, так само як і я свого часу, одразу після Нового року потрапив на першу лінію оборони, також у Широкиному.

Проте разом на одних позиціях ми не були. Через те що він був ще не досить досвідченим бійцем, його не відправляли в дуже небезпечні зони.

Коли я долучався до штурмової групи в Маріуполі, він більше концентрувався на оборонних завданнях. Але не варто вважати, що він залишався у безпеці, адже в Маріуполі таких місць не існувало. Навіть у штабі, незважаючи на добре обладнані бункери, ситуація залишалася небезпечною.

Військові Влад Журавльов та Денис Мацола, зображення: Влад Журавльов.

Він також перебував у Мирному, але трохи віддалено від основного фронту, який постійно атакували. У тому районі частенько лунали артилерійські обстріли, і саме це призвело до його поранення. Це справді невелика, але героїчна історія.

Оскільки не було жодної особи, яка б займалася евакуацією цивільних, що ускладнювали виконання наших обов'язків, ми змушені були взяти на себе цю відповідальність. Ми виділили кілька співробітників, які допомагали людям орієнтуватися, пояснюючи, яких місць варто уникати через загрози, а куди можна було б піти, щоб бути в безпеці. Цю відповідальність взяв на себе Денис.

Коли я входив у штурмовий підрозділ, тобто воював безпосередньо з противником, він більше був у тилу і намагався допомагати людям. І саме там він і отримав поранення, коли під час сильного обстрілу не сховався в укриття, залишаючись на відкритій, незахищеній поверхні, і слідкував за тим, щоб у цю зону обстрілу не потрапили цивільні люди.

Це травма, наскільки мені відомо, продовжує давати про себе знати навіть зараз, перебуваючи в полоні, адже отримати медичну допомогу там досить важко. Я ділюсь цим з власного досвіду.

Влад Журавльов, фото: Влад Журавльов

Зелений коридор для захисників Маріуполя виявився ілюзією.

Ми опинилися в полоні 4 квітня 2022 року. Це сталося всього через два дні після того, як ми змушені були залишити свої позиції внаслідок безперервного нападу ворога. Нам довелося зайняти невигідні позиції, де перебувало багато цивільних осіб, яких уже не було можливості евакуювати.

Окрім того, ми зазнали дуже важких втрат. У нас було багато поранених, багато загиблих. Ми не могли виділити навіть людей, які б могли зайнятися цим питанням, не могли закріпитися і розуміли, що ми ціль номер один для противника, і через нас можуть постраждати люди.

Окрім того, тільки на цьому етапі оборони я дізнався взагалі ситуацію в місті: що вже велика його частина на той момент була під противником, що всюди нас тіснять і ситуація загалом погана.

Підрозділи, що йшли на розмикання кільця, самі зазнали великих втрат. Було невідомо, чи взагалі можливо все ще здійснити розмикання цього кільця, бо його глибина тільки розширюється.

Коли надійшла інформація, що керівництво оборони Маріуполя начебто домовилось про зелений коридор для оборонців міста за умови, що ми складемо зброю і вийдемо з міста на підконтрольну Україні територію, ми були вимушені погодитись. Але зелений коридор виявився пасткою. Це був обман зі сторони певних представників керівництва мого підрозділу, а саме 501-го окремого батальйону морської піхоти.

Мені сказали про зелений коридор, а Денису Мацолі, який потрапив у полон з іншого місця, бо його евакуювали пораненим, сказали, що через те, що ми зазнали великих втрат, що було правдою, треба на позиції всіх, хто може тримати в руках зброю і більш-менш залишається обороноздатним.

Тож вони сіли в автобус, думаючи, що їдуть на підкріплення до наших позицій, а їх просто привезли на російський блокпост і здали росіянам.

І тільки в полоні ми дізналися, що все вищеперераховане стосувалося лише нашого підрозділу, а всі інші підрозділи все ще залишалися на обороні Маріуполя.

Внаслідок цього, звісно, багато хто відчував провину, зокрема і я з Денисом, хоч ми й усвідомлювали, що опинилися в складному становищі. Проте, що сталося, те вже сталося. Ми не могли змінити ситуацію.