Одного разу дрон доставив нам воду, але його збила російська ракета, коли він намагався приземлитися поблизу нашого будинку, - розповідає воїн Олександр Рудніцький про піврічне перебування на фронті.

Олександр Рудніцький, відомий як Рудик, є киянином, який приєднався до армії у 2022 році. За цей час він встиг взяти участь у боях у кількох бригадах, отримати серйозне поранення та здобути честь носити берет морської піхоти. Найбільш знаковим і вражаючим стало його останнє завдання в складі 37-ї бригади морських піхотинців, яке тривало майже півроку — саме стільки часу Рудніцький разом із побратимами знаходився на одній позиції.

Тепер він, немов сторонній спостерігач, аналізує свій досвід і визначає, що виявилося найскладнішим. Попереджаючи, можна сказати, що Цензор.НЕТ не відчуває страху.

МЕНЕ НАКРИЛО ЩОСЬ НА КШТАЛТ ОБРАЗИ. МОЖЛИВО, ЦЕ ВІДЧУТТЯ ЗАСТУПИЛО СТРАХ

Як тільки розпочалася повномасштабна війна, я миттєво вирушив до військкомату. Там я зіткнувся з величезними чергами. Моє бажання захищати країну було настільки сильним, що я не міг знайти собі місця, тому мене трохи розчарувало, коли мені сказали, що потрібно чекати. Я активно шукав способи, як можу бути корисним. Пам’ятаю, як обговорювали випадки з Оболоні, коли з Камаза роздавали зброю – я також вирушив туди зі своїм старшим сином, але, на жаль, не встигли, адже все вже розібрали. Через кілька днів я знову відвідав військкомат, але знову отримав відповідь, що потрібно чекати.

Згодом разом з моїми товаришами, зокрема з Юрієм Левченком, з якими ми заснували нашу партію "Народовладдя", ми створили волонтерський центр UA.HELP. З перших хвилин нашої діяльності почали надавати підтримку киянам, які постраждали від вибухів - купували плівку для вікон і роздавали її людям, щоб вони могли хоч якось закрити свої пошкоджені вікна. Сьогодні UA.HELP продовжує свою роботу і підтримує наших захисників на фронті.

Згодом я вирушив із дітьми в село, до матері. Там ми з хлопцями створили блокпост. Так я намагався робити те, що міг. Після цього ми повернулися до Києва, адже мій молодший син грав у футбол, і його команда мала виїзд до Словаччини. Старший син поїхав до Львівської області. Коли я влаштував дітей у безпечному місці і дочекався приїзду брата, ми разом вирушили до ТЦК. Нам запропонували приєднатися до бойової бригади, і ми, не вагаючись, погодилися. Повістки нам вручили 5 квітня, а 6 квітня потрібно було зібрати речі й прибути в Оболонський ТЦК.

Для дружин, звичайно, це був шок, але ми пояснили, що якщо не ми, то доведеться і нашим дітям, і онукам потім воювати з цим ворогом.

Отже, вам була рекомендована певна бригада, наскільки я зрозуміла, це 95-та?

Нас відвезли до 95-ї десантно-штурмової бригади, і саме з того моменту розпочалася наша військова служба у Збройних силах України. Ми провели там близько двох тижнів. Мені було простіше, ніж тим, хто не мав жодного досвіду, адже я служив у період розпаду Радянського Союзу – тоді потрапив на Чорноморський флот, тому мав певне уявлення про військову службу та озброєння.

На полігоні нас активно тренували, ознайомлювали з основами тактичної медицини і давали можливість познайомитися з деякими зразками західного озброєння — ми могли лише потримати їх у руках, оскільки не було можливості випробувати їх у дії. 19 квітня 2022 року нас відправили до місця постійної дислокації 95-ї бригади в Слов'янську. Мій брат потрапив до батальйону управління через звання "старший сержант", а я опинився у 2-му батальйоні, у роті вогневої підтримки. Хоча наші шляхи дещо розділилися, ми продовжували підтримувати зв'язок.

Днів через 5 стався мій перший вихід на нуль поблизу села Курульки на Харківщині. Ізюм ще був окупований, і тоді головна задача 95-ї бригади конкретно на тому напрямку - кордоні Харківської й Донецької областей - було утримати трасу Ізюм-Слов'янськ. Тобто з Ізюма ворог рухався, хотів захопити Слов'янськ, і нашим завданням було не дати їм це зробити.

