Русь володіла власним монархом: як імперська історія знищила пам’ять про Королівство Данила.

7 жовтня 1253 року, за традиційною датою, у колишньому руському місті Дорогичині на Західному Бузі папський легат Опізо коронував Данила Романовича королівською короною

Правитель земель Русі отримав не просто почесний титул, а також рівноправне місце серед європейських монархів. У тогочасних документах Данила називали першим королем русинів, а його державу - Руссю. Тобто назва була Королівство Русь. Проте в українській історичній пам'яті ця подія довгий час залишалася в тіні значно пізнішого історіографічного терміна - "Галицько-Волинське князівство".

Чому країна, де правитель носив королівську корону, досі часто сприймається лише як чергове "князівство", роз'яснить Еспресо?

Коронація, яка могла змінити всю історію Русі

король Данило та його війська, фото: Вікіпедія

До моменту коронації Данило Романович уже був далеко не просто одним із руських князів.

Після смерті Романа Мстиславича у 1205 році, території Романовичів опинилися в центрі затяжної боротьби за владу. Данилу довелося відвойовувати батьківську спадщину, змагатися з угорськими та польськими претендентами, подолати опір частини галицького боярства та конкурувати з іншими князівськими родами Русі.

До 1238 року він знову закріпився в Галичі, а незабаром розширив свою владу на Київ. Однак саме в цей час на Русь обрушилася серйозна небезпека - монгольське вторгнення.

Після падіння Києва у 1240 році політична карта регіону змінилася радикально. Данило був змушений рахуватися із Золотою Ордою, але не змирився з думкою, що його держава назавжди залишиться в ординській орбіті.

Ось чому він вирішив шукати підтримку серед західних країн.

Після перемоги під Ярославом 1245 року, яка остаточно зміцнила його становище в Галичині, Данило активізував дипломатичні контакти з Угорщиною, Польщею, Папською курією та іншими європейськими правителями. У 1245 році він вступив у переговори з папою Інокентієм IV. Йшлося не лише про церковні питання - Данило прагнув отримати військову допомогу проти монголів і міжнародне визнання свого королівського статусу. Головне його бажання було простим, щоб Ватикан оголосив новий хрестовий похід і цього разу проти монгол.

Це має ключове значення. Адже Данило не прагнув лише до красивої корони. Він шекав позицію для своєї держави в європейській системі того часу, щоб дати відсіч сильному супротивнику.

Чому Данило не квапився з короною на початку?

Папа Інокентій IV висловив Данилові пропозицію отримати королівський титул в рамках своєї більш масштабної стратегії формування коаліції для боротьби з монгольською загрозою.

У 1245 році на соборі в Ліоні папа римський проголосив заклик до хрестового походу проти татар. Серед учасників собору був і руський єпископ Петро Акерович. У наступні роки Рим намагався налагодити зв’язок із Данилом та Васильком Романовичами.

Для Данила це була потенційно дуже вигідна угода: королівський статус в обмін на союз із Заходом і перспективу спільної боротьби проти Орди. Але князь не поспішав. Зокрема, Галицько-Волинський літопис передає його сумніви. Там мовиться, коли папський посланець Опізо привіз корону, Данило спочатку не хотів її приймати. Його переконували мати Анна, польські союзники та бояри, які обіцяли підтримку у війні з монголами. Сумніви були зрозумілими, оскільки церковні питання між католиками та православними могли створити додатковий тиск в державі.

Варто зазначити одну важливу деталь. Данило вирішив прийняти коронацію не в Римі та не на чужій землі, аби уникнути чуток про свою можливу католицьку прихильність. Він був впевнений, що цей важливий ритуал повинен проходити саме на православній Русі.

Дорогичин: коронація на межі Русі

Відтворення панорами Дорогичина з видом на західну частину міста, дитинець та Спаський монастир на правому березі Бугу, фото: risu

Для проведення заходу було обрано Дорогичин — значущий осередок на Західному Бузі, який має багатий історичний спадок Підляшшя. Сьогодні це невеличке містечко в Польщі, але в XIII столітті Дорогичин слугував важливим стратегічним пунктом на перетині руської, польської та балтійської культур. Територія навколо нього була тісно пов'язана з Волинню, а саме місто відігравало ключову роль у військових справах. Саме звідси Данило здійснював свої походи проти ятвягів.

