Силуети одинокої величі

У середині ХХ століття совєтське літературознавство, оцінюючи українське письменство, спиралося на тези про виняткове значення російської культури для будь-якої національної традиції та про мотиви боротьби трудящих проти гнобителів, а будь-які покликання на "буржуазні" теорії категорично засуджувало. Тому шукати направду виважену полемічну розвідку, побудовану на альтернативних засадах, можна було хіба що в еміграції. А втім, у творчості Ольги Кобилянської показовим є те, що її ніцшеанські вподобання практично за кожного режиму наражалися на закиди. І все ж здійснити міждисциплінарну студію, де чільне місце в осмисленні спадщини буковинської авторки посідає ніцшеанство, випало мовознавцю, філософу, релігієзнавцю та літературному критику Юрію Мулику-Луцику.

Народився він у 1913 році в селі Татаринці на Тернопільщині. Здобувши початкову освіту, продовжив навчання в Кременецькій гімназії. Згодом у Віленському університеті вивчає право й славістику (1933/36), роблячи перші кроки в друці. Надалі студіює філологію у Львові (1936/37) та славістику й етнографію у Варшаві (1937/39), де захоплюється психологією та філософією творчості Романа Інґардена. Бере участь у Другій світовій війні, зазнає поранення, а згодом учителює на Холмщині. Шлях еміграції веде його через Чехословаччину (1943) до Німеччини (1945). Захистивши дисертацію під керівництвом Юрія Шевельова, 1948 року виїжджає до Канади. У Вінніпеґу викладає мови в Колегії Святого Андрея та долучається до видання низки часописів. У 1984 році обіймає посаду професора-ад'юнкта в семінарії Сан-Франциско (США). Аж до своєї смерті у 1991 році присвячує себе вивченню церковнослов'янської мови, східнослов'янської духовної та церковної традиції, давньої міфології й української ідентичності.

Психологічна студія Мулика-Луцика "Духовний портрет Ольги Кобилянської" (1952) є важливим дослідженням, яке аналізує вплив філософії Ніцше на українську культуру на межі ХІХ і ХХ століть. У цій феноменологічно-антропологічній та герменевтичній роботі автор висловлює думку, що ціннісні уявлення Ніцше обмежувалися лише матеріальним існуванням. Проте, на думку дослідника, це створювало серйозні труднощі у його філософських роздумах, оскільки позбавляло їх трансцендентного виміру та віри — тобто основи, з якої черпається сила. Тим часом Кобилянська, хоча й сприймала деякі принципи ніцшеанства (зокрема, заперечення масовості, розвиток духовної сили, культ краси тощо), дотримувалася зовсім інших підходів. Вона уникала зосередження на темах занепаду (декадансу) і прагнула до морального та естетичного самовдосконалення. Таким чином, буковинська письменниця не просто копіювала потенційно нігілістичні ідеї німецького філософа, а творчо адаптувала їх для виявлення свого національного генія. І яким же був цей геній?

У вступній частині Мулик-Луцик окреслює характерні риси родини Кобилянської, підкреслюючи патріотичні погляди її батька та вказуючи на те, що її матір походила з українізованої німецької родини. У дитинстві Ольга отримувала освіту від приватних вчительок — українки та словачки, що дозволило їй з ранніх років поєднувати українську та світову літературну спадщину. Виявивши талант до писемності, Кобилянська стикнулася з вимогами тогочасних діячів національного руху, які закликали писати для широкої аудиторії. Проте вона віддавала перевагу дослідженню екзистенційних питань, які можна зрозуміти лише в тиші, а також аналізу впливу культури на особистість, ніж зосереджувалася на виключно соціальних проблемах.

Беручи до уваги наведені фактори, автор вважає Кобилянську філософською постаттю в літературному світі, помічаючи в її роздумах вплив західного містицизму та аскетизму. У підсумку, він акцентує увагу на її біопсихологічних концепціях, підкреслюючи, що письменниця приділяє чимало уваги спадковим рисам своїх персонажів.

Суть у тому, що Кобилянська сприйняла свою віру в спадковість через призму ідей Дарвіна, а концепцію аристократизму – під впливом Ніцше. Вона не дотримувалася догматичних поглядів, а, скоріше, експериментально перевіряла правдивість цих теорій, насамперед, на власному досвіді. Відчуваючи свою відмінність від інших, вона глибоко усвідомлювала значення вроджених рис і їх вплив на формування набутих характеристик особистості.