Отже, вам потрібно було "утримувати землю" під ногами.

- Ми були в посадці, рили окопи. Окопи були на дві людини, і так у шахматному порядку ми розбились по цій посадці. Коли ми починали їх копати, то мене дуже дивувало, що там земля зовсім не така, як на Київщині чи Полтавщині. Донецька земля важка, і коли ти у важкій броні копаєш, то сили вистачає лише на 5 хвилин, а далі треба мінятися з напарником. І це все під час обстрілу.

Тоді дронів було значно менше, ніж сьогодні. Головним джерелом неприємностей виявилася мінометна стрільба. Наша реакція на це була досить скромною, тоді як ворог міг безперервно обстрілювати нас. Тим не менш, ми змогли утримати свої позиції. Були моменти, коли їхня піхота намагалася прорватися, і ми трохи відбили їхній натиск, після чого зав'язалася стрілецька перестрілка. Для ворога вона закінчилася безрезультатно, а з нашого боку всі залишилися неушкодженими.

Справді, нам було надзвичайно важко. Кожен день став справжнім випробуванням, адже ми спали не більше двох годин протягом доби, а вночі ситуація була не кращою. Коли починається мінометний обстріл, ти опускаєшся в окоп, і далі все залежить від удачі. Проте, слава Богу, в нашому підрозділі всі залишилися живими.

Ми тримали позиції близько 5-6 днів, після чого нас змінили. Пізніше ми знову повернулися на ті ж місця, у ті ж окопи, які самі викопали. У другий раз ми пробули там також дні п’ять. Саме тоді я став свідком першої смерті – снайпер поцілив у хлопця, який не належав до нашого підрозділу, і його витягували через наші лінії.

Перші кроки на фронт, перші сутички, перше усвідомлення смерті... Чи пригадуєте ви ті емоції, коли готували себе до цих митей?

Ситуація з самого початку здавалася дещо заплутаною. Страху, в принципі, не відчувалося. Натомість, моє серце переповнювало відчуття образи. Я подумав: якщо мене тут, серед цих людей, вб'ють, то буде дуже прикро, що не зможу побачити своїх дітей і онуків.

Можливо, це відчуття перебрало верх над страхом. Також я зазнав незвичної реакції організму на початок обстрілу — мене невідомо чому постійно тягнуло до сну. Очі самі собою закривалися, я падав на дно окопу, але не засинав. Замість цього впадав у дивний стан, схожий на те, як поводиться лінивець.

Рано-вранці трапилася незвичайна ситуація. Я чергував на посту, коли раптом почув за спиною якийсь шум, приблизно за двадцять метрів. Я одразу попередив хлопців із сусідніх окопів, і ми готові були до можливих дій. Спочатку подумали, що це ворожі диверсанти пробралися в наш тил, але з’ясувалося, що це просто корови бродили неподалік. Вони пройшли повз нас, а на краю нашої посадки була замінована дорога. Ми хвилювалися, щоб тварини не натрапили на міни. Проте виявилося, що корови досить розумні, і вони обійшли небезпечні ділянки. Взагалі, мені їх шкода. Це ж тварини, які потребують їжі й доїння, але, на жаль, немає кому це зробити.

У тиловій зоні я відчував себе, наче не на своєму місці.

Ваше завдання знову полягало в тому, щоб фактично залишатися в окопах і відбивати потенційні атаки?

Отже, ми не здійснювали штурм, наша мета полягала в тому, щоб утримати цю позицію і не дати ворогові просунутися вперед.

Потім нас вивели знову на ротацію, а після цього ми поміняли місце дислокації. Були там два дні, і потім нас повезли вже на третій вихід, але на іншу позицію.

Розпочали облаштування позицій. 24 травня о п'ятій ранку ми зазнали обстрілу. Я отримав серйозне поранення. Разом з побратимами мене евакуювали та доставили до госпіталю в Краматорську. Після цього були Дніпро, Тернопіль і Житомир. Місяці лікування та реабілітації пройшли. На початку 2023 року, після проходження військово-лікарської комісії, мені присвоїли статус обмежено придатного.