Отже, вибір Дорогичина навряд чи був випадковим. Це не була чужа столиця, а територія, тісно пов'язана з володіннями Данила, де він відчував свою силу та вплив.

За інформацією з джерел, сам обряд не відзначався масштабністю, властивою загальноєвропейським подіям, і проходив у церкві Пресвятої Богородиці. Папський легат Опізо доставив королівські символи влади — корону та скіпетр. Данило отримав ці атрибути "від усіх своїх єпископів", що означає, що його коронація відбулася за участі як католицьких, так і православних церковних ієрархів.

Галицько-Волинський літопис фіксує слова папського посланця: "Сину! Прийми від нас вінець королівства". Після завершення церемонії літописець підкреслює, що Данило отримав корону "від Бога", від апостольської церкви, престолу святого Петра, папи Інокентія та своїх єпископів. Це свідчить про те, що коронація не була простою формальністю, а розглядалася як підвищення авторитету самого правителя Русі.

Данило був проголошений королем, і ця подія була зафіксована не лише в руських літописах.

Іноді можна почути, що корона Данила була лише символічною папською нагородою, яка нібито нічого принципово не змінила.

Але джерела свідчать про інше.

У 1254 році, тобто вже після коронації, у документі, пов'язаному з домовленостями Данила, мазовецького князя Земовита та Тевтонського ордену, Данила називають "першим королем русинів" - Danieli primo regi Ruthenorum.

Цікаво, що назва Галицьке королівство (Regnum Galiciae) також зустрічалася в західноєвропейських хроніках, зокрема у німецьких та угорських джерелах. Європейці часто відзначали, що королем русинів вважали навіть батька Данила, Романа Мстиславича, ще до того, як відбувся його офіційний акт коронації.

Це свідчення має величезне значення. Королівський статус Данила не обмежувався лише руськими літописами. Він отримував визнання і знаходив застосування в міжнародній комунікації. І саме тут відкривається найзахопливіша частина.

Це було не "Галицько-Волинське князівство", а Королівство Русь

Ми звикли до формули "Галицько-Волинське князівство". Вона настільки міцно закріпилася у шкільних підручниках, популярній історії та навіть у частині наукової літератури, що здається назвою, якою сама держава користувалася у XIII столітті.

Проте це не відповідає дійсності.

У середньовіччі політичні утворення не завжди мали назви, які ми використовуємо сьогодні. У документах територію влади Романовичів переважно згадували як Русь або Руську землю, а також окремі регіони, такі як Галичина та Волинь. Термін "Галицько-Волинська держава" слугує для опису політичного проєкту, що передбачав об'єднання цих територій, і тому назви "Галицько-Волинське князівство" та "Галицько-Волинська держава" є сучасними історичними термінами. У той час ці дві землі не розглядалися як окремі одиниці, а скоріше як частини більшого історичного контексту, пов'язаного з Руссю.

Отже, "Королівство Русь" базується на надійних джерелах.

У латиномовній традиції можна виявити форми Regnum Russiae та Regnum Ruthenorum, а правителя відзначали титулом Rex Russiae або Rex Ruthenorum.

Отже, для зручності сучасного читача цілком прийнятно вживати термін "Галицько-Волинська держава". Однак, коли йдеться про політичну ідентичність цього утворення після коронації Данила, важливо врахувати, що це була, по суті, Русь того часу, і Данило виконував роль її короля.

Звідки тоді взялося "Галицько-Волинське князівство"?

Причина полягає у цілеспрямованому сконструйованому міфі російської, а згодом радянської історіографії. Їхньою головною метою було довести, що єдиним спадкоємцем Київської Русі була Володимиро-Суздальська земля та Московія, а південно-західні руські землі були лише "удільною периферією", яка "втратила державність". Тобто показати перетікання влади з Києва на схід, а не на захід.