Інтерпретуючи філософський підхід Кобилянської через призму психології, Мулик-Луцик стверджує, що її ставлення до персонажів і власної особистості є взаємопов’язаними. Тому, аналізуючи образи, створені авторкою, можна краще зрозуміти її внутрішню сутність. Варто навести приклад Ніцше, який також вважав себе психологом, адже філософія прагне досягти істини, а психологія — розкрити приховані бажання, щоб обґрунтувати цю істину. В рамках ніцшеанської концепції Мулик-Луцик намагається створити психологічний портрет Кобилянської, вивчаючи, який з основних душевних принципів у неї домінує — діонісійський чи аполонівський.

У своїй праці "Зародження трагедії" Ніцше висловлює думку про наявність у людини двох вроджених аспектів: діонізійського, що відповідає за підсвідомі емоції, та аполонівського, який асоціюється зі свідомим спокоєм і чуттєвістю. В історичному контексті мистецького розвитку спочатку переважав діонізійський аспект, проте з часом на нього значно вплинув аполонівський, що знайшло своє відображення у класичній драмі. У сучасності ж обидва ці елементи об'єднуються в гармонійний синтез. Незважаючи на цікаві та обґрунтовані висновки Ніцше щодо походження мистецтва та його еволюції, психологічна природа твору, в якій, за його переконанням, повинні взаємодіяти діонізійський і аполонівський аспекти, залишається сьогодні не зовсім зрозумілою.

Оскільки остаточне визначення домінуючої характеристики в особистості Кобилянської виявилося складним завданням, Мулик-Луцик звертається до аналізу її темпераменту та фізичної конституції. Об'єднавши теорії Ернста Кречмера і Карла Ясперса, дослідник знову приходить до висновку, що знайти чітке співвідношення між її фізичними рисами та темпераментом виявляється непросто: гармонійні тіло не завжди відображає здоровий дух, і навпаки. Складністю в цьому аналізі слугують також загадки таланту письменниці, який часто залишався незрозумілим для читачів, а сама авторка не завжди усвідомлювала причини таких феноменів. Не випадково в її особі вбачають містичну красу та елементи східної жриці.

В заключенні, темперамент Кобилянської, за спостереженнями Мулик-Луцик, виявляється через схильність до глибоких переживань, аутичність, відчужений індивідуалізм, а також аристократичний ідеалізм та прагнення до самотності. Ці особливості, на думку дослідника, стали причинами її вибору жанру казки, який базується на контрастах, подібно до сюжету "царівна та змій". Таким чином, Кобилянська не могла писати на актуальні теми чи задовольняти вимоги суспільства. У її характері поєднувалися вразливість і ніжність, ідеалізм і еґоцентризм. Усе це свідчить про наявність гіперестетизму, який дозволяв їй розпізнавати тонкі грані краси, недоступні для більшості людей.

Проте ідеали Кобилянської виходять за межі особистісного, охоплюючи також суспільні виміри. У її творчості відчувається "природжене прагнення до вічності", яке формує людське існування (антропотелеологія). На цьому етапі ніцшеанські ідеї, зокрема воля до влади, перетворюються в її розумінні на "вічне прагнення до невловимого щастя та тугу за ним". Посилаючись на Карла Ґустава Юнґа, Мулик-Луцик зазначає, що тут проявляється специфічна "міфологія мозку", коли уявлення про навколишній світ породжують живі та наділені духом образи. Таким чином, на відміну від Ніцше, Кобилянська навчається сприймати метафізичну реальність як істинну дійсність (eigentliche Wirklichkeit). Дослідник вбачає в цьому аналогію з неоплатонізмом.

Перебуваючи в інтелектуальному контексті, де домінують матеріалістичні та раціоналістичні концепції, Кобилянська могла б зосередитися на ностальгії за трансцендентним світом, знайомим їй завдяки її вихованню та освіті. Як зазначає Мулик-Луцик, вона могла б, подібно до Сартра, висловити свої думки в дусі Ніцше: "Це дуже сумний факт, що Бога немає". Однак традиційне виховання та "національно-релігійний культ" унеможливили такий варіант розвитку подій.

