Житлова еволюція в селі на Чернігівщині: чому в Хрипівці всі будівлі опинилися в руках нових власників.

Невеличке село Хрипівка, затиснуте в обіймах лісів Чернігівщини, останнім часом стало справжнім осередком інтересу для журналістів. Автомобілі з репортерами прибувають сюди один за іншим: староста Олександр Ткаченко ледь встигає приймати одних відвідувачів, як вже під'їжджають нові. Причина такого напливу - житловий бум, що раптово охопив це маленьке село. Населення Хрипівки складає трохи більше чотирьох сотень осіб, проте нові жителі продовжують активно переселятися сюди. Вже 72 новосели стали частиною громади, придбавши майже всі вільні житлові приміщення - 30 будинків.

— Залишилося лише дві, і я впевнений, що протягом кількох місяців вони також знайдуть своїх власників, — зауважив Олександр Ткаченко. — Хоча ці будинки на периферії потребують ремонту.

"Типовий бомж із Хрипівки"

Журналістів та благодійників староста зустрічає у робочому одязі. Відрекомендувався: "Типовий бомж із Хрипівки".

- А що, я ж не з тих, хто сидить у кабінеті, - усміхається наш співрозмовник. - Постійно займаюсь сільським господарством. Тому й відпочиваю, вдягаюсь по-справжньому.

Оповідає про подію: одного разу, коли я поверталася з сусіднього села після виконання громадських робіт, я зустріла американську делегацію з Червоного Хреста в досить незвичайному вигляді.

- Дивлюся: стоять 15 американців та наші представники, - піднімає брови староста. - А наші ж мене знають - і вже кивають. Я думаю, зупинятися - не зупинятися... Соромно в такому вигляд... і не зустріти соромно... Зупинився та й кажу: "Ескюзмі, але я середньостатичний хрипівський бомж". А як без жарту мені було вийти із цієї ситуації? Я староста, а виглядаю гірше за бездомного.

Олександр Ткаченко каже: без гумору тут не проживеш.

– Невже тільки алкоголь? Але я не вживаю спиртного. Тож залишається тільки гумор, – весело продовжує Олександр Ткаченко. – Коли хтось із гостей починає зі мною розмовляти, їхні погляди стають підозрілими. Я зазвичай відповідаю: "Не хвилюйтеся, я не п'яний і не під наркотиками, просто без жартів мені важко!"

З ремонтом допомагають фонди

Жителі прикордонної зони Чернігівської області мігрують до Хрипівки через постійні обстріли. В багатьох селах евакуація триває вже два місяці. У Хрипівці ситуація спокійніша, хоча до кордонів з агресивними Росією та Білоруссю залишилось зовсім небагато. Від кордону з РФ всього 25 км, а до білоруського – лише 15. Ця близькість пояснює й місцеву мову, що є сумішшю українських, російських та білоруських елементів. Незважаючи на таку близькість до кордону, жоден мешканець Хрипівки не виїхав під час війни.

- До нас прибувають не лише з сусідніх районів, але й з Херсона та інших населених пунктів, - розповідає староста. - Новоприбулі отримують підтримку від благодійників: фінансують купівлю вікон, дверей, допомагають з покриттям даху та утепленням осель. Усі будинки потребують певного ремонту. Люди також купують душові кабіни та пральні машини.

Ціни на сільські будинки зросли вдвічі.

Невпинний попит спричинив подвоєння вартості житла. Якщо раніше середня ціна на сільський будинок становила близько двох тисяч доларів, то тепер вона зросла до чотирьох. Це стосується будівель з двома-трьома кімнатами. Якісний будинок можуть продавати за шість або сім тисяч. У таких містах, як Чернігів чи Черкаси, ціни значно вищі, що робить їх менш доступними для багатьох у порівнянні з Хрипівкою.

Чому саме це село, про яке ще вчора мало хто чув, обирають новим місцем проживання? Для старости тут секрету немає: у селі підведені всі комунікації - газ є з 2006 року, централізоване водопостачання з 2011-го. До міста Городня лише два кілометри. Пішки дійти можна. Тож і їдуть... Каже: і до війни у селі житло більш-менш купували. Хрипівка - не якась лісова глухомань.

- Школярів до Городні доставляє автобус, і саме там працюють більшість наших жителів, - розповідає Олександр Ткаченко. - Звісно, робочих місць стало менше, ніж раніше. Основна діяльність - це лісова промисловість та пилорами. У нас лісистий район. Багато підприємств припинило своє існування, адже вартість деревини зросла, а кадрів не вистачає - чоловіки зараз на фронті.

"Не існує ані ослів, ані страусів."

Раніше в селі, як і в багатьох інших, люди забезпечували своє життя завдяки сільському господарству та тваринництву. У Хрипівці колись налічувалося 176 корів, а сьогодні їх залишилось лише 12.

- Ні корів, ні коней, ні ослів, ані страусів тут немає, - зітхає голова села. - Молоко продається за копійки, тому люди відмовляються від утримання великої рогатої худоби.

Проте не тільки це манить людей. Також і краса природи.

- До нас завітали люди зі Львова, Закарпаття та Волині, які з захопленням відзначали: "У вас така благодатна природа, тут немає промислових викидів, повітря чисте... Можна створювати курорти та розвивати бізнес", - усміхається староста. - А ось місцеві жителі не завжди цінять те, що мають...

Чоловіки йдуть на роботу на деревообробні підприємства, жінки можуть знайти місце у торгівлі. Є школа, гарна лікарня: із ремонтом, усім обладнанням, з генераторами.

У самій Хрипівці роботи немає. Тут лише фельдшерський пункт, магазин та старостат. Є ще агрофірма, але вона привозить своїх працівників лише на кілька днів.

Нерухомість пропонується не лише у Хрипівці, а й у сусідньому селі Півнівщина, яке також входить до цього старостату. Це село дуже маленьке, з населенням всього 137 осіб. Зараз тут готують до продажу чотири житлових будинки.