Зменшуючи статус України до рівня "удільного князівства", російські історики за замовленням своїх імператриць та імператорів з кінця XVIII століття намагалися заперечити приналежність українських земель до європейської цивілізації. Вони також прагнули приховати той факт, що на території сучасної України існувало королівство європейського зразка в той час, коли північно-східні території перебували під повним контролем Орди. Це мало на меті виключити період королівського державотворення з української історії, щоб не підривати новостворену концепцію "братства".

Цікаво, що навіть видатний історик Михайло Грушевський потрапив у цю пастку, вживаючи термін "Галицько-Волинська держава" у своїй багатотомній праці "Історія України-Руси". Однак слід зазначити, що на той час дослідження джерел, що стосуються Галицько-Волинської держави, були ще на початковому етапі, що ускладнювало можливість для Грушевського зробити обґрунтовані висновки.

Сьогодні стає все більш актуальним розрізняти первинні назви джерел від пізніших історичних інтерпретацій. Суть не в тому, щоб забороняти вживання терміна "Галицько-Волинське князівство", адже ми наділяємо його власним змістом, але важливо усвідомлювати, що витоки цього терміна мають імперське походження.

Королівство Русь не виникло випадково.

Існує ще один міф, який слід залишити в історії. Кажуть, що корона Данила була чужою, "католицькою" інновацією, яка ненадовго відсторонила Русь від її православних традицій.

Справжня ситуація виявилася значно складнішою. Данило насправді використовував свої зв'язки з Римом як засіб впливу на зовнішню політику. Він сподівався отримати підтримку у боротьбі проти монголів і був готовий до укладення певних угод з церквою.

Проте, коли західна військова допомога не надійшла, відносини з Римом значно погіршилися. Данило залишився вірним православній традиції, а його митрополит Кирило отримав висвячення в Константинополі. Таким чином, коронація не призвела до автоматичної "латинізації" Русі, як це, можливо, сподівалися в Римі для розширення свого впливу.

Цей момент став передусім політичним кроком середньовічного монарха, який прагнув інтегрувати свою країну в європейську систему союзів. У цьому контексті коронація Данила виглядає особливо захопливою. Він не стояв перед вибором між православною та католицькою "Руссю", адже рішення було ухвалене вже давно. Його метою було підвищити престиж своєї держави, тому він намагався вписати її в коло європейських королівств. Для глибшого розуміння цього повороту необхідні додаткові дослідження в цій сфері.

А де тепер корона Данила?

Митра єпископів Перемишля. Згідно з легендою, вона є модифікованою версією корони Данила Романовича. На другому знімку представлено реконструкцію корони короля Данила, джерело: Вікіпедія.

Є в цій історії ще одна загадка, яка досі не має остаточної відповіді. Де корона, якою в Дорогичині коронували Данила? Сама корона, на відміну від події, до наших днів не збереглася. Український інститут національної пам'яті зазначає, що вона кілька століть зберігалася в Перемишлі, а з початком Другої світової війни була захована... Відтоді її місце перебування невідоме.

І тут розпочинається справжній історичний детектив. Одна з версій пов'язує цю корону з Перемишлем та митрою греко-католицьких єпископів, що діяли в цьому регіоні. Існує думка, що давню корону могли модифікувати в єпископську митру. Проте документальних підтверджень того, що ця митра дійсно є короною Данила, не існує. За іншою версією, королівські атрибути могли бути передані до польської королівської скарбниці після захоплення Львова Казимиром III у 1340 році. Проте, подальша історія корони залишається загадкою.

Існують також деякі сміливі припущення, що корона могла опинитися у Ватикані, Польщі, Сполучених Штатах або навіть у Росії. Однак це лише версії, а не доведені факти. Тому нині ми стикаємося з парадоксом: ми точно знаємо, що Данило отримав королівську корону, що його титулували королем Русі, а його держава називалася Королівством Русі, проте місцезнаходження самої корони залишається невідомим. В Україні ж є її реконструкція, створена на основі історичних описів і зображень, яку можна оглянути в експозиції Золочівського замку.