Таким чином, виникають явні контрастні відмінності між поглядами Кобилянської та філософією Ніцше, який походив зі священницької сім'ї і відкрито виступав проти християнських цінностей. Проте, як можна пояснити той факт, що письменниця демонструє риси благородного духу? Чи не могла вона запозичити ці якості з ніцшеанської традиції?

У контексті ясної концепції духовного аристократизму, яка інколи призводила до регресії навіть у соціальному аристократизмі, виникає питання: чи могла Кобилянська запозичити цю ідею у Ніцше? Це питання залишається відкритим і досі.

Розв'язуючи згадану проблему, Мулик-Луцик оглядає літературну критику на цю тему (Остап Грицай, Лука Луців, Леонід Білецький) і показує, що серед указаних аналітиків укорінюється думка, нібито Кобилянська воліла наслідувати Ніцше, тільки не спромоглася до кінця цього зробити:

Кобилянська та Ніцше представляють собою представників одного психотипу — шіцотима. Обидва мають романтичну природу та є носіями ідей. Однак, при більш детальному аналізі, вони розподіляються на два різні підтипи шіцотима: Ніцше відноситься до середнього шіцотима (з характерними рисами холодної енергії, систематичної послідовності та спокійного аристократизму), тоді як Кобилянська є гіперестетичним типом (вразлива та чутлива). Серед її "не-німецьких" рис можна помітити один елемент з середнього шіцотима — спокійний аристократизм. Проте в контексті її гіперестетичної природи цей аристократизм втрачає активність і стає суб'єктивно-пасивним: Кобилянська проєктувала його на себе, обмежуючи свої прагнення лише самоопануванням. У той же час, у природному середовищі середнього шіцотима (як у випадку Ніцше) аристократизм поєднується з холодною енергією та послідовністю, що робить його об'єктивно-активним: від самоопанування він переходить до впливу на інших. Спільна риса аристократизму, що об'єднує Кобилянську та Ніцше, стала містком між цими двома підтипами, створюючи складні непорозуміння в творчості авторки та її критичних оцінках. Якщо Кобилянська й запозичила щось від Ніцше, то це не сама концепція аристократизму, а лише спроба адаптувати свій аристократизм до ніцшівської моделі об'єктивно-активного аристократизму, що їй не вдалося через несумісність із її природою, завдяки чому вона залишилася унікальною.

Наступний ключовий аспект особистості Кобилянської, який підкреслює Мулик-Луцик, виявляється в її анестетизмі, а точніше – в еґотизмі. На характер письменниці вплинула мізантропія, викликана аутизмом, іннеризмом (я-в-собі) та аристократичними рисами, які в комплексі сформували її яскраво виражений індивідуалізм. Якщо дослідник вважає ці якості спадковими, то інші були сформовані в результаті взаємодії з оточенням та життєвими обставинами. Навіть певна напруга у стосунках із суспільством не викликала в письменниці ресентименту, подібного до ніцшеанського.

Як бачимо, в дитинстві Кобилянської не було для неї умовин (тиранії, нерозуміння і т. д.) того "змагу за перевагу" (Kampf um die Macht), що формують у дитині, як це стверджує Adler ("Über den Neurosen Charakter", Wiesbaden 1912), почерез істеричну неврозу, т. зв. ресентимент, що під ним Ніцше (в творі "Genealogie der Moral") розуміє як такий уклад почувань, що спричинений в людині її оточенням, як дійсне чи уроєне гноблення в індивідуумі його вроджених диспозиційних життєвих проєкцій намірів... У Кобилянської, з огляду на вище змальовані гарні обставини, в дитинстві не витворився ресентимент, і це -- треба підкреслити -- дало їй духовне здоров'я на все життя.

Таким чином, патріотичні погляди та націоналізм, як відображення глибокого зв'язку з традицією, формувалися в неї поступово. При цьому її прагнення порушувати національні питання знаходило баланс у європейській літературі:

На формальні прояви літературного світогляду Кобилянської значний вплив справили світові романтики, серед яких німецькі мають особливе місце. Водночас, на філософські аспекти її творчості істотний вплив справив Ніцше. Однак ці впливи слід аналізувати з урахуванням вродженої певної релятивної гармонії між творчими можливостями Кобилянської, що характеризуються романтично-метафізичними рисами та схильністю до містики, і аналогічними проявами в творах романтиків-мистців і філософів, зокрема Ніцше.

Зрештою, Кобилянська рішуче опиралася панівним уявленням своєї доби. Тож якщо вроджені риси її характеру не породили ресентименту, то його зумовили саме набуті чинники. Мулик-Луцик наголошує, що ресентимент Кобилянської визріває внаслідок її протистояння офіційній ідеології тогочасного українства -- зокрема народництву в особі Сергія Єфремова. Деякі критики закидали їй зловживання ідеєю краси, вбачаючи в цьому концепцію "мистецтво заради мистецтва". Іншими словами, ці народницько-марксистські "батьки народу" вимагали від неї або служити суспільству, або мовчати. Парадоксально, але войовничо й атеїстично заряджені марксизм і ніцшеанство ситуативно опинилися по один бік:

На цій найвищій стадії конфлікту обидві сторони змушені перегрупуватися: марксисти, а не Кобилянська, стають на бік Ніцше, який стверджував, що "Бог мертвий", адже він є "ілюзією", яку знищив розум "прогресу"... Кобилянська залишилася на самоті зі своєю вірою в Бога, з переконанням у важливості віри та з пророчим усвідомленням, що коли раціоналізм (марксизм і ніцшеанізм епохи) вигнати людину з раю віри, це не принесе щастя і не покращить людство... Чи можна було уникнути духовних ускладнень у такій космічній боротьбі? Для цього потрібно було справді стати надлюдиною. Ніцше, під тиском марксистів і буржуа, не витримав і втратив розум. Кобилянська ж пережила свій досвід лише з відчуттям ресентименту, але це було благом для неї та української культури, адже її ресентимент був позитивним: у боротьбі за високі ідеали землі вона, відштовхуючи їх, все більше й більше трансформувала ці ідеали, зрештою почавши усвідомлено дивитися на них через призму небесного ідеалізму.

Отже, Мулик-Луцик має тенденцію розглядати ресентимент письменниці як психологічний захист, проводячи аналогії між нею та Іваном Вишенським: якщо аскет обрав усамітнення на Афоні, то вона знайшла свій притулок у царині казки. Проте Кобилянська намагалася подолати власну екзистенційну самотність іншим шляхом – через шлюб. На жаль, її волелюбний та бунтівний характер злякав її партнера – Осипа Маковея. Водночас сама письменниця висувала до своїх обранців надзвичайно високі вимоги, подібно до міфічної Русалоньки, яка найбільше боїться зради з боку свого смертного коханця.

У фіналі своєї роботи дослідник акцентує увагу на тому, що Кобилянська змогла витримати випробування епохи та пережити всі виклики долі завдяки глибокому генію свого духу, внутрішній боротьбі, прагненню до самовдосконалення та ідеалістичній вірі в Бога, яка підтримувала її людські та національні прагнення.

Атеїстичні генії, серед яких виділяється Ніцше, будували свої земні ідеали на певному духовному підґрунті. Через це їм не вистачало тієї незламної сили, яку віруюча Кобилянська отримувала з трансцендентного світу, джерела ідеалізму. Саме тут можна знайти пояснення її якісної та кількісної потужності — Кобилянської як генія і Кобилянської як людини — істоти, що залишається загадкою.

Усе ж попри методологічну розмаїтість у тлумаченні творчості Кобилянської, підхід Мулика-Луцика, через виразний теологічний ухил дещо перебільшує християнізацію світогляду письменниці та применшує її секуляризовану критику суспільної моралі. Водночас і філософія Ніцше не вичерпується іманентністю: діонісійство набуває екстатичності, відкриваючи простори для трансцендування. Трактувати Ніцше інакше означає спростити його вчення до безґрунтовності. Покликаючись на Ясперса, варто зауважити: переживаючи "смерть Бога", людина шукає нові підвалини буття, а не вклякає в нігілізмі. Поза увагою Мулика-Луцика залишилися також і феміністичний вимір творчості буковинки та її критика патріархату, адже дослідник усе звів до духовного зростання, підпорядкованого богословським догматам.

Утім у цій розвідці Ніцше постає ідейним натхненником, чия філософія закликає сильних особистостей не коритись, а долати буденність шляхом самодисципліни і вірності ідеалам, розкриваючи власну силу в досконалості та красі. У цьому пориві й зароджуються абриси вільної людини в нашій літературі.