Отже, це саме те ушкодження, яке в значній мірі вплине на вашу майбутню бойову кар'єру?

- Так, я отримав одне із найважчих, хлопці трохи легше. З нами був майор, командир нашої групи. Він попри офіцерське звання з нами сидів і робив усе, що і ми. Я не знаю чому його з нами відправили. І ось його дуже важко поранило. Мене майже всього посікло, ліве передпліччя було роздроблене, права рука розсічена. Кров дуже сильно текла, бо справа в мене вирвало кусок. Я якось сам виліз з окопу, хлопці бігом перетягнули турнікетами руки. Прийшла група евакуації, провела нас кілометра півтора до місця, куди приїхав евак. Нас з майором відправили на Краматорськ, а там вже прооперували.

Як вам вдалося потрапити до морської піхоти з такою травмою?

- Я перевівся за місцем проживання у Київ, в тилову частину логістичного забезпечення. Потім у 2024 році вийшов наказ, що треба усім обмежено придатним пройти ВЛК, і у липні я це зробив. Минуло 2 роки, як мені поставили пластину, настав час її знімати. Потім в частину прийшла рознарядка, що треба певну кількість людей відправити в бойові частини. Я попав у цей список, і так я опинився в морській піхоті. 25 січня 2025 року я вже був в 37 окремій бригаді морської піхоти (в/ч 4548).

Отже, чи можна стверджувати, що після такого поранення вас не приймали до бойової частини? Насправді досвід військових варіюється: деякі з них зізнаються, що прагнули повернутися на фронт, але їх не взяли, тоді як інші висловлюють невдоволення, що навіть після серйозних травм їм не вдається звільнитися. Яка була ваша ситуація?

- Мене викликав начальник штабу і прямо сказав: "У вас є бойовий досвід, ви не проти щоб ваше ім'я включили у список?". Я сказав: "Якщо треба, то подавайте". Тобто не було примусу чи несподіванки. Та і тягнуло все рівно до бойових хлопців, бо я в тиловій частині почувався, ніби не у своїй стихії.

Я знову пройшов ВОЗ і БЗВП, потім нас направили за кордон на свого роду БЗВП за натівськими стандартами. Там я перебував з травня по кінець червня.

Під час іспиту на отримання бойового берета я спочатку задумувався про те, щоб зійти з дистанції, але зрештою вирішив довести справу до завершення.

- Як у вас враження? Хтось говорить, що там вчать потрібних практичних речей, а є думка, що західні інструктори не розуміють наших реалій і дають налаштування не для нашої війни.

Я згоден з тим, що не всі усвідомлюють реалії сучасної війни. Наприклад, нас навчали зачищати будинки таким чином: пара бійців проходить через вікно, один тримає зброю націленою всередину, а напарник стоїть за спиною, контролюючи ситуацію ззаду. Один з них стежить за вікном, а інший - за небезпекою ззаду та з боків. Проте у нас все відбувається зовсім по-іншому: гранати кидаються, прострілюються позиції, а ніхто не намагається пройти під вікно. Ми намагалися пояснити це, але нам відповідали, що це не гуманно, адже всередині можуть бути цивільні люди. Як же донести до них, що в таких ситуаціях цивільних бути не може? Якщо діяти за їхніми методами, наша група ризикує бути знищеною ворогом.

Проте в інших аспектах все виявилося значно позитивнішим, і мені дуже сподобалися ці тренування. Особливо вразило ставлення інструкторів, які приїхали з Німеччини, Швеції та Нідерландів. Навчання штурму на катерах стало для мене справжнім відкриттям. Підготовка в басейні з холодною водою була ретельно спланована. Інструктори також враховували наші побажання, особливо думки тих, хто вже мав бойовий досвід. Проте вони дотримувалися своєї стандартної програми навчання.

Врешті у вересні 2025 року я здав екзамен на носіння бойового берета морського піхотинця. Для цього треба було пройти 13-кілометрову психологічну смугу перешкод. Тобто воїна там реально ганяють жорстко перешкодами по воді - як у фільмі Солдат Джейн".

На мою думку, ті, хто зазнав серйозних травм, за замовчуванням не могли б цього досягти. Але вам це вдалося, і ви дійшли до фінішу!

- Лікарі перед стартом запитували, хто має поранення. Я сказав, що хочу для себе просто спробувати. До певної точки неповернення я міг зійти з дистанції. Якщо до того не зійти, але далі виявиться, що вже не зможеш іти, то тебе тягнутимуть побратими. Я якраз і планував вчасно зійти, але зумів дійти до фінішу. Було пару моментів, коли було дуже-дуже важко, але дійшов. З нашої групи в 12 чоловіків троє зійшло на початку, а 9 дійшло. На жаль, один з них - молодий хлопчина - через пів року загинув.

Коли до нас завітали "гості", ми негайно викликали ефпіівку, і вона швидко справлялася з ними.

І після цього розпочалася ваша тривала історія на одній посаді, яка тривала шість місяців без упину.

Наприкінці жовтня ми змінили місце розташування і переїхали на Дніпропетровщину, де нас направили у відрядження. У третьому батальйоні 37-ї бригади морської піхоти нас прикомандирували до першого батальйону. 25 жовтня ми прибули на передові позиції в село, яке знаходиться на межі Дніпропетровської та Донецької областей.

Нашою метою було уважно спостерігати за всім, що відбувається навколо, передавати дані через радіозв'язок і не дозволити ворогам захопити нашу оселю або будь-яку іншу в селі. Іншими словами, ми прагнули уникнути появи сірої зони в нашій місцевості.

Ми зайняли хату, зачистили. Першим ділом перевірили підлогу, облаштували сховище. І так почали працювати: передавали все, що бачили й чули і за потреби прилітала наша "пташка" і робила свою справу.

Отже, у вас фактично був спостережний пункт, тож вам не слід було видавати себе, щоб ворог не звернув на вас уваги.

- Так. А ми навпаки, самі все фіксували, а потім дрон прилітає і все перевіряє. Їжу, воду і боєприпаси нам вночі доставляв "Вампір".

Одного разу ми помітили супротивника, що рухався з мішком. Ми надіслали "пташку", яка виявила його і ліквідувала.

Перші "гості" завітали до нас у грудні. Напевно, нас помітили, коли ми забирали запаси. На наступний день у нашу хатину зненацька влетіла ефпіві з тилу, звідки росли дерева, а ми в цей час були в іншій кімнаті. Вікно зазнало значних пошкоджень, залишивши після себе велику дірку. Ми швидко відремонтували його і зв'язалися з нашим командуванням через рацію. Вони надіслали до нас "пташку" з новими запасами.

- Тобто після цього прольоту ви все одно залишилися на цій позиції? Виходить, що вже виявили і все одно ви там лишаєтеся.

Так, ми залишилися на цій позиції. Не можемо сказати, чи справді проявили себе. Можливо, просто випадково потрапили в цю ситуацію, таке іноді трапляється. Потім все було спокійно аж до січня. У січні ж у будинку, що за сто метрів від нас, ми виявили росіян. Наші почали вести вогонь по них.

Ситуація склалася така, що на наступний день окупанти почали знищувати нашу оселю. Можливо, вони помітили, що ми все ще тут, і сподівалися, що не зможемо витримати надалі. З ранку до пізньої ночі вони безперервно працювали над руйнуванням нашого дому. Ми провели майже добу в укритті — це було важко, адже холод проникав до кісток. Окупанти розгромили половину хати і знищили все, що можна було знайти на подвір'ї. По рації нам повідомили, що слід триматися до ранку.

Коли ми вранці прокинулися і побачили, що відбувається навколо, я звернувся до хлопців зі словами, що ми наче знову з'явилися на світ. В усіх було легке замішання, звуки навколо сильно вразили, деяких навіть нудило. Вранці нас перемістили до сусіднього будинку, біля якого постійно літали дрони — як наші, так і ворожі.

Ми знову взялися за облаштування нашого простору, викопуючи укріплення, які виявилися більшими, ніж у першому будинку. Середину обгорнули клейонкою, адже дах був зруйнований, і під час дощів з нього капало. Дрон доставив усе, що ми замовили, включаючи цю клейонку та медикаменти.

Ми продовжували нести варту до того моменту, коли до нас знову завітали два незнайомці. Це сталося в той час, коли я якраз чергував — приблизно о 16-й годині. Хлопці відпочивали, а я раптом почув, як хтось говорить російською: "Давай сюда, давай сюда". Вони зайшли до нашого двору і швидко потрапили в сарай. Я миттєво викликав "пташечку", а наші підтвердили, що до нас завітали гості, і наказали готуватися до можливого бою.

Наша ефпівішка влетіла в цей сарай, але їм вдалося вижити. Одного з них засипало дошками до пояса, а інший, виходячи з приміщення, навіть спробував стріляти в наш бік, але ми його нейтралізували. Потім "пташечка" добила обох.

Якою мірою вам вдалося ознайомитися з їхньою стратегією? Чи можете поділитися своїми думками з цього питання?

Вони нагадують зомбі — безперервно рухаються вперед, їх убивають, але вони знову встають і йдуть далі. Підходять до дверей, немов притягнуті невидимою силою. Не можу зрозуміти, як їх навчають такій безглуздій поведінці... Нещодавно біля сусіднього будинку один із них підійшов до входу, зазирнув всередину, і наші хлопці його швидко нейтралізували.

Планували, що затримуємося на 2 місяці, але в підсумку залишилися на 6.

- Судячи з ваших слів, то ви мали добре організовану підтримку. Тобто тільки вони зайшли у двір, то одразу після вашого повідомлення прилетів наш дрон. Однак при цьому вас не міняли. Як вам це пояснювали? Вважається, що якщо хтось на позиції проводить безвилазно пів року, то це не нормально.

- По-перше, ми були прикомандировані, а реальність така, що в першу чергу міняють своїх, а потім прикомандированих. По-друге, нам казали, що нема ким замінити нас. Орієнтували, що заходимо на 2 місяці, а вийшло на 6. Хлопці з сусідньої позиції, які з нами заходили майже в один період, пробули ще більше за нас.

З два тижні до нашого відходу ми якраз в зону обстрілу попадали, по нашому двору або поруч часто прилітало. Бійці з іншої позиції через постійні прильоти змінили п'ять хат, то і нас трохи зачепило.

- Чи були останні дні особливо складними?

- Найважче, коли немає зв'язку, бо тоді не знаєш, що відбувається, звідки і коли ворог може полізти. Було важкувато без води. Без їжі ще якось трималися. Бувало якось, що три доби через погодні умови не могли нам до доставити їжу і воду. Одного разу нам воду дрон приніс, але його на підлітку до нашої хати збила кацапська ефпівішка.

Воду встигли забрати, а от дрон залишився. Є певне правило: якщо щось знаходиться поруч із домом, його не можна чіпати, адже це вже було зафіксовано та сфотографовано. Якщо щось зміниться або зникне, це може викликати підозри, що хтось тут є. Тому цей "Вампір" пролежав без діла близько двох місяців, поки його батарея не вийшла з ладу. Він постійно сигналізував, але забрати його не було можливості, адже за ним вже стежили вороги.

Вони виживали на скромних запасах, що залишилися в домі — там знайшлася якась консервна банка. У пляшках була вода, але її не можна було використовувати, адже невідомо, в якому вона стані. Ті, у кого біля будинків були колодязі, мали трохи більше можливостей.

Чи ви також не змогли набрати снігу, щоб не видати своє місцезнаходження?

Вийти на вулицю – це значить показати себе, особливо коли під ногами сніг. Майже півроку обходилися без води для миття. У нас були вологі серветки і засіб для сухого душу, але при -17 градусах на вулиці це виявилося не найкращим рішенням. Проте, незважаючи на труднощі, ми все ж впоралися.

Врешті-решт, вас замінили за планом чи це сталося після зниження рейтингу?

Коли нас накрила хвиля від останнього вибуху, ми залишалися там ще протягом двох днів. Коли нарешті прийшли з нами змінюватися, ми висловили свою думку, що немає сенсу переходити в цю хату, адже облаштувати укриття тут абсолютно неможливо. Врешті-решт, нас вивели, а нашу зміну направили в інше місце, яке вціліло.

- Як ви виходили?

З самого ранку йшов дощ. Впродовж дня ми пересувалися з одного кінця села до іншого, намагаючись уникнути дронів. Дійшовши до іншого краю села, що ближче до наших, ми знайшли притулок у одній із хат, де залишилися до вечора.

Уже ввечері ми подолали приблизно 2-3 кілометри, щоб дістатися до своїх позицій. На наступний день нас спіткала нова неприємність. Ми провели ніч у бліндажах у лісі, а вранці за нами прибула броньована машина "Ошкош". Прохідність у них була нормальною, але в якийсь момент машину занесло в поле, і вона перевернулася. Нам потрібно було терміново вибратися з неї, оскільки в будь-яку хвилину могли прилетіти ворожі дрони. На щастя, через годину нас витягнув інший транспорт. Я отримав забій ребер, а в мого побратима була невелика рана на голові.

Я радий, що зміг зробити свій скромний внесок у підтримку українських зусиль.

- І тепер вас знову визнали непридатним для роботи у своєму підрозділі...

У нашій медичній установі я проходив лікування протягом тижня, а потім мав можливість повернутися додому на відпустку. Нещодавно я пройшов військово-лікарську комісію, і отримав висновок, що не придатний для служби в морській піхоті та десантно-штурмових військах. Проте я повідомив своїм, що хочу залишитися в морській піхоті. Вже є кілька варіантів, які розглядаються. Я прагну залишитися в морській піхоті і допомагати, навіть якщо це буде на 2-3 лінії, поки триває ця війна.

Як ви почуваєтеся в даний момент?

Зараз у мене все гаразд. Мені надали путівку в Буковель на 7 днів, і я разом з дружиною вирушив у гори. Після цього нас відправили на 5 днів у реабілітаційний центр під Одесою для психологічного відновлення. Програма була досить цікавою: з нами працювали психологи, і я мав можливість переосмислити все, що відбувалося за останні пів року на передовій.

Чи усвідомили ви щось нове для себе?

Останній місяць видався справді важким. Я помітив це не лише в собі, але й у хлопцях. Відсутність новин давила на нас. Від рідних лише голосові повідомлення, які лунали в тиші. Вдень зв'язок не вдавалося налагодити, тож вночі виходив на рацію, залишаючи повідомлення для дружини та дітей. Потім з нетерпінням чекав на їхній відповідь. Коли нарешті приходило повідомлення, відчуття полегшення охоплювало серце.

У цій останній оселі, напевно, мешкали особливі люди. Серед книжок можна було знайти твори з езотерики та три томи Булгакова. Мені довелося перечитати цього українофоба кілька разів, щоб віднайти в собі емоційну підтримку.

Олександре, ви в курсі, що тепер з тією роллю, яку ви зайняли?

Вона тепер під нашим контролем, і українські війська значно просунулися вперед у Донецькій області. Тепер у цьому регіоні стало набагато спокійніше. Російські дрони практично не з'являються в повітрі. Єдине, що можуть заважати, це каби. Приємно усвідомлювати, що я також зробив свій маленький внесок у цю справу.

- Ви думаєте про майбутнє? Про те, чим займатиметеся після війни? Як ви це будете робити?

- Звичайно, якщо війна закінчиться, то повернуся дополітичної діяльності, так як я є одним зі співзасновників партії "Народовладдя". У цивільному житті дуже багато проблем. Поки мої побратими гинуть, то що керівництво країни робить в тилу? Крадуть, використовують не за призначенням кошти, вкладають гроші у невідомо що. Я живу на Оболоні, тому мені є що сказати про ці парки й острови, які Кличко зробив, замість того, щоб перенаправити ці кошти додатково на ЗСУ або на соціальні програми з підтримки ветеранів, переселенців чи тих, хто втратив житло. Щодо нової ціни на проїзд в громадському транспорті, то це нонсенс. Тому я вирішив продовжити займатися політичною діяльністю і змінювати на краще життя простих людей, моїх побратимів.

У світлі цих обставин не можу утриматися від запитання: які у вас думки стосовно процесу мобілізації та його управління?

- У деяких моментах це, звичайно, перегин, але якби влада створила належні умови для людей, щоб заохочувати мобілізуватися, цього не було б. У 2022 році стояли черги, зараз - бусифікація, а владу все влаштовує. Тому в мене двояке ставлення до цього всього. Треба йти захищати і можна самому вибрати собі бригаду і йти захищати свою родину, свою землю, але риба гниє з голови. Тому треба розуміти, що без зміни підходів влади годі чекати змін на краще в питанні готовності людей іти у